41464 (630336), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Збірка “Сонячні кларнети” (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у сві­товій поезії.

Світ “Сонячних кларнетів” сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нага­дують “щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Клар­нети – це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння”.

У вірші “Гаї шумлять” відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щас­ливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використо­вує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії.

Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність дося­гається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій.

У поезії “Арфами, арфами...” у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть пе­ред українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйнят­тя особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, триво­ги, сподівання злету, перемоги.

Вже у “Сонячних кларнетах” спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.

У поезії “Арфами, арфами...”, крім музичних образів, створено розкі­шний зоровий образ-символ молодої весни. За вишуканими тропами (мета­форичними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прек­расної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки. Кожна поезія Тичини зі збірки “Сонячні кларнети” – це розгорну­та метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.

Збірка “Сонячні кларнети” завершувалася невеликою поемою “Золо­тий гомін”, яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві “золотим гомоном”.

Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування ра­дості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки “Сонячні кларнети”, які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці “Сонячні кларнети”, поет звернувся уже на початку свого творчого шляху.

У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучан­ні поезії “Ви знаєте, як липа шелестить...”. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому– прекрасна чуттєва картина україн­ської ночі.

Білет З

1.Образ Пузиря за п 'єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого.

Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії “Хазяїн” (1900). У ли­сті до сина він зазначав: “Хазяїн” – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання”. І. Франко після прочитання твору писав: “Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий,..”.

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, цент­рального образу комедії “Сто тисяч”. Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, – мати скільки землі, щоб і за три дні не об'їхати. “Княжество!” – із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!” Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску.

Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від со­бак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити хар­чі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. “Отак розумні хазяї роблять!” – міркує Пу­зир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, роз­криває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічно­го становища українського селянина.

Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець банкру­та Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два карбованці за один.

Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, хо­дить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в міс­ті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіта­ліста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які ску­бли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя його пройшло під девізом: “Хазяйство або смерть”. І смерть Пузиря є логіч­ним завершенням “філософії” неймовірно скупого хижака.

Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкуль­турність. На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам'ятник Котляревському Пузир цинічно заявляє: “Котляревський мені без надобності”. А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйо­зно говорить: “Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!” Розрахунок, антигуманність Пузиря проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, “учителишку”, а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.

У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої фор­ми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні “пузирі” та їх “супутники” феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до “стя­жання без жодної іншої мети” у найскладніший для України час – ста­новлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні “хазяїни” від пузирів тим, що не землю “стяжають”, а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато високопос­тавлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудового люду, і куль­тура українська їм так же, як і Пузиреві, “без надобності”. Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.

2.Проблема національного відродження українського народу у твор­чості Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у пое­мі-ораторії “Золотий гомін”.

Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи (“Човни золотії із сивої-сивої Давнини” – “ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний” – “Предки встали з могил” – “небесними ланами Час проходить”) поєднані в ній з новітніми національними символами (“золотий гомін” – “Слава! – з тисячі гру­дей” – “ясні короговки”).

Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбу­лась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у “золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти­чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – об­раз революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії “Одчиняйте двері...” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророц­тва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтво­рив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона бу­ла тоді, як розпинали її сина.

Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями револю­ційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач “сльозами” над даремною жер­твою Христа.

Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.

Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голо­домором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильсь­кою аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.

До циклу “Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і провісництва вірш “Пам'яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. поляг­ли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів “українсь­ких, славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніально­го поета.

Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину трагічна. В історії сві­тової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”.

Білет 4

1.Життєвий і творчий подвиг Івана Франка.

Є поети осені і є співці весни. Є письменники, що пишуть для дітей, інші – для молоді, ще інші – для дорослого читача. Наш Іван Франко (1856-1916) глибинно збагнув світ дитини, найніжніші тремтіння серця юнака і юнки, затамовані переживання зрілої людини. Іван Франко є пись­менником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щас­ливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

“Сорок літ ятрудився, навчав”, – каже у Франковій поемі “Мойсей” пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч тво­рів. Їх найповніше видання – п'ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника.

Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинс­тва (народився у селі Нагуевичі теперішньої Львівської області) він виніс у своїй поетичній душі “пісню і працю” мамину та розум і вболівання за гро­мадські справи батька-коваля. У гімназії вивчив п'ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов'янську, чеську, російську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші “Коб­заря” читав напам'ять.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збі­рок його поезій: “Балади і розкази”, “З вершин і низин” (виходила двічі), “Зів'яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”, “Semper Tiro”, “Давне і нове”, “Вірші на громадські теми”. “Із літ моєї молодості”. Це ціла поетич­на скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політич­на лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми “Мойсей”. Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: “Лиш боротись – значить жить”. Та у наймужніших бувають “хвилини розпачу” і “дні журби”. У такі часи народилася най­краща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лі­рики, – “Зів'яле листя” (1896).

Окремий принадний дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, но­вели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину житгя. Цей велетенський задум реалі­зував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п'ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сю­жет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.

У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини (“Малий Мирон”, “У кузні”, “Під оборогом”, “Мій злочин”, “Грицева шкільна нау­ка”, “Олівець” та ін.). Новаторським є роман “Борислав сміється”. Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка (“Украдене щастя”, “Учитель” та ін.), романтичні драматичні поеми. Важливе місце у багато­гранній діяльності

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)