179326 (628177), страница 4
Текст из файла (страница 4)
як добуток коефіцієнтів використання тривалості робочого дня та робочого періоду
0,974*0,988=0,962, або 96,2%.
2.1 Облік використання робочого часу
Робочий час - це встановлений законом або угодою сторін час, протягом якого робітники і службовці згідно з правилами внутрішнього розпорядку повинні виконувати свої трудові обов'язки.
Робочий день - це встановлена законом норма робочого часу протягом доби, яка лежить в основі його правового регулювання. Нормування робочого часу протягом календарного тижня є робочим тижнем. При п’ятиденному робочому тижні встановлена тривалість робочого тижня - 40 годин, яка поширюється на всіх працівників, фахівців та керівників, крім тих, для яких законодавче встановлена скорочена тривалість робочого часу. Статтею 51 КЗпП України передбачено скорочену тривалість робочого часу:
для працівників віком від 16 до 18 років - 6-годинний робочий день при шестиденному робочому тижні, тобто 36-годинний робочий тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) - 4-годинний робочий день, тобто 24-годинний робочий тиждень;
для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці - не більше 36 годин на тиждень. Статтею 194 КЗпП України визначено, що заробітна плата працівникам, молодшим 18 років, за скороченої тривалості щоденної роботи сплачується в розмірах, передбачених для працівників відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.
Облік використання робочого часу, а також контроль за станом трудової дисципліни на підприємствах здійснюється шляхом табельного обліку. При прийомі на роботу працівникові надається табельний номер, а в трудовій книжці (що знаходиться у відділі кадрів) робиться позначка про його зарахування на підставі наказу керівника підприємства. На кожного працівника у відділі кадрів відкривають особову картку, в якій зазначають необхідні анкетні дані про працівника і всі зміни, що відбуваються в його роботі. Бухгалтерія відкриває особову картку кожному працівникові. Табельний облік ведеться такими способами: жетонним - з використанням жетонів (на яких проставлено табельні номери). На підприємстві їх кількість дорівнює кількості облікового складу працюючих; картковим - з використанням контрольних годинників, що автоматично позначають час явки кожного працівника в його картці; за пропускною системою, за якої працівники при явці на роботу здають свої перепустки, а по закінченні роботи отримують їх, та ін.
Облік використання робочого часу ведеться у табелі. Завданнями табельного обліку є:
контроль за явкою на роботу і залишенням роботи;
виявлення причин запізнень або неявки на роботу;
одержання даних про фактично відпрацьований працівниками час. склад робочого часу;
складання звітності про наявність працюючих та її рух, про стан трудової дисципліни.
До табеля заносяться прізвища всіх працюючих. Ведеться табель окремо по кожному цеху і відділу табельниками або бригадирами, майстрами тощо. У табелі позначається кількість відпрацьованих годин кожним працівником, неявки на роботу (за допомогою умовних позначок - шифрів).
На деяких підприємствах табельний облік спрощено і у табелі відзначають лише відхилення дід нормальної тривалості робочого дня (запізнення, прогули), неявки на роботу із зазначених причин (відпустка, відрядження тощо), понаднормові роботи та ін. У цьому випадку по закінченні місяця підраховують загальний календарний фонд робочого часу, час невиходів та інших втрат. Із загального календарного фонду відраховують усі витрати й отримують фактично відпрацьований час. Наприкінці місяця дані табелів підсумовуються по кожному працівнику, а також по цехах і відділах і передаються до бухгалтерії. Ці дані необхідні для контролю за використанням робочого часу і для нарахування заробітної плати працівникам підприємства за звітний місяць.
Для забезпечення правильного нарахування заробітної плати необхідно точно обліковувати виробіток продукції або обсяг робіт, виконаних кожним працівником.
Залежно від технології та організації виробництва застосовують різні системи обліку продукції або виконання робіт. Під обліком виробітку розуміють сполучення способів одержання інформації, порядку її запису і застосування форм первинних документів.
Облік виробітку робітниками-відрядниками у промисловості здійснюють за типовими формами залежно від технологічного процесу виробництва, системи організації та оплати праці в рапортах про виробіток, у маршрутних листках, відомостях обліку виробітку, нарядах та інших документах.
Роботи можуть виконуватися одним робітником або бригадою. На багатьох підприємствах широко застосовують бригадний підряд, який є основою обліку виробітку. Використовуються такі системи обліку виробітку - поопераційний, за кінцевою операцією та інвентарний.
Послідовне виконання обсягу робіт фіксується в індивідуальних або бригадних нарядах, які здаються до бухгалтерії, машинолічильного бюро або обчислювального центру для нарахування заробітної плати.
Наряди містять такі реквізити: номер наряду, дату видачі, прізвище, ім'я та по батькові, табельний номер робітника, шифр цеху, дільниці, вид оплати, операції, деталі, виробничі витрати, кількість виробітку в натуральному виразі, норму часу, розцінку за розрядом роботи.
Система обліку виробітку за кінцевою операцією і виробленою продукцією передбачає облік готових виробів, прийнятих відділом технічного контролю для здачі на склад або передачі на іншу виробничу дільницю. Вона найбільш поширена при бригадній формі організації праці, передбачає закріплення за групою робітників єдиного завдання, колективну відповідальність і оплату за результатами праці. При цьому праця бригади за зміну є закінченим циклом виробництва із здачею готової продукції згідно з приймально-здавальними накладними на склад.
