181391 (629030), страница 2
Текст из файла (страница 2)
1.2.Джерела формування інвестицій
Як відомо, першим джерелом для формування інвестицій слугують амортизаційні відрахування на реновацію. їх питома вага у структурі ресурсів капітальних вкладень складала 32-45 % у 1980— 2005 pp. [10, с. 5, 455], а в останні роки істотно зменшилась.
Тривала практика екстенсивного розвитку народного господарства, за якою велика частка інвестицій спрямовувалась на створення і розширення діючих, а не на заміну застарілих фондів, призвела до щорічного приросту їх зношення в середньому на 1-2 %. Загалом по промисловості рівень зношення основних фондів зріс з 28 % у 1975 р. до 49 % у 2005 р. Зниження рівня зношення в 2004 р. порівняно з 2003 р. майже на 3 % зумовлено не зростанням обсягів відновлення фондів, а простою зміною методології нарахування амортизаційних відрахувань. Наприклад, загалом по промисловості сума зношення машин і устаткування перевищила 50 % їх балансової вартості й у різних галузях коливається від 23 до 77 % (табл. 1.1).
Таблиця 1.1.
Рівень зношення машин і устаткування на підприємствах окремих галузей промисловості України у 2005 р.
Як свідчать дані Міністерства статистики України, найбільш зношений парк машин і устаткування у підприємств, що виробляють хімічні барвники (65 %), медичні вироби зі скла, порцеляни й пластмас (67 %), хіміко-фотографічну продукцію (70 %), труби з чорних металів (70 %), акумулятори (75 %), мило і миючі засоби (76 %), азбестотехнічні вироби (77 %) [15].
Технічне переозброєння цих підприємств в умовах наростання кризових явищ в економіці і нескінченного підвищення цін стає все більш проблематичним. Так, оптові ціни на продукцію машинобудування за чотири останніх роки зросли більш ніж у 54 тис. разів, зокрема у металургійному машинобудуванні в 197 тис. разів, в електротехнічній промисловості — у 112 тис, автомобільній — у 120 тис, у машинобудуванні для легкої і харчової промисловості — у 81 тис. разів. При цьому із зростанням цін не спостерігається якісне поліпшення продукції. Так, 25 % продукції машинобудівних підприємств не оновлювалося понад 10 років, тобто є морально застарілою. Нині тільки 10% усіх підприємств машинобудування створюють зразки нової техніки. Постійно скорочується кількість зразків, створених на рівні кращих світових стандартів, експортна продукція становить менше третини загального обсягу виробництва.
За таких умов підприємства неохоче відмовляються від свого старого устаткування, оскільки не мають можливості придбати нове, високоефективне, а тому кількість устаткування, що списується, скорочується щорічно. У багатьох галузях устаткування, що списується, складає менше 1 % загальної вартості машин і устаткування, отже, виробнича база підприємств усе більше старіє. Частка устаткування, що експлуатується понад 20 років, складає 13 %, у тому числі понад 10 років працює 60 % усіх металорізальних верстатів, більше 50 % — деревообробних і ткацьких верстатів, електрометричного устаткування, хлібопекарських печей і т. ін. [26].
Наявність такої кількості застарілих фондів змушує підприємства витрачати значні кошти на підтримку їх працездатності. Так, на ремонт основних промислово-виробничих фондів витрачається 50 % обсягу капітальних вкладень у промисловість. Через це значна частина амортизації перерозподіляється з фонду реновації у фонд поточного і капітального ремонту.
Вивільнення амортизації у міру перенесення вартості фондів на готовий продукт носить тимчасовий характер, зумовлений повним періодом обороту цих фондів. Відтворення зношених фондів потребує накопичення повної суми амортизації, інакше підприємство вимушене заміщати відсутню суму амортизації прибутком чи покривати вимогу на інвестиції за рахунок кредиту. Отже, використовувати на інвестиційні цілі амортизацію у процесі зношення основних фондів начебто виявляється неможливим або можливе лише за рахунок кредиту.
Прагнення використати амортизаційний фонд для його розширеного відтворення пов'язане з тим, що розмір накопичених у фондах коштів перевищує суму натурального відшкодування основних фондів. Це зумовлено, по-перше, нерівномірністю зношення окремих елементів і груп основних фондів, по-друге, у міру технічного прогресу відбуваються прискорене моральне зношення засобів виробництва (що враховується не в нормах амортизації) і вибуття основних засобів, а також їх заміщення новими з використанням для цього сукупних джерел розширеного відтворення — прибутку, бюджетних асигнувань, кредиту. При цьому, з погляду розширеного відтворення фондів, повне накопичення раніше авансованої суми не є абсолютно необхідним, оскільки утворення фондів відшкодування у грошовій формі випереджує темп фактичного зношення фондів.
В умовах технічного прогресу кожна гривня амортизації, спрямована в нові вкладення, не адекватна раніше зробленим вкладенням. Споживча вартість знову створених основних фондів, як правило, перевищує (у тому числі за питомими характеристиками) старі. Однак, оскільки амортизаційні відрахування на реновацію нараховуються впродовж усього фактичного терміну служби основних фондів, а також з огляду на те, що в господарстві ці терміни служби перевищують нормативні показники, накопичена амортизація у деяких випадках значно перевищує вартість фондів, що зношуються. У результаті цього не тільки завищується собівартість продукції, а й складається неправильне співвідношення між накопиченням і відшкодуванням на користь останнього. Частина прибутку, що мала надходити у фонди розширеного відтворення, після відшкодування первісної вартості основних фондів виступає у вигляді амортизаційних коштів. З погляду ринкових умов відтворення було б доцільно припиняти нарахування амортизації на реновацію після закінчення нормативних термінів служби основних фондів. Недоамортизація ("переамортизація") також свідчить про відхилення від середньонормальних умов відтворення.
