129990 (618924), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Психодинамічні концепції. Традиційно відправною точкою психосоматики вважаються вперше описані S.Freud [8] конверсійні симптоми при істерії (сліпота, глухота, рухові порушення). Ґрунтуючись на дослідженнях S.Freud, Alexander запропонував термін "вегетативний невроз", симптоми якого є не спробою вираження пригніченого почуття, а фізіологічним супроводом визначених емоційних станів. Alexander задав важливий напрямок психосоматичним дослідженням, вказавши, що "специфічність клінічних проявів варто шукати в конфліктній ситуації". Деякі вчені намагалися знайти взаємозв'язки між соматичними реакціями і постійними особистісними параметрами. Shur запропонував теорію "десоматизації стресоматизації", яка пояснює виникнення психосоматичних симптомів унаслідок порушення несвідомого реагування через "ресоматизацію". Uexkuell запропонував термін "хвороби готовності", при яких відбувається перехід емоцій у тілесну реакцію, причому готовність може хроніфікуватися і приводити до наростання активації органних функцій. Відповідно до даної точки зору, захворювання розвивається у випадках, коли вияв стану готовності виявляється неможливим. Це може бути наслідком порушення дозрівання або втрати мотиву на основі витиснення. Важливим етапом розвитку науки був опис Sіfneos поняття "алекситимія", що означає нездатність людини до емоційного резонансу. Психосоматичні пацієнти значно відрізняються від невротиків, які готові "виговорити" свої проблеми. Тобто вербальна поведінка невротиків відрізняється від поведінки психосоматичних хворих, для яких характерні збідніння словникового запасу і нездатність вербалізувати конфлікти. Близькою є точка зору N.Peseschkіan [11], що трактує психосоматичні симптоми як "здатність говорити мовою органів про те, що в даний момент немає інших засобів справитися з конфліктом". Існує точка зору про те, що психосоматичні хворі не в змозі адекватно переробляти свої переживання втрати об'єкта, сприймаючи її як нарцистичну травму.
Системно-теоретичні моделі. Системна концепція розглядає людину як відкриту підсистему в ієрархічному ряді інших відкритих підсистем. Цей погляд уточнює Gunthern [11], що намагається охопити індивідуума в цілісній системній концепції й описує різні рівні організму - фізіологічний, когнітивний, емоційний і трансактний. Зміни на одному з рівнів діють як стимулятори на іншому рівні, викликаючи тим самим соматичні розлади.
Соціопсихосоматика. Поняття "соціопсихосоматика" було введено Schaefer. Delіus вважав, що соціопсихосоматика починається тоді, "коли той, хто заклопотаний станом здоров'я, хто хворий або почуває себе хворим, у взаємодії з лікарем або медичним працівником усвідомлює свою вразливість щодо своїх людських і соціальних проблем". Таким чином, психосоматична хвороба є наслідком неправильного розвитку відносин між індивідуумом і соціальними структурами, у які він включений.
2.5 Типи особистісних реакцій на захворювання
Існують різні класифікації типів особистісної реакції хворих на своє захворювання. Умовно їх можна розділити на три групи: медико-психологічні, психіатричні та соціально-психологічні [58].
Реакції на інформацію про захворювання в першу чергу залежать від "значення хвороби" для хворого. При цьому можливі такі основні варіанти:
1) хвороба - погроза або виклик, а тип реакцій - протидія, тривога, відхід або боротьба (іноді параноїчна);
2) хвороба - втрата, а відповідні типи реакцій: депресія або іпохондрія, розгубленість, горе, спроба привернути до себе увагу, порушення режиму;
3) хвороба - виграш або рятування, а типи реакцій при цьому: байдужність, життєрадісність, порушення режиму, ворожість щодо лікаря;
4) хвороба - покарання, при якому виникають реакції типу пригніченості, сорому, гніву.
Медико-психологічні класифікації орієнтуються на повсякденну практичну медичну діяльність і описують типи ставлення до хвороби, характеризуючи взаємодію, що складається між лікарем і пацієнтом. Наводимо приклад класифікації типів особистісної реакції на захворювання:
Співдружня реакція. Ця реакція характерна для осіб з розвинутим інтелектом. Вони ніби з перших же днів захворювання стають "асистентами" лікаря, демонструючи не просто слухняність, але й рідкісну пунктуальність, увагу, доброзичливість. Вони безмежно довіряють своєму лікареві і вдячні йому за допомогу.
Спокійна реакція. Така реакція характерна для осіб зі стійкими емоційно-вольовими процесами. Вони пунктуальні, адекватно реагують на всі вказівки лікаря, точно виконують лікувально-оздоровчі заходи. їхня поведінка спокійна, зважена, розсудлива, вони легко вступають у контакт із медичним персоналом. Можуть іноді не усвідомлювати свою хворобу, що заважає лікареві виявити вплив психіки на хворобу.