Первинними документами про виробіток є рапорти або відомості виробітку бригади. В них зазначають прізвище, табельний номер робітника, розряд і кількість відпрацьованих годин. При розподілі бригадного заробітку враховують і коефіцієнт трудової участі (КТУ) кожного члена бригади.
Крім оплати відпрацьованого часу, виконаного обсягу робіт і виготовленої продукції, заробітну плату нараховують відповідно до чинного законодавства, а також виходячи з інших умов або причин, що мають відношення до діяльності даного підприємства. Так, операції, передбачені технологічним процесом, оплачуються за нарядами на відрядні роботи, а різні доплати - за листками на доплату. Оплату часу простоїв не з вини робітників оформлюють листком обліку простоїв. На оплату виправлення браку продукції виписують окремий наряд з позначкою "Виправлення браку".
Оплата працівникам часу, протягом якого вони не працювали (виконання державних або громадських обов'язків, оплата пільгових годин матерям для догляду за дітьми до одного року, доплата підліткам до середнього заробітку за скорочений робочий день, оплата чергових відпусток, тимчасової непрацездатності тощо), здійснюється за даними довідок-розрахунків та інших додаткових документів (наказів директора підприємства, лікарняних листків тощо). [2].
3. Статистичне використання робочої сили і робочого часу в Україні
3.1 Робоча сила
Загальна чисельність економічно активного населення залишається практично незмінною від початку виходу з кризи і становить 22,6 млн. осіб. Однак високий - і постійно зростаючий - ступінь старіння робочої сили (в середньому по Україні кожна шоста економічно активна особа - старше 50 років, а кожна дев'ятнадцята - старше працездатного віку) створює певні перешкоди для нормалізації процесів відтворення робочої сили, зокрема для запровадження новітніх технологій і відповідної перекваліфікації працівників. Особливо гострою є проблема старіння робочої сили в сільській місцевості, що може стати непереборним бар'єром розвитку нових відносин в аграрному секторі.
Якість підготовки робочої сили має першорядне значення саме в період економічного зростання у зв'язку з необхідністю запровадження нових технологій, нових схем організації виробництва. Тому слід позитивно оцінити невпинне зростання питомої ваги осіб з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої сили, яка нині сягає 43%. Однак у розвиткові сучасної системи освіти - передусім вищої - спостерігаються значні диспропорції. Продовжується тенденція випереджаючого збільшення масштабів підготовки економістів та юристів. Натомість всупереч необхідності забезпечення економіки висококваліфікованими фахівцями з інженерних спеціальностей, які зможуть реалізувати інноваційні принципи економічного зростання, що вже відбуваються і вочевидь посиляться у найближчому майбутньому, обсяги випуску таких фахівців практично не змінюються, а їх питома вага у складі випускників скорочується.
Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг створює об'єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих робітниках, а отже нагальною необхідністю стає реформування системи професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог до робочої сили.
3.2 Зайнятість робочої сили
При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі близько 2 млн. економічно активних громадян України - передусім у віці 20-49 років - працюють за кордоном. Однак після тривалого періоду скорочення з 2002 р. почала збільшуватись чисельність працюючих і в Україні, хоча випереджаючими темпами збільшується зайнятість осіб до 20 років і старше працездатного віку, що віддзеркалює зростання попиту на робочу силу низької кваліфікації. Швидкість реакції українського ринку праці на зростання ВВП істотно відрізняє його від інших країн з перехідною економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років від початку економічного піднесення. Економічне зростання припинило процес перетоку робочої сили із сектора найманої праці до сектора самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності самозайнятих все ще значно вищі.
Світовий досвід яскраво демонструє, що самозайнятість є привабливим для населення видом діяльності переважно під час економічної кризи. З її подоланням більшість стає або найманими працівниками, або підприємцями. Однак в Україні повернення зайнятих у цьому сегменті до найманої праці є вельми проблематичним навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць через те, що середні доходи самозайнятого населення істотно перевищують доходи інших категорій зайнятих.
На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім із сприятливими економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Результати аналізу свідчать про надто сильне скорочення впродовж кризового періоду обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу силу у цій галузі. Скорочення зайнятих у промисловості ще продовжується, і в 2003 році у цій галузі працювало 5,1 млн. осіб (у 2002 - 5,3 млн.)
Незважаючи на скорочення у 2003 році у сільському господарстві все ще сконцентровано 4,8 млн. працюючих (23,42% всіх зайнятих у 2003 р) - це значно більше, ніж у країнах з розвиненою та перехідною економікою. Попри помітне зростання впродовж останніх років низькою є зайнятість у будівництві. Випереджаюче збільшення обсягів виробництва цієї галузі є нагально необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку.
Всупереч поширеній думці про недостатню концентрацію працюючих у невиробничих галузях їх частка у загальних обсягах зайнятості в Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що відбиває недостатній розвиток ринкової інфраструктури.
Зайнятість в особистому підсобному господарстві (а тут сконцентровано більше 8% всіх працюючих) фактично дозволяє виживати частині українського населення, але вона не забезпечує належної ефективності виробництва, запровадження сучасних технологій, не вимагає високої кваліфікації робочої сили.
3.3 Вивчення рівня безробіття
Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування: за 2000-2003 роки при зростанні реального ВВП на 30,4% рівень безробіття зменшився на 27,8% і становить 9,1%, однак більше половини безробітних не працюють понад рік.
Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують чисельність працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилось безробіття серед молоді.
Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких проявів тендерної дискримінації.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