Крім того, рівномірне нарахування амортизації суперечить реальним умовам відтворення основних фондів, за яких розподіл зношення в часі нерівномірний і залежить від "віку" фондів. Потреба прискореного відновлення засобів виробництва зумовлена переважно їх старінням. Через це виникає певне протиріччя з тенденцією зниження собівартості продукції виробництва, що зазвичай досягається підвищенням інтенсивності використання фондів.
Для сучасного стану господарства України характерні згортання інвестиційної діяльності і неефективна система амортизації. Усе це призводить до ще більшої технологічної відсталості підприємств. Для багатьох з них стало проблемою не вдосконалення, а підтримка виробничого потенціалу на прийнятному технічному рівні. Тільки виважена політика амортизації забезпечує створення достатнього фонду відшкодування для постійного відновлення основних виробничих фондів, а її відсутність веде до їх старіння і "проїдання", що і відбувається нині в Україні.
Індексація амортизаційних відрахувань в Україні ще жодного разу не здійснювалась. Наприклад, у 2003 р. щомісячні темпи інфляції становили 50-60 %, а звідси вартість основних фондів наприкінці року повинна була в 130-280 разів перевищувати величину, що була на початку року. Пропорційно мали збільшитися і суми недонарахованої амортизації, необхідної для простого відтворення засобів праці. Але подібного не відбулося. Отже, проведена в 2003 р. індексація лише скоротила, але не усунула розрив між нарахованими і діючими основними фондами. Для усунення подібних диспропорцій за високих темпів інфляції необхідно щомісячно індексувати вартість основних фондів. Такий підхід не приведе до зниження конкурентоспроможності продукції через збільшення витрат виробництва при індексації основних фондів і наявних нині в Україні цінах. Це пояснюється тим, що за рахунок правильної індексації основних фондів відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а не їх завищення. Крім цього, збільшення амортизаційних відрахувань і собівартості продукції не обов'язково повинно супроводжуватися підвищенням ціни. Відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а звідси відповідно може бути знижений розмір прибутку. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли при спаді виробництва на 20 % рентабельність промислової продукції за 2003 р. склала лише 35,7 % [13, с 101].
1.3 Класифікація інвестицій
У праці професора Бланка І.О. «Інвестиційний менеджмент» знаходимо наступне визначення цього поняття: «Інвестиційний ринок – це сукупність економічних відносин, які виникають між продавцями та покупцями інвестиційних товарів і послуг, а також об’єктів інвестування в усіх його формах» [19].
Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками:
1. За об'єктами вкладень виділяються реальні та фінансові інвестиції.
Під реальними інвестиціями розумиють вкладення коштів у реальні активи - як матеріальні, так і нематеріальні. Іноді вкладення коштів у нематеріаальні активи, пов'язані з науково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційні інвестиції.
Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значущу частку посідають кошти у цінні папери.
2.За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції.
Під прямими інвестиціями розуміїться безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування.
Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане іншими особами /інвестиційними аба фінансовими посередниками/.
3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції.
Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період, не більше одного року.
Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.
4. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні /акціонерні/, державні, іноземні та спільні.
5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині країни та за кордоном.
Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розмищені в межах даної країни.
Під інвестиціями за кордоном /іноземні інвестиції/ розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни.
Під інвестиціями розуміються довгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей народного господарства, в інфраструктуру, в соціальні програми, в охорону навколишнього середовища. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої формується прибуток /доход/ або досягається соціальний ефект. Державні інвестиції можуть здійснуватись і з метою регулювання розвитку економіки.
Основними цінностями інвестицій є:
-рухоме та нерухоме майно /будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності;
- кошти, цільові банківські внески, кредити, акції та інші цінні папери;
- майнові права, похідні від авторського права - ліцензії, "ноу-хау", досвід та інші інтелектуальні цінності;
- право користування землею та іншими природними ресурсами, а також
інші майнові права.
За обсягом та значущістю основною складовою частиною інвестицій є капітальні вкладення, у нашій країні на них припадає близько 85% усіх інвестицій.
Існує також таке розуміння інвестування, яке характеризується витратами матеріальних, трудових та грошових ресурсів на створення основних фондів галузей народного господарства шляхом капітальних вкладень. У капітальному будівництві планування, управління та організація, разом з проектуванням, ресурсозбереженням будівництва в сукупності складають зміст процесу інвестування.
Головними етапами інвестування є:
- перетворення ресурсів у капітальні вкладення /витрати/, тобто процес
- спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності;
- перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової споживчої вартості;
- приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту,тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.
РОЗДІЛ 2
ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Об’єкти та суб’єкти інвестиційної діяльності
Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.
Серед них слід насамперед відзначити Закон України "Про інвестиційну діяльність", Закон України "Про іноземні інвестиції", Закон України "Про державну програму заохочення іноземних інвесторів в Україні", Закон України "Про цінні папери та фондову біржу", які створюють правову основу інвестиційної діяльності.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