Неусвідомлювана реакція. Така реакція, маючи патологічну основу, виконує в ряді випадків роль психологічного захисту, і цю форму захисту не завжди варто усувати, особливо при важких захворюваннях з несприятливим результатом.
Слідова реакція. Незважаючи на те, що захворювання закінчується благополучно, хворі перебувають під владою хворобливих сумнівів в очікуванні рецидиву захворювання. Після хвороби вони астенізовані, пригноблені, навіть депресивні, схильні до іпохондричних реакцій, продовжують відвідувати лікувальну установу і вважають, що стали хронічними, невиліковними хворими.
Негативна реакція. Хворі перебувають під владою упереджень, тенденційності. Вони підозрілі, недовірливі, їм важко вступати у контакт із лікуючим лікарем, не приділяють серйозного значення його вказівкам і порадам. У них часто виникає конфлікт із медичним персоналом. Незважаючи на психічне здоров'я, вони демонструють часом так зване подвійне орієнтування.
Панічна реакція. Хворі перебувають під владою страху, легко навіювані, часто непослідовні, лікуються одночасно в різних лікувальних установах, ніби перевіряючи одного лікаря іншим. Часто лікуються у знахарів. їхні дії неадекватні, помилкові, характерна афективна нестійкість [60].
Руйнівна реакція. Хворі поводяться неадекватно, необережно, ігноруючи всі вказівки лікуючого лікаря. Такі особи не бажають змінювати звичний спосіб життя, професійне навантаження. Це супроводжується відмовленням від прийому ліків, від стаціонарного лікування. Наслідки такої реакції бувають досить несприятливими.
Поява у хворих тих або інших форм реагування на захворювання багато в чому можуть пояснюватися преморбідними психологічними особливостями особистості, оскільки у змісті внутрішньої картини хвороби відбивається не тільки наявна життєва ситуація (ситуація хвороби), але і властиві людині особливості її особистості, включаючи характер і темперамент.
Тут традиційно виділяють три головні типи реакції хворого на хворобу: стенічна, астенічна і раціональна. При активній життєвій позиції хворого стосовно лікування й обстеження говорять про стенічну реакцію на захворювання. Є, однак, і негативна сторона цього типу поводження, тому що хворий може бути слабкоздатним
до виконання необхідних обмежень стереотипу життя, які нашаровуються хворобою. При астенічній реакції на захворювання у хворих спостерігається нахил до песимізму, але вони відносно легко, ніж хворі зі стенічною реакцією, психологічно пристосовуються до захворювання. При раціональному типі реакції має місце реальна оцінка ситуації і раціональний відхід від фрустрації.
Психолого-психіатричні класифікації описують патологічні форми реагування на хворобу. У цьому аспекті досить широку популярність набула класифікація типів ставлень до хвороби, запропонована А.С.Личком та Н.Я.Івановим у 1980 році, оскільки особливістю її є клініко-психологічне обґрунтування, що робить адекватним використання цієї типології підчас вирішення завдань, що постають перед клінічним психологом та лікарем. Автори виділяють 13 типів реакції на захворювання, описаних переважно у психіатричних поняттях та взятих за основу у психодіагностиці типів відношення до недуги.
Тривожно-депресивний. У цих хворих постійне занепокоєння та роздуми щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень, сумніви в ефективності лікування поєднуються з постійним пошуком способів лікування, пошуком "авторитетних думок". Вони цікавляться об'єктивними даними про хворобу (результати аналізів, висновок спеціалістів тощо), менш важливими для них є суб'єктивні відчуття. Превалює тривожний настрій, пригніченість, що є наслідком тривоги.
Меланхолійний. Пригніченість хворобою, недовіра в можливе одужання, покращення стану чи ефективність лікування супроводжуються песимістичним поглядом на оточуюче з вираженими депресивними висловлюваннями, аж до суїцидальних. Ці хворі не дуже зацікавлені в обстеженні та лікуванні, вони наперед впевнені в негативних результатах. Не вірять вони і сприятливим об'єктивним даним.
Обсесивно-фобічний. В цьому варіанті тривожні роздуми більшою мірою стосуються не реальних, а вірогідних, навіть маловірогідних ускладнень хвороби, невдач у лікуванні, а також можливих (але мало реальних) життєвих негараздів, пов'язаних з хворобою - негараздів у роботі, у родинних ситуаціях. Хворих більше хвилюють уявні небезпеки, ніж реальні. Лікувальні процедури, вживання ліків можуть стати нав'язливим ритуалом [44].
