41464 (630336), страница 9

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 9)

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає лю­бов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поко­лінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У “Землі” всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціаль-ному, національному й психологічному. М. Коцюбинський писав авторці: “Я просто зачарований Вашою повістю – все, і природа, і люди, і психологія їх – все це робить... сильне вра­ження”.

2.Тема історичної та національної пам'яті в романі “Собор” Олеся Гончара.

“Собор” (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поста­влених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства.

Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нага­дуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між по­коліннями, про існування української нації. На перших сторінках роману письменник змальовує старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур'янені горбики землі, “над якими колись тем­ними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не вста­ють, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм – тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдеш­ність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку – і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує бусурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!”

Занедбано цвинтар, занедбано пам'ять про козацтво, про славну Запорозь­ку Січ, про національні святині. Можливо, на думку письменника, цей занедба­ний цвинтар і символізує ту реальну прийдешність, на яку вже не хотіли дивити­ся покійні пращури. Дух України, шо завжди витав над південним степом. озиваючись дзвонами Києва ї Львова, ніби був приспаний, кимось полонений, співуча мова змінилась базарним суржиком, і мало хто вірив у чарівну силу дрібки рідної землі. До них, зневірених і все ж таємно чогось очікуючих, зверну­вся зі своїм твором Олесь Гончар.

“Найпередовіше у світі суспільство” від самого народження захворіло важкою духовною хворобою: лицемірством, фарисейством, суцільним фальшуванням, безкультур'ям. “...Обхамила та особа всіх підряд і головне – ні за що. І це на службі. А в трамваях, у магазинах, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до ін­ших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього – це, зви­чайно, патологія, але чому вона так поширена?” – міркує металург Іван Баглай, повернувшись з Індії.

Олесь Гончар порушує гостру проблему збайдужілості та інертності загалу до всього того зла, яке коїться у суспільстві. До протесту здатні тіль­ки такі, як студент Микола Баглай або Ізот Лобода. Десятиліття національ­ного нігілізму виховали такого партійного діяча і функціонера, як Володька Лобода. Він запопадливо знищував все, що зветься духовним набутком на­роду, його історичною і культурною спадщиною. Це він запропонував взяти собор у риштовання. Його думки і дії наче й “у руслі епохи”, проте спрямо­вані проти національних цінностей, історичної пам'яті: “Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох замучили, а вони, як змо­вились, пропонують тексти – за голову візьмешся: один фальшивий, а дру­гий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці і навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки дітей хрестити несуть...”.

Важливими для ідейного задуму твору є образи Єльчиних подруг, яких не цікавить національна святиня (собор), їхні душі оглухли і здичавіли, були порожні ї майже не торкнуті знаннями, любов'ю, повагою. Все-таки Микола Баглай не хоче вірити словам скептично настроєного технократа Геннадія про те, що “святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм”. Микола, будучи свідком убогої антихудожності, яка шалено наступає на все людяне, прекрасне у житті, на все українське, упер­то шукає спадщину віків – щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу.

Цілком виправдано у текст роману вмонтована – як спогад Ягора Катратого – новела “Чорне вогнище”, присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцінних пам'яток нашого народу.

Олесь Гончар у романі “Собор” зосередив увагу на філософських, іс­торич-них, морально-етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків – руйначів національних святинь. Усім змістом роман звернений до сучас­ників. Який слід в історії свого народу залишили, що збудували для при­йдешніх поколінь: “Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?” “Собор” позначений публіцистичним і полемічним пафо­сом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну і культурну спадщину українців.

Білет 16

1.Реалістичність зображення людських характерів у творах Воло­димира Винниченка.

Володимир Винниченко – виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Його твори уже на початку XX ст. перекладали багатьма мовами. У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації.

Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила” (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї (“Краса і сила”, “Заручини”, “Голота” та ін.), була сувора реалістичність – аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивіду-алізації персонажів.

І. Франко був вражений новизною теми вже першого твору "Краса і сила”. Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що “не боїться ні тучі ні грому”, виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший – вродливий, добрий, але безвольний. Другий – негарний, жорстокий, але сильний, зав­зятий. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жа­нрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. “Краса і сила”, як і інші твори однойменної збірки, вражають переконливістю в розкритті людських взаємин.

