129088 (618659), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Є.А. Шумілін розуміє процес опанування здобутків культури як процес засвоєння елементів досвіду у вигляді системи накопичених знань, принципів, умінь і навичок колективного співжиття, діяльності, критеріїв самовизначення і технологій соціальної взаємодії. Досвід, за переконаннями автора, виступає квінтесенцією змісту культури, продуктом селекції різноманітних технологій колективної життєдіяльності, соціальної консолідації і регуляції взаємодії людей [30, с. 35].

З урахуванням вищезазначеного уявляється можливим розуміти феномен культури спілкування особистості як індивідуальний результат засвоєння суспільного досвіду, а педагогічний аспект визначати у контексті опанування духовного змісту досвіду спілкування.

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування.

В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.

У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекти: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.

Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування - її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура») [19, с. 125].

Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги:

1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого.

2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися». Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких відносно стійких відношень між ними не існувало би.

3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.

Посилена увага до питань міжособистісного спілкування людей і до культури поведінки об'єктивно зумовлена впливом їх на стиль спілкування між людьми, на моральний мікроклімат у колективах, а через них – на моральну атмосферу суспільства.

Спілкування, діяльність, пізнання, будучи змістом людської життєдіяльності, перебувають у нерозривній єдності, являють собою форми соціальної активності людини. Характерною ознакою спілкування як форми активності виступає її моральна спрямованість, моральна культура людей, що розкривається в спілкуванні (людяність, доброзичливість, дружелюбність, взаємоповага та ін.).

Повноцінне спілкування неможливе без співпереживання, без включення до свого внутрішнього світу цінностей, поглядів, почуттів іншого. Осмислюючи причини тих чи інших вчинків, поглядів, оцінок інших людей, особистість починає глибше осягати себе, свої чесноти й вади. Зіставляючи себе з іншими, людина збагачується осягненням складного внутрішнього світу людей, їхніх моральних якостей.

Спілкування є однією з найфундаментальніших, найвищих особистих і соціальних потреб людини, котра включається в нього з моменту свого народження. І хоч у перші роки життя спілкування має спонтанний характер, все ж спілкування з іншими людьми формує у дітей почуття довіри до тих, хто їх оточує, надійності, емоційного піднесення.

Проблема виховання культури спілкування постає з раннього шкільного віку. Багато учнів відчуває певні труднощі у налагодженні стосунків з іншими людьми, досягненні взаєморозуміння. Проблема спілкування для дітей не менш вагома за своїми наслідками, ніж для дорослих. На першому місці за переживаннями у дітей стоять конфлікти з товаришами, часто через невміння домовитися, бажання звернути на себе увагу. На другому місці - конфлікти з вчителем, на третьому – з батьками [2, с. 69].

Спілкування відбувається у ході як навчальної, так і позаурочної діяльності. У процесі його учень, як правило, засвоює вироблені суспільством норми поведінки, набуває нових знань, формується як особистість. Але в школярів потрібно спеціально виховувати культуру спілкування.

Оволодіння мистецтвом спілкування включає формування в учнів інтелектуальної, психологічної і соціальної здатності до налагодження контактів з іншими людьми та освоєння способів практичної реалізації цієї здатності. З метою опанування учнями навичок спілкування необхідно повідомити їм теоретичні знання відповідно до вікових можливостей та організувати на практиці їх взаємодію.

Практика спілкування може бути організована в різних формах: це участь у бесідах, рольових іграх, самостійне створення учнями ситуацій спілкування.

Головним засобом спілкування є мова, слово. На жаль, спостереження за мовною культурою учнів шкіл засвідчують, що діти не завжди можуть сформулювати та правильно висловити власні думки.

Мова їхня забруднена словами-паразитами, жаргонною лексикою. Але за тим, як володіє людина словом як засобом комунікації, нерідко роблять висновок про її культуру й вихованість. Виховання культури мови органічно входить у формування культури спілкування. Особливу увагу під час організації практики спілкування слід приділяти розвитку в учнів уміння вільно володіти усною мовою. Це передбачає наявність у школярів великого запасу слів, образності мовлення, формування здатності правильно сприймати те, що говорить інший учасник спілкування, і, в свою чергу, достовірно, без спотворень передавати думки партнера своїми словами; вироблення вміння висловлювати суть почутого; коректно ставити запитання і стисло, точно, логічно формувати відповіді на запитання партнера.

Це завдання розв’язується завдяки широкому залученню учнів до читання літератури, а також переказування змісту прочитаного, до регулярного обговорення книг, кінофільмів, концертів, до декламування віршів, складання словників нових понять і термінів, до проведення ігор з добору слів на певну тему, до участі у бесідах і диспутах.

Важливим є оволодіння мистецтвом починати та підтримувати бесіду. Для цього треба навчити школярів таких речей: відповідати на запитання зрозуміло, привітно, не соромлячись; ставити питання, які мають пряме відношення до теми розмови; висловлювати свою думку лише тоді, коли запитують, і уникати при цьому різкості й категоричності; уважно й чемно слухати співрозмовника.

Важливо також навчити дітей сперечатися. Традиційно суперечка закінчується образою, конфліктом. Але можна вирішувати цю справу "мирним шляхом". Потрібно тільки знати правила ведення суперечки: треба зацікавити суперника чимось; вміти його вислухати; запропонувати вирішення конфлікту; оцінити особистість товариша, його переваги. Суперечка зводиться до досягнення злагоди, взаєморозуміння, поваги до думки іншої людини.