Іпохондричний. Зосередженість на суб'єктивних хворобливих й інших неприємних переживаннях і відчуттях призводить до збільшення кількості існуючих та пошуку неіснуючих хвороб. Перебільшуються побічні дії ліків. Хворі шукають слухачів для того, щоб поскаржитися, дорікають рідним, що ті вважають їх симулянтами. Бажання лікуватися поєднується в них невірою в успіх, вимагання ґрунтовних обстежень - зі страхом шкідливості діагностичних процедур.
Неврастенічний. Для хворих характерні вибухи дратівливості від болю, страждань, під час невдач у лікуванні. Дратівливість за звичай виливається на першого зустрічного та нерідко завершується потім каяттям, вибаченнями за нестриманість та, іноді сльозами. Нездатність переносити найменші больові відчуття у хворого поєднується з нетерпеливістю, нездатністю дочекатися полегшення.
Дисфоричний. Хворих цієї групи відрізняє похмуро-злісний настрій, постійно понурий вигляд; із здатністю і, навіть, з ненавистю ставляться вони до здорових. їм характерні вибухи надзвичайної розлюченості, звинувачення інших у своїй недузі. Вимагаючи особливої до себе уваги, скрупульозного виконання призначень, у той же час вони підозріло ставляться до нових призначень та процедур. Вони деспотично ставляться до родичів, мотивуючи це хворобою, вимагають їм у всьому догоджати.
Ейфоричний. Патологічно підвищений настрій цих хворих призводить до нехтування легковажного ставлення до хвороби та її лікування, при цьому часто необґрунтовано вони сподіваються, що "все мине само собою". Характерним для них є й намагання "отримати від життя всі задоволення", що нерідко призводить до порушення режиму, навіть, якщо це відразу хибно вплине на перебіг хвороби.
Анозогнозичний. Цим хворим характерне активне відкидання думки про хворобу, її можливі наслідки. Вияв хвороби легко пояснюється випадковими обставинами або "іншими несерйозними захворюваннями". Хворі відмовляються від обстеження та лікування, намагаючись використати "власні засоби".
Апатичний. Цей тип характеризується певною байдужістю хворих до своєї долі, до результатів хвороби і її лікування та пасивним підкоренням процедурам та лікуванню, коли до цього наполегливо змушують збоку. У хворих втрачається інтерес до життя, до всього, що їх раніше хвилювало [48].
Ергопатичний. Незважаючи на страждання та нездужання, хворі цієї групи намагаються все одно продовжувати роботу, приділяючи їй весь час. Працюють вони наполегливо, старанніше, ніж до хвороби. Погоджуються лікуватися або проходити обстеження лише тому, що це залишає можливість продовжувати роботу.
Сенситивний. Хворі надто стурбовані можливістю несприятливого враження, яке може виникнути завдяки відомостям про хворобу, що спостерігається в них, у оточуючих. Побоювання, що оточуючі будуть уникати їх, вважати неповноцінними, ставитися зневажливо, "поширювати про хворобу неприємні чутки", які супроводжуються страхом стати тягарем для своїх родичів через хворобу, і тому можуть викликати в них неприхильне до себе ставлення.
Ергоцентричний. Страждання і недугу хворі цієї групи висувають на показ родичам та оточуючим задля повного заволодіння їх увагою. Хворі вимагають виключно уваги до себе та особливого піклування: всі повинні займатися ні чим іншим, окрім них. Всі розмови вони швидко переводять на себе та свою хворобу. Завжди намагаються вказати іншим на своє особливе становище та виключну увагу, якою користуються.
Паранояльний. Невпевненість, що хвороба є результатом чийогось злого наміру. Хворі цієї групи надзвичайно підозріло ставляться до ліків та процедур. Можливі ускладнення чи побічні дії ліків вони схильні вважати халатністю лікарів та персоналу, яких звинувачують у некваліфікованості та зневагою до своїх обов'язків.
Соціально-психологічні класифікації особистісних реакціях на хворобу акцентують увагу на соціальних наслідках хвороби, стосунках хворого зі своїм мікросоціальним оточенням і суспільством у цілому.
РОЗДІЛ 3. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НЕВРОТИЧНОЇ КАРТИНИ ХВОРОБИ СОМАТИЧНИХ ХВОРИХ
3.1 Обгрунтування організації та методів дослідження хворих на гіпертонічну хворобу, виразкову хворобу шлунку і 12-палої кишки, ішемічну хворобу серця
Метою проведення дослідження є виявлення закономірностей впливу рис характеру на стиль спілкування. Згідно з предметом, об`єктом, гіпотезою, що зазначені у вступній частині роботи ми обрали такі методики.
Методика Кеттелла є найбільш прийнятною для досліджень динаміки характеру як у популяції в зв'язку зі змінами в суспільстві, так і для особистості в зв'язку з її життєвими проблемами [10].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
