169984 (625449), страница 5
Текст из файла (страница 5)
3.3 Порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури
Протягом усього розвитку суспільства йому була притаманна повага до збереження культурної спадщини та намагання зробити її вічною. Разом з тим історії відомі й епохи навмисного нищення культурної спадщини, і дбайливої охорони людством. Усвідомлюючи спільність своїх цінностей, населення всього світу відчуває свою відповідальність перед наступними генераціями за охорону спадщини і вважає своїм обов'язком передати їм надбання людства в усім багатстві їх автентичності [16, с. 18].
Людство почало розробляти правові нормативні документи та спеціальні рекомендації для збереження культурної спадщини. На міжнародному рівні визначено і сформульовано основні принципи схоронності витворів культури. Кожній країні надається можливість дбати про їх втілення у межах власної культури та власних традицій.
Здобуток кожного покоління, яке створило свої пам'ятки, є в своєму роді унікальним досягненням і зникнення його — безповоротна втрата і непоправне збіднення культурної спадщини. Культурна спадщина включає як твори, що репрезентують значну цінність, так і об'єкти, що з часом набули культурної цінності.
Культурна спадщина розглядається в повному обсязі і становить єдине гармонійне ціле, складові частини якого є нероздільними. Україна також повинна зберігати спадщину і забезпечувати її передачу прийдешнім поколінням.
Держава несе відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим товариством за захист і збереження цієї спадщини. У міру можливостей і відповідно до положень Конституції та законодавства Україна має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основною метою якої є координація і використання всіх можливостей для забезпечення дійового захисту, зберігання і створення достоїнств своєї культурної спадщини.
Питання охорони будинків-пам'яток архітектури залишаються надзвичайно актуальними. Вирішення цих питань надзвичайно важливе для держави. Оскільки охорона пам'яток архітектури вимагає спеціальних знань, то необхідно і залучення громадських організацій, з фахівцями з високою кваліфікацією. Така політика тільки сприятиме правильному, розумному, справедливому захисту пам'яток архітектури. На сьогоднішній день можна констатувати, що охорона пам'яток архітектури здійснюється неналежним чином. Якщо орієнтуватися на міжнародно-правові документи, то одночасно з Конвенцією про захист всесвітньої культурної спадщини Генеральна конференція ЮНЕСКО схвалила Рекомендацію щодо захисту культурної спадщини на національному рівні. На підставі досягнень багатьох країн світу та спеціалізованих організацій нею був сформульований і систематизований комплекс заходів, втілення у життя яких на рівні кожної держави, суттєво мало б поліпшити стан охорони об'єктів культурної спадщини.
Рекомендація висвітлила наукові, технічні, адміністративні, юридичні та фінансові заходи для забезпечення захисту спадщини, які визначаються відповідно до законодавства.
Питання захисту культурної спадщини не стосується стандартних будівель, що споруджувалися головним чином за однаковими типовими проектами. Вони не прикрашають, а тільки спотворюють обличчя цих міст. В деяких випадках вони зводяться на місцях розташування пам'яток історії, культури, археології та архітектури, які руйнуються і зносяться [12, с. 36].
Вимоги щодо охорони цих пам'яток, що належали як державі, так і громадянам, а також розміщувалися на землях, що були у власності держави, й надавалися громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок пам'яток археології визначалися ще Законом України "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978 р. Цей Закон встановлював, що особи, які завдали шкоду пам'ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити їх у попередньому стані, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки. Законодавство встановлювало правило, за яким у разі відмови від добровільного відшкодування збитків, заподіяних порушеннями порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'яток історії та культури, особи, винні у порушенні законодавства мали нести цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність [31, с . 52].
Нині, за законодавством України, зокрема, у ст. 54 Конституції України чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність. А конституційна норма ст. 66 зобов'язує кожного члена суспільства не заподіювати шкоду культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України як основний закон держави має й найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати.
Необхідно зазначити, що ще до недавнього часу законодавство України не мало єдиної юридичної термінології у галузі охорони пам'яток історії та культури. Так, для визначення об'єктів культурної спадщини в Законі України "Про власність" застосовувався термін "національні, культурні та історичні цінності", в Законі "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" — термін "будівлі або окремі частини, що становлять національну культурну або історичну цінність". Закон України Про приватизацію майна державних підприємств" трактував їх як національні культурні та історичні цінності", а після внесення змін до закону вже як "об'єкти культури, мистецтва, архітектури тощо загальнонаціонального значення". В Основах законодавства про культуру вжито кілька термінів: "пам'ятки історії та культури", "культурні цінності", об'єкти загальнонаціонального культурного надбання", а в Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" — "пам'ятки історії і культури, архітектури і містобудування". Але це не було причиною для неврахування всіх необхідних заходів, які зумовлювали б особливий режим використання об'єктів культурної спадщини.
Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для національної самосвідомості українського народу, визнаються об'єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. Положення про Державний реєстр затверджене Постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1992 р.
До реєстру заносяться такі об'єкти: пам'ятки історії — будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов'язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам'ятки містобудування і архітектури — унікальні ансамблі та комплекси, окремі об'єкти архітектури тощо.
До Державного реєстру можуть бути занесені й інші об'єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки. Об'єкти національного культурного надбання, що є загальнодержавною власністю, не підлягають роздержавленню і приватизації.
Як об'єкт культурної спадщини визначається місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території, створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Пам'ятка являє собою об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Охорона культурної спадщини — це комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.
Питання збереження культурної спадщини України на сьогодні вкрай актуально. На обліку та під охороною держави перебуває зараз близько 145 тис. пам'яток історії та культури, діє 46 державних історико-культурних (архітектурних, археологічних) заповідників, кілька з яких мають статус національних.
Підприємства всіх форм власності, установи науки, культури, освіти, громадські організації і громадяни можуть з метою забезпечення їхнього збереження сприяти державі у здійсненні заходів з охорони, використання, виявлення та обліку об'єктів культурної спадщини. Залучення населення до охорони пам'яток культурної спадщини та громадський контроль за збереженням, використанням пам'яток покладається на Українське товариство охорони пам'яток історії та культури.
Обов'язковою умовою охорони архітектурних заповідників є заборона будь-якого будівництва, не пов'язаного з реставраційними роботами. У межах охоронних зон і зон природного ландшафту, що охороняються державою, забороняється проведення будь-яких робіт без погодження з міською організацією Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. В архітектурних охоронних зонах повинна зберігатися стара планувальна структура та історична забудова. Дозволяється будівництво тільки винятково особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентуються по висоті з урахуванням архітектурної та масштабної прив'язки до існуючої забудови і загального силуету міста.
Дотримання захисних заходів має стати обов'язковим для приватних власників, державних організацій, якщо вони володіють і користуються частиною національної культурної спадщини. Законодавством мають бути визначені правові норми, які жорстоко повинні забороняти дії, що можуть завдати шкоди пам'яткам, силуету міста, історично складеним старовинним кварталам, що може призвести до їх руйнування.
ВИСНОВКИ
Екологічна культура існує відколи виникло людство. Інша справа - в яких формах та іпостасях, з якими результатами та наслідками. Подібно до зразків культури взагалі, типу масової, авангардної, елітарної, тоталітарної та багатьох інших, екологічна культура багатовимірна і неоднозначна. І, мабуть, важко очікувати, що людство прийде до якоїсь однієї її моделі, хоча б тому, що воно залишається розділеним на етноси, держави. Класи, партії, конфесії та ще багато інших спільнот, страт та верств, котрі навряд чи дійдуть в усьому спільної мови будь-коли.
Екологічна культура, однак, формує для всіх нас спільний вектор: думання та мислення з одного боку, життя та діяння з іншого. І справді, та ситуація, що нині склалася у взаєминах людини й довкілля, однаковою мірою зачіпає і багатого шейха, і бідного сміттяра, чорного та білого, ескімоса й індуса, тобто має універсальне, життєве значення для всього людства.
У багатьох випадках дотримуватися вимог екологічної культури примушує закон, суворий до руйнівників та забруднювачів природи, тобто людина приходить до них через заборону, табу, кару. Очевидно, що потрібні різні шляхи екологізації людської діяльності. Загальним же набутком мас стати мудре та гуманне природокористування кожного із землян.
У наш час екологічна культура, крім світоглядних і технологічних зрушень, стає ще й могутнім чинником усталення процвітаючих суспільств. Це характерно для багатьох країн, зокрема для Японії або ж Швеції, котрі зуміли інтегрувати традиційніі екокультурні цінності в постіндустріальне суспільство, або ж Сингапуру, Німеччини чи США, де екологічна культура формувалася під суворим "оком" закону. Скрізь у таких випадках спостерігаються оздоровлення суспільства, поліпшення його моральних та естетичних чеснот, подовження тривалості життя та інші позитивні зрушення. Це - ще один аргумент стосовно того, потрібна чи непотрібна екологічна культура.
Отже, нинішня екологічна ситуація у зв'язку з переходом до діяльності екокультурно наснаженої та спрямованої має стати імперативом поведінки кожного і всіх загалом.
Життя нерозривно пов'язане з природним середовищем. На ранніх етапах свого становлення людина, користуючись продуктами природи, не
завдавала помітної шкоди природним ресурсам. Але з посиленням практичної діяльності, пов'язаної з винаходом знарядь праці, вплив її на природу неухильно зростав. В останні десятиліття ХХ століття у зв'язку із високими темпами науково-технічного прогресу, небувалим розширенням сфер матеріального виробництва він став особливо значним і великомасштабним.
Неухильно зростає населення нашої планети, що потребує відповідного збільшення видобутку й виготовлення життєвих ресурсів для забезпечення його проживання. Наслідки впливу людини на навколишнє середовище сумні й тривожні: порушуються природні угруповання й ландшафти, забруднюється атмосфера, морські акваторії і прісні водойми, руйнується ґрунтовий покрив, зменшуються лісові ресурси та чисельність видів рослин і тварин, хімічні сполуки, які циркулюють у біосфері, шкодять здоров'ю людини та всьому живому.
В Україні екологічна криза значно поглибилась після аварії на Чорнобильській АЕС. Ці обставини, а також складні соціально-економічні умови привели до різкого погіршення стану здоров'я населення та зниження його відтворення.
Тож у стосунках з природою людство зіткнулося із серйозними і складними проблемами. Цілком очевидно, що вплив людини на природу нині значно перевищує здатність біосфери до саморегуляції і ставить загалом під загрозу можливість її існування як системи.
На території України нараховується близько 73 тис. річок, переважно невеликих, лише 125 в них мають довжину понад 100 км. На кожен квадратний кілометр території України припадає 250 м річок.
Водозабезпеченість України ресурсами місцевого стоку з розрахунку на 1 людину становить 1000 м3 на рік, причому у Південно Західному економічному районі вона майже у 7 разів вища, ніж у Південному, і у 3 рази вища, ніж у Донецько Придністровському.
Головним водним джерелом України є Дніпро. Водні ресурси його басейну становлять 80 % усіх водних ресурсів України. Середній багаторічний об'єм його стоку в гирлі дорівнює 53 км3. У маловодні роки він зменшується до 43,5 км3, а в дуже маловодні -- до 30 км3. Дніпро забезпечує водою не тільки водоспожпвачів у межах свого басейну, а і є головним, а інколи і єдиним джерелом водопостачання великих промислових центрів півдня і південного сходу України.
Для системи водопостачання в басейні Дніпра використовуються поверхневі і підземні води. Основним джерелом поверхневих вод є малі річки, яких у басейні Дніпра налічується 15380 загальною довжиною 67 156 км. Розподіл водних ресурсів тут дуже нерівномірний. Найкраще забезпечена водою верхня частина басейну, де в середній за водністю рік її припадає 219 тис. м3. Для регулювання річкового стоку в часі й просторі в басейні Дніпра створено штучні водойми шість великих водосховищ із загальним об'ємом води 44 км3. Об'єм підземних вод в українській частині басейну становить 12,8 км3/рік (35 млн м3/добу). Експлуатаційні запаси підземних вод, тобто розвіданих і затверджених до використання, становлять лише 2,6 км3/рік. Максимальна кількість підземних вод зосереджена в Чернігівській області, проте частка розвіданих водних підземних ресурсів тут незначна 6 %.
Список використаної літератури
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.
2. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: Юрінком інтер 2004 - К.
3. Господарський кодекс України: прийнятий 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України; 2003, № 436.
4. Водний кодекс України: Закон України від 6 червня 1995 р. № 213/95-ВР.
5. Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 р.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