В оповіданні “Солдатики!” змодельовано одну з типових подій, пов'язаних з придушенням селянських заворушень. Цей “малюнок із селян­ських розрухів” є надзвичайно талановитою, глибоко психологічною зама­льовкою тих складних процесів, що відбулися р українському селі на почат­ку XX ст. “А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше, голодали, боліли, умирали”, а тепер почали думати і думки наскрізь тривожні: “Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо, мовчимо... той має право на землю, хто робить на ній!” Зійшлися і стали навпроти се­лянський натовп і солдатська шеренга. Письменник до краю загострює конфлікт, зображуючи нову політичну силу, то вийшла на терени історії. – українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха.

“Солдатики.!..” – викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера”.

Село набувало нового, небаченого раніше досвіду. Хоча Явтух заги­нув, стрілянини не було. У цьому глибинний історичний оптимізм опові­дання. Явтух мертвий, офіцер убитий, але “солдатики” не стріляли. Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих “солдатиків”, і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє по­чуття надії.

Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурка­них селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея опові­дання “Студент”. Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинува­чують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді ста­рий дід, який погрожував “вимотати” з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Пручання стражника запалило очі селян “диким, лютим гнівом”: “Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..”

Сваволю й беззаконня, які процвітали в імперії, переконливо показано в оповіданні “Суд”. Головний персонаж Михайло Денисович Самоцвіт, “хохол, малорос”, живе “як у раю”. Бо “тепер по тридцять копійок удень роблять мені” – такої дешевої робочої сили немає ніде. Покірності він добивасться “перевіреною методою”: “Тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... В морду! от і все роз'яснєніє”. Оповідання має відчутні саркастичні ноти. Вони звучать не лише у філософствуваннях Самоцвіта, але особливо в описі центральної сцени “суда”. Такий суд, “скорий, правий і справедли­вий”, він демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. Начальник переплутав двох братів Крутоно-женків – Никифора і Никонора. Яскравість зображеного в оповіданні досягається через майстерне викорис­тання прийомів іронічного письма, зокрема щедре застосування мовного “суржика”, “макаронічної” мови в окресленні персонажів і змалюванні не­ординарних життєвих ситуацій.

В. Винниченко поповнив і скарбницю української дитячої літератури. Оповідання “Кумедія з Костем”, “Бабусин подарунок”, “Федько-халамидник”, а також цикл “Намисто” порушують гострі соціальні пробле­ми. Тут у письменника той самий підхід, що й у “дорослих” оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підліт­ком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання “Федько-халамидник” – жвавий і відчай­душне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і “лицарські” риси: він чесний, не обманює, не просить помилува­ти, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. “Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожно-му мі­сці”. А найголовніше – “не любить також Федько товаришів видавати”. Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому “геройству” і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: “Федько узяв і піхнув мене на кригу”. Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка “поклали на сті­лець і били вже як слід”. Федько помер.

Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з жит­тя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправед­ливістю, різ-кими соціальними контрастами, злом і брехнею.

2.Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у істо­рію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, лі­ричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до ци­клу “Тиша і грім”, частково – до циклу “Земне тяжіння”.

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють лірич­ного героя поезій “Люди різні між нас бувають...” та “Пригадую усе до сло­ва...”. Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає “сові­стю і душею” і “щасливим щастям”. Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші “Ображайся на мене,як хочеш”. У цьому творі лу­нає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії “Ти знаєш, що ти – людина” вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона при­йшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все дов­кола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає со­лов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захо­плення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати лірично­му героєві. Такими є вірші “Розвели нас дороги похмурі...”, “Дотліває холод мій у ватрі”, “Я тобі галантно не вклонюся”. У них поезіях багато триво­ги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона “крихітна”, “мила” і “прозора, мов ранкова тінь”. До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вог­нищі життя (ватрі) “дотліває холод”.

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, “не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль”, але можна обійти незначні жит­тєві незгоди. Вчасно сказане: “Пробач, моя вина” (вірш “Моя вина”) рятує кохання, допомагає подолати кризу.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)