181391 (629030), страница 4
Текст из файла (страница 4)
2) спеціалізацією вкладень. Інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвестиційна компанія) чи надавати перевагу вкладенням їх в окремий вид таких паперів. Спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети її акціонерів;
3) ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень. З цих позицій розрізняють інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і таку, де менеджери мають обмежену свободу дій стосовно інвестицій.
Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвестицій, то вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів — відкритий і закритий.
Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації такого фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки самому фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.
Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припадають на одну акцію.
- Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать торгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули і т. д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.
2.4. Функціональні учасники інвестиційного процесу
Розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів по інвестиційному процесу сприяє залученню до спільної інвестиційної діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеціальних послуг та виконання різного роду робіт. З окремими з таких фірм інвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів у підприємстві, що створюється. Функціональними учасниками інвестиційного процесу можуть виступати:
Фірма-девелопер — юридична особа, яка бере на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Така фірма зазвичай самостійно здійснює пошук найвигіднішого місця вкладення коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Як правило, за свої послуги девелопер отримує від 5 до 10 % загальної суми інвестицій. В угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими інвестор може відмовитися від проекту, а фірма-девелопер стає його власником та відшкодовує інвестору збитки і втрачені прибутки.
Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе прожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для інвестора економічно та доцільно відмовитися від будівельно-монтажних робіт та придбати готові будівлі, споруди чи незавершений об'єкт. Ці послуги для інвестора виконує фірма-ріелтер.
Фірма-ріелтер — це фірма-посередник з торгівлі нерухомістю. Ріелтери працюють за угодами з продавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги фірми коливається від 3 до 10 % суми угоди залежно від складності об'єкта та кон'юнктури ринку нерухомості. Законодавством багатьох країн не передбачається обмеження розміру комісійних, тому максимальний процент у ряді випадків може бути значно вищим. Як правило, у договорах з власниками нерухомості передбачаються строки реалізації об'єкта. Ріелтери намагаються укласти з клієнтами ексклюзивні угоди на продаж нерухомості, оскільки у противному разі вся їх робота на ринку нерухомості може бути виконана даремно, а комісійні отримає конкуруюча фірма. Для посиленої роботи на ринку інвестиційних товарів ріелтеру необхідно мати якомога ширше коло стабільних клієнтів (продавців і покупців). За успішну операцію ріелтер отримує комісійні від тих та інших.
В Україні створено Асоціацію ріелтерів, функції якої поки що зводяться до методичної організації сертифікаційних курсів для своїх членів. У майбутньому розвиток цього важливого елемента інфраструктури ринку інвестиційних товарів потребує створення комп'ютеризованої інформаційної мережі, участі ріелтерів у процесі приватизації, реалізації не тільки житла, але й промислових, культурно-громадських і комунальних об'єктів.
Широкий спектр послуг інвестору надають інжиніринго-консалтингові фірми.
Інжиніринго-консалтингова фірма — це фірма, яка займається розробкою на договірних засадах різного роду документації — інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та іншої. Такі фірми накопичують банки даних про умови розміщення тих чи інших об'єктів, галузеві, територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції, нормативи, технічні умови виробництва будівельно-монтажних робіт, про регіональні рівні цін на інвестиційні товари. Згодом вони публікують цю інформацію у спеціалізованих періодичних довідниках. Такі фірми залежно від своєї спеціалізації можуть мати у своєму розпорядженні широкий портфель типових проектів, які відповідають рівням світових стандартів.
Інжинірингова фірма за замовленням окремого інвестора виконує техніко-економічне обгрунтування проекту, розробляє бізнес-план, може здійснювати моніторинг проекту, авторський і технічний нагляд при його виконанні, організовувати та проводити тендерні торги.
Виробництво будівельно-монтажних робіт ведуть широко спеціалізовані будівельні фірми.
Будівельна фірма виконує весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-дослідницькі, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні) та здає інвестору готовий об'єкт «під ключ». На ринку пропонують свої послуги також порівняно невеликі фірми, які спеціалізуються на окремих видах ремонтно-будівельних та монтажних робіт.
