Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Як було вище зазначено, що процес соціалізації особистості відбувається тільки за певних умов, тобто способів впливу соціального середовища на свідомість, формування характеру, типу темпераменту та поведінки людини. Можна сказати, що існує два способи впливу на процес соціалізації особистості:

• спосіб стихійного впливу на особистість різних обставин життя;

• спосіб цілеспрямованого формування особистості.

Під час стихійного впливу на особистість різних обставин життя, умов соціального середовища особистість мимовільно сприймає і засвоює все те, що на неї впливає. Даний спосіб впливу соціального середовища на соціалізацію особистості відбувається тоді, коли у людини ще не сформована самосвідомість.

Цілеспрямований вплив відбувається тоді, коли у особистості вже сформована самосвідомість, коли людина сама починає усвідомлювати мету свого життя у суспільстві.

Потрібно також зазначити, що обидва способи впливу соціального середовища на процес соціалізації особистості можуть мати як позитивний так і негативний характер.

Спосіб умов стихійного впливу на соціалізацію особистості реалізується, як правило, через фактори макросередовища, - це ті обставини життя, які впливають на кожну людину і які кожен сприймає по різному і пристосовується до них також як вважає за потрібне. Такими обставинами є політичний устрій країни, економічне становище, певні події, які відбуваються у суспільстві, певні непередбачувані події у житті людини. Спосіб цілеспрямованого впливу на формування особистості здійснюється у мікросередовищі, а саме у сім’ї, колективі дитячого садка, школи, студентського колективу, у певних суспільних організаціях, бо саме у цих середовищах вплив на особистість здійснюється з конкретною метою, а саме з метою виховання, навчання та підготовки особистості до майбутнього самостійного життя, також у вище згаданих середовищах формується особистість кожної людини, її якості характеру, життєві позиції, погляди і тому треба створювати всі необхідні умови для того, щоб цей процес формування особистості відбувався правильно і тільки на позитивному рівні. Також дуже важливо щоб сама особистість усвідомила свою життєву мету і була позитивно налаштована на сприймання вище зазначених впливів, бо саме тоді можна очікувати успішного входження людини у суспільство і засвоєння соціального досвіду.

Отже, соціалізація як процес входження людини у суспільство залежить від способів впливу на особистість умов соціального середовища, у якому вона перебуває, від того чи правильно відбувається вплив цих умов на свідомість людино, і це вкотре підтверджує нерозривність процесу соціалізації і умов соціального середовища, у якому відбувається цей процес.

Розділ 2 Соціалізація особистості як процес, що постійно

супроводжує її життєдіяльність

2.1. Сутність поняття «соціалізації особистості», її етапи і

фактори.

У гуманітарні науки термін «соціалізація» прийшов з|із| політекономії, де його первинним значенням було «усуспільнення» землі|грунт|, засобів|кошт| виробництва.

Автором терміну «соціалізація» стосовно людини, очевидно, є|з'являтися,являтися| американський соціолог Ф. Р. Гідінгсоном , який в 1887 р. в книзі «Теорія соціалізації» спожив його в значенні, близькому до сучасного, - «розвиток соціальної природи або характеру|вдача| індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

До середини XX в. соціалізація перетворилася на самостійну міждисциплінарну область досліджень. Сьогодні проблему соціалізації або її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи, представники інших наук. Так, представники біхевіоризму і необіохіверизму (Б. Скінер, А. Бандура, В. Уолтерс) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники школи символічного інтеракціоналізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) досліджують соціалізацію як ре­зультат соціальної взаємодії людей; а прихильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймає соціалізацію як процес рольового тренування.

Особливістю цих теорій є те, що соціалізація в них розглядаєть­ся, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування осо­бистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо. Водночас у працях цих дослідників було чимало важливих по­зицій, які можна використовувати в соціально-педагогічній діяль­ності. Зокрема Ч. Кулі ввів поняття «первинна група» і розкрив її цінність у процесі формування особистості. При цьому соціаліза­цію він розглядав як результат соціальної взаємодії людей у певній групі. Відповідно до поглядів Т. Парсонса, індивід включаючись в соціальну систему, шляхом інтернаціоналізації загальноприйня­тих норм засвоює загальні цінності, в результаті чого дотримання загальноприйнятих стандартів стає частиною його мотиваційної структури, потребою. До речі, основним інститутом соціалізації Т. Парсонс вважає сім'ю.

Досить важливу думку висловлює О. Брім: «соціалізація — про­цес, який відбувається протягом всього життя людини», і розкриває деякі відмінності у ході даного процесу з дорослими та дітьми. Так, він вважає, що соціалізація дорослих проявляється в основному в їх зміні зовнішньої поведінки, тоді, як дитяча соціалізація коригує ба­зові ціннісні орієнтації. Адже дорослі спроможні оцінити норми, діти здатні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослої людини спрямована на те, щоб допомогти їй оволодіти певними навичка­ми, відповідним використанням ролей. У процесі соціалізації дітей в основному формуються мотиви їх поведінки.