Велике місце у формуванні й розвитку в учнів умінь, необхідних у спілкуванні, посідає рольова гра. Суть її як засобу володіння мистецтвом спілкування полягає в тому, що поставлене комунікативне завдання розв’язується партнерами в процесі імпровізованого розігрування певної ситуації, де вони виконують ролі окремих персонажів – її учасників. При цьому одна і та ж ситуація звичайно програється кілька разів, щоб учні могли виступити в різних ролях і запропонувати свої варіанти рішень, проаналізувати доцільність та життєвість поведінки кожного учасника. Рольова гра дає змогу школярам продемонструвати і простежити кілька індивідуальних варіантів програвання однієї і тієї ж ролі у заданій ситуації. В результаті у них з’являється можливість порівняти вимоги, що ставляться до виконання різних ролей у неоднакових ситуаціях, із власною поведінкою за аналогічних обставин.

Процес формування комунікативних умінь, необхідних школярам у сфері міжрольового спілкування, включає кілька етапів: засвоєння стандартних прийомів поведінки, доведення їх застосування до автоматизму, розвиток імпровізації у використанні заданих прийомів і перенесення умінь з однієї ситуації в іншу.

Важливо, щоб учні ставилися до правил культури спілкування позитивно. Неможливо примусити бути вихованим, якщо людина цьому чинить опір. Вихованість - така якість, яку не можна примусово, штучно прищепити. Вона виростає лише в результаті власної роботи дитини над собою. Необхідно знати норми етикету. Існує також цілий ряд найбільш загальних вимог, що виражають основні норми поведінки в будь-якій сфері людського життя: ввічливість, скромність, тактовність, охайність, вихованість, доброзичливість. Усі вони пов'язані з увагою, добрим ставленням до оточуючих людей в міжособистісному спілкуванні.

Хороші манери, дотримання норм етикету, вихованість споконвічно цінуються й шануються, бо за ними стоять глибока духовність, багатий внутрішній світ людини. Треба мати міцні звички, щоб їх додержуватися. Та найголовніше - потрібно хотіти бути вихованим.

Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача. Правила для мовця:

• Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

• Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність.

• Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє «я», нав'язувати свої думки й оцінку подій.

• Необхідним для мовця є відокремлення власного «я» слухача у центр уваги.

• Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.

• Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не були протиріччям задуму бесіди.

• Мовець повинен пам'ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача - обмежені.

• Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

• Мовець повинен пам'ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.

Правила для слухача:

• Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

• Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

• Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

• Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

• Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

РОЗДІЛ 2. Експериментальне дослідження взаємозв’язку соціометричного статусу і культури спілкування

Найважливіший колектив, якому належить старшокласник і під впливом якого формується його особистість – це шкільний клас. Учнівський колектив, відмічає Л.І. Новікова, з одного боку – “функція педагогічних зусиль дорослих, так як проектується дорослими і розвивається під їх прямим і непрямим безпосереднім або опосередкованих впливом. З одного боку – він є явищем, яке розвивається спонтанно, так як діти потребують спілкування і вступають в спілкування не лише по встановленим дорослими рецептам.

Ця подвійність знаходить своє відображення в подвійній структурі колективу: формальній, яка визначається через задану організаційну структура, систему ділового спілкування, набір діяльності, і неформальну, яка складається в процесі вільного спілкування дітей” [2]

Для школяра важливо не просто виконання якоїсь соціальної ролі, але й те, щоб ця роль відповідала його індивідуальності. Він прагне, щоб структура ділових стосунків в класі максимально відповідала структурі міжособових стосунків. Але в той же час в межах організованого колективу “питання стосунків товариша до товариша – це не питання дружби, не питання любові, не питання сусідства, а це питання відповідальної залежності” [35]

Старший шкільний вік – це період виробітки поглядів і переконань, формування світогляду. В юнацькому віці вже чітко видно направленість особистості. Юнацька особистість ніколи не буває однозначною. Вона завжди суперечлива і мінлива.

Критерії, які визначають соціометричний статус старшокласника в його класному колективі, складні і багатогранні. По даним Коломенського, на першому місці тут стоїть вплив на однолітків (значення цієї якості з віком неухильно зростає) і, як у молодших підлітків, фізична сила; на другому місці – моральні якості, які безпосередньо проявляються в спілкуванні, і суспільна робота; далі йдуть інтелектуальні якості і добре навчання, працелюбство і навички праці, зовнішня привабливість; на останньому місці стоїть прагнення командувати. По даним Б.М. Волкова, десятикласники більш за все цінують якості особистості, які виявляються в спілкуванні, взаємодії з товаришами (чесність, готовність допомогти в складну хвилину). В дослідженні А.М. Лутошкіна дається інша послідовність переваг: інтелектуальні якості, відношення до людей (доброта, чуйність), моральні якості, вольові, ділові, зовнішні дані.

З цих даних видно, що соціометричний статус невід’ємно пов’язаний зі спілкуванням старшокласників.

Для експериментального дослідження взаємозв’язку соціометричного статусу з культурою спілкування старшокласників ми обрали такі методики: методика “Соціометрія” і методика “Потреба в спілкуванні”.

В дослідженні взяли участь 27 дослідних. Робота була проведена на базі ЗОШ №5 м. Дубна в 10-А класі.

Методика “Соціометрія”. Між складом групи і кожним з її членів складається певна система стосунків, в якій кожний отримує своє місце. Для виявлення статусу членів групи застосовується соціометричний метод Дж. Морено, який дозволяє кількісно визначити кількість виборок, отриманих кожним школярем по діловим, рольовим, емоційним критеріям. На основі цих даних будується соціометрична матриця, на якій чітко виражене місце кожного члена групи в її ієрархії. Рангові місця групи, як правило, розподіляються наступним чином:

Характеристики

Список файлов курсовой работы