118845 (618219), страница 2
Текст из файла (страница 2)
К. Каутський намагався довести, що при подальшому розвитку суспільства держава трансформується в інструмент загальної гармонії, в орган захисту і забезпечення загального блага як сильних, так і слабких.
Оскільки теорія проповідувала культ насильства, завоювання, експлуатації, поневолення одних народів іншими, вона була сприйнята офіційною ідеологією нацистської Німеччини.
Психологічна теорія, за якою виникнення держави пояснюється властивостями людської психіки, потребою індивіда жити в колективі, його прагненням до пошуку авторитету, вказівками якого можна було б керуватися у повсякденному житті, природним бажанням людини владарювати і підкорятися. Для обґрунтування своєї ідеї прихильники цієї теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитету вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів.
Марксистська теорія, представниками якої є видатні мислителі К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, вказує на те, що держава є результатом зміни соціально-економічних відносин, способу виробництва, підсумком виникнення класів і загострення боротьби між ними. За цією теорією, держава виступає засобом гноблення людей, підтримки панування одного класу над іншими. Зі знищенням класів держава має відмерти.
Марксистська теорія походження держави є однією з найсильніших та науково послідовних. Разом із тим, помилковим є її підхід до розуміння держави як засобу насильства одного класу над іншим, оскільки, як можна переконатися на прикладі сучасних держав, з часом класи відмирають, але держава продовжує існувати як засіб досягнення загального добробуту.
Інші теорії та концепції. Серед альтернативних теорій виникнення держави також вирізняють іригаційну теорію. Цю теорію пов`язують з іменем німецького вченого К. Віттфогеля. В своїй праці „Східний деспотизм»” він пояснює виникнення держави необхідністю побудови гігантських іригаційних споруд в аграрних районах. І дійсно, в перших містах-державах – Месопотамії, Єгипті, Індії, Китаї діяли процеси створення великих іригаційних систем. У зв`язку з цим сформувався прошарок управлінців, які знали як підтримувати роботу цих споруд, забезпечувати судоходство, розподіляти воду, ремонтувати споруди та інші. Ці роботи, на думку Віттфогеля, потребували жорсткого централізованого управління, розподілу і т.п. Ця теорія відображала деякі реальні процеси, які мали місце у східних регіонах, але в дійсності процеси виникнення держави і ведення іригаційний робіт йшли паралельно, хоча створення держави було первинним, оскільки саме держава була здатна вести такі гігантські роботи як побудова зрошувальних систем.
Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації. Суть технократичної теорії виникнення держави начебто полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці.
Таким чином, в світі завжди існувало безліч різноманітних теорій, пояснюючих процес виникнення і розвитку держави. Це цілком природно, бо кожна з них відображає думки і погляди різних груп, прошарків, націй і інших соціальних спільнот на даний процес. В основі цих поглядів завжди знаходились різні економічні, фінансові, політичні і інші інтереси. Договірна теорія відрізняється від інших тим, що виникла як протест на релігійний гніт, на сковування філософської думки і втілила в собі ідеал держави, створеної на засадах демократизму, свободи прав людини.
1.3 Модель держави, яка утворилася внаслідок „суспільної угоди”
Договірна концепція походження держави пов’язана з поняттям „суспільної угоди”. Якою має бути суспільна угода?
На думку маркіза де Сада, це суспільство, де все підкоряється нестримній пристрасті. А для неї виправдані грабунок, насилля, адюльтер, содомія та, нарешті, вбивство0. Кожний урівнюється в правах чинити так, як підказує йому його чуття. Використовуючи інших, кожний має бути також і у їхньому розпорядженні.
Але, з іншої сторони, „чи не найголовнішим чинником є суспільна угода щодо побудови національної демократичної держави. Угода нації, що дала цій державі назву, з усіма без винятку етносами, які в цій державі живуть. Угода не формальна, а взаємовідповідальна, з гарантією рівних прав та рівних обов’язків тих, хто домовляється”0.
Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюються й реалізуються людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність. Демократії, які існують нині в західному світі, тією чи іншою мірою ґрунтуються на принципах класичної ліберальної демократії, що сформувалися у XVIII ст.
Згідно