П. Бергер і Т. Лукман розглядають соціалізацію як «всебічне і послідовне входження індивідів об'єктивний світ суспільства чи в окрему його частину. В цьому входженні вони розмежовують первинну соціалізацію, яку людина проходить в дитинстві і стає чле­ном суспільства, та вторинну соціалізацію, завдяки чому індивід уже включається в нові частини суспільства».

Перші наукові позиції щодо соціалізації з'явилися в радянський період в кінці 60-х років. Попутно відзначимо, що майже до 60-х рр. XX в., кажучи про соціалізацію, майже всі учені мали на увазі розвиток людини в дитинстві, отроцтві|хлоп'яцтво| і юності. З'являються різні підходи до цієї проблеми. У визначенні поняття «соціалізація» акцен­тувалася увага перш за все на тому, що це процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес входження в середовище. Так, скажімо, Б.Д. Паригін тлумачить соціалізацію як «входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ро­лей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку». З таким визначенням можна в принципі погодитися, хоча не мож­на не звернути увагу, що в ньому яскраво простежується лише один аспект соціалізації - адаптація особистості в соціальному середо­вищі, і не звертається увага на зворотній вплив, тобто вплив особи­стості на оточення,

активне відтворення нею суспільних відносин. Лише у останні десятиліття дитинство перестало бути єдиним фокусом інтересу дослідників, а вивчення соціалізації розповсюдилося|поширилося| на дорослість і навіть старість.

Це вплинуло не нове визначення соціалізації, яке підкреслює, ще цей двосторонній процес, який включає, з одного боку, засво­єння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з другого боку, процес ак­тивного відтворення системи соціальних зв'язків індивідом за раху­нок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, оволодіває водночас спроможністю створити щось но­ве, удосконалювати і перетворювати себе і світ. Тому, у ході вивчення соціалізації молодого покоління вар­то враховувати обидва аспекти цього процесу. Це пояснюється тим, що підростаюче покоління, набуваючи соціального досвіду, водно­час включається в багатогранні суспільні відносини. Крім того, зрос­тає власна активність особистості, самостійність щодо вибору соці­альних цінностей, середовища, якому віддається перевага, види діяль­ності, що відіграє в сукупності істотну роль у процесі соціалізації.

Варто сказати, що у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему суспільних відносин шляхом оволодіння не­обхідних соціально-типових, соціально-значущих якостей, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить що соціалізація - це ще й процес індивідуалізації особистості.

На нашу думку, індивідуалізація є невід'ємною частиною соціа­лізації, оскільки, по-перше, не існує однакових процесів соціаліза­ції, індивідуальний досвід кожною особистості є унікальним і непо­вторним. По-друге, у формуванні індивідуальності саме й полягає зміст соціалізації.

Отже, соціалізація особистості – це процес становлення особистості, оволодіння нею нормами і правилами життя в суспільстві, знаннями і вміннями будувати стосунки з іншими людьми на основі розуміння їх самоцінності і власної цінності, відповідальності перед собою й іншими, прагнення до набуття сенсу життя як радості творення і самотворення.⁰

Таким чином, можна сказати, що соціалізація - це двосто­ронній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійно­го відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.

Соціалізація людини в сучасному світі, маючи більш менш явні особливості в тому або іншому суспільстві|товариство|, в кожному з них володіє поряд загальних|спільний| або схожих характеристик. Про них і піде мова|промова| далі

У будь-якому суспільстві|товариство| соціалізація людини має особливості на різних етапах. У найзагальнішому вигляді|вид| етапи соціалізації можна співвіднести з|із| віковою періодизацією життю людини. Існують різні періодизації, і тієї, що приводиться|призводиться,наводиться| нижче не є|з'являтися,являтися| загальновизнаною|загальнопризнаний|. Вона вельми|дуже| умовна, але|та| достатньо|досить| зручна з соціально-педагогічної точки зору.

Отже, людина в процесі соціалізації проходить|минати,спливати| наступні|слідуючий| етапи: дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 року), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 року) віку, молодість (23-30 років), ранню зрілість (30-40 років), пізню зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-70 років), довгожительство (понад 70 років).

Також стадії соціалізації обгрунував американський соціальний психолог Е. Г. Еріксон. Він вважає, що інди­віду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і ма­ють специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні си­туації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізація на якій-небудь стадії не від­булася (не вдалося розв'язати головну на цій стадії проблему індивіда) або во­на відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та на соціалі­зацію в цілому.

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних ві­кових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв'язанні цих про­блем. Тому спинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (стадій люд­ського розвитку) докладніше.

Стадія І - дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не се­рдяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на дальших стадіях.

Стадія II - вік 1-2 роки. Основна проблема - Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання свої прав і непокірливості авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в їх сві­домості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.

Стадія III - від 3 до 5 років. Основна проблема - Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатами,

виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема - Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колек­тивної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими до­рослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі голо­вним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання вияв­ляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Характеристики

Список файлов курсовой работы