Перш ніж вести переговори щодо укладання договірних відносин з будь-яким учасником інвестиційного проекту, інвестор зобов'язаний скористатися послугами аудиторської фірми. Аудиторські фірми виконують в інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора, так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів і пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.
Аудитори мають ліцензії на право здійснення перевірок фінансово-господарської діяльності (аудита) та займаються виключно аудиторським обслуговуванням на території тієї держави, яка сертифікувала дану юридичну або фізичну особу. В Україні створено Асоціацію аудиторів, діяльність якої, як і функціонування самих аудиторів, регулюється Законом України «Про аудиторську діяльність». Однак аудиторських фірм та аудиторів сертифіковано ще недостатньо. У процесі розвитку ринкових відносин і підвищення інвестиційної активності зростатиме горських послуг.
РОЗДІЛ 3
УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ У СУЧАСНИХ УМОВАХ
Залучення інвестицій (іноземних і вітчизняних) в українську економіку є життєво важливим засобом усунення інвестиційного "голоду" у країні. Особливу роль в активізації інвестиційної діяльності повинно зіграти страхування інвестицій від некомер-ційних ризиків. Важлива умова, необхідна для приватних капіталовкладень (як вітчизняних, так і іноземних), — це наявність постійного і загальновідомого набору правил (законів), сформульованих таким чином, щоб потенційні інвестори могли розуміти і передбачати, що саме ці правила застосовуватимуться до їхньої діяльності.
Процес роздержавлення в Україні впродовж 1992-2000 pp. можна умовно поділити на два періоди.
У першому періоді (1992-1994 pp.) приватизація об'єктів здебільшого здійснювалася неконкурентними способами: шляхом оренди з викупом чи шляхом викупу трудовим колективом.
У другому періоді (1995-2000 pp.) відбувалася масова приватизація, що здійснювалася переважно за приватизаційні папери і була спрямована на залучення широких верств населення до придбання акцій великих і середніх підприємств та об'єктів малої приватизації, а також започаткувала підготовку до індивідуальних процедур приватизації великих підприємств.
У цей період населення країни отримало майже 46 млн приватизаційних майнових сертифікатів. На 1 млрд грн було отримано компенсаційних сертифікатів — засобів платежу за об'єкти приватизації, емітованих державою з метою компенсації громадянам завданої шкоди від інфляції їхніх заощаджень.
Для завершення сертифікатної приватизації були прийняті певні рішення: припинено видачу приватизаційних паперів і компенсаційних сертифікатів громадянам України; встановлено певний термін вкладення приватизаційних майнових і компенсаційних сертифікатів і житлових чеків в об'єкти приватизації.
Однак вартість цих об'єктів набагато перевищує вартість кількох тисяч "торішніх" підприємств разом узятих. Ще в 2002 р. Україна радикально змінила свої підходи до приватизації, визначивши новий пріоритет — продаж майна за гроші, а не за приватизаційні папери. А грошові конкурентні процедури продажу майна потребують більш серйозної та тривалої підготовки.
Аналізуючи основні підсумки приватизації, зазначимо, що тут здебільшого переважав спосіб викупу товариством покупців, значна частина припадає на оренду з викупом, продаж акцій і аукціон. У 1998 р. спосіб оренди з викупом застосовувався значно менше. Так, для об'єктів загальнодержавної власності найрозповсюдженими способами продажу були продаж акцій, аукціон і викуп товариством покупців.
Станом на 1 січня 2004 p., починаючи з 1 січня 2005 p., приватизовано з продажем не менше 70 % акцій від статутного капіталу 9515 середніх і великих підприємств, у тому числі 6270 підприємств із продажем 100 % акцій, що складає понад 75 % загальної кількості цих підприємств.
У галузевому розрізі найбільшу питому вагу серед приватизованих складають підприємства торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування населення, що належать до групи А (45,1 %), а також промисловості (11,0 %) і сільського господарства (4,8 %).
Очікувалося, що на процеси приватизації в 1998 р. позитивно вплине упровадження грошових форм викупу державного майна. Але фактично ці очікування не справдилися.
Отже, можна зробити висновки щодо підсумків масової приватизації:
-створено критичну масу приватизованих підприємств, що є гарантією незворотності процесу реформування;
- широкі верстви населення були залучені до процесу приватизації й одержали перші уроки ринкової економіки;
- незважаючи на розширення прав власності, приватизовані підприємства працюють загалом ефективніше, ніж державні;
- накопичено значний досвід у проведенні різних видів продажу, 1999 рік став роком закінчення "паперової" приватизації, роком кардинальних змін методології і практики проведення приватизації в Україні.
З метою підвищення привабливості українських підприємств для потенційних покупців і залучення вітчизняного та іноземного капіталу варто передбачити застосування нових механізмів приватизації:
- пріоритетний продаж великими пакетами акцій об'єктів групи Г і стратегічно важливих для економіки і безпеки держави підприємств окремим порядком;
- продаж об'єктів групи А переважно цілісними майновими комплексами;
- продаж акцій шляхом розміщення депозитарних розписок;
- продаж пакетів акцій на відкритих торгах з метою залучення світових лідерів у відповідних областях економіки, що дасть можливість підвищити рівень менеджменту підприємств, розширити ринки збуту продукції, застосувати передові технології і провести модернізацію підприємств;
- продаж пакетів акцій підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України;
- розукрупнення підприємств, виокремлення з їх складу структурних підрозділів як основного виробництва, так і підрозділів інженерної інфраструктури, у тому числі об'єктів соціальної сфери. Для прискорення процесу приватизації в Україні необхідно здійснити низку невідкладних заходів:
- створити сприятливі умови для залучення приватних власників, які мають довгострокові інвестиційні інтереси в розвитку приватизованих підприємств;
- сприяти залученню інвестиційних ресурсів, у тому числі легалізованих у встановленому порядку, підвищити зацікавленість інвесторів до українських підприємств на внутрішньому і міжнародних фондових ринках;
- забезпечити у процесі приватизації мінімальне розпорошення акцій підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави чи займають монопольне положення на загальнодержавному ринку відповідних товарів (робіт, послуг), і застосувати продаж акцій таких підприємств промисловим інвесторам єдиним пакетом;
- підвищити ефективність приватизації державного майна через створення механізмів продажу об'єктів приватизації з урахуванням їх індивідуальних особливостей, посилити привабливість об'єктів приватизації, у тому числі шляхом здійснення у встановленому порядку реструктуризації прострочених боргових зобов'язань перед бюджетами і державними цільовими фондами, за кредитами, наданими під державні гарантії, чи врахування таких боргових зобов'язань в умовах продажу об'єктів.
Перехід до системи вільного переміщення товарів у процесі проведення економічних реформ не призвів поки що до формування повноцінного споживчого ринку. Адже споживчий ринок сьогодні — це ринок деформованої структури попиту через неплатоспроможність більшості населення, ринок товарів низької якості. Тому головною стратегічною метою державного регулювання розвитку ринкових відносин може бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення соціальних потреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом активізації комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіх етапах переміщення товарів, підвищення ефективності правового захисту цих відносин з боку держави і створення більш сприятливого інвестиційного клімату.
Зазначимо, що нині в Україні існує роздроблений і слаборозвинений ринок інвестиційних ресурсів. Організації, що працюють на ньому, діють недостатньо скоординовано і неефективно. Слабкий розвиток інформаційної інфраструктури ринку став перешкодою для активних дій вітчизняних підприємців і потенційних інвесторів. На початку квітня 1996 р. заснована в Україні інформаційна база містила понад 2 тис. підприємств, яким були потрібні іноземні інвестиції на загальну суму понад 50 млрд дол. США.
При цьому існує досить великий розрив між попитом на інвестиції та їх пропозиціями. При вкладанні коштів у підприємства інвестори насамперед бажають якнайшвидше дістати прибуток: без цього ніхто не стане інвестувати загальні програми розвитку підприємства, такі, наприклад, як реконструкція підприємства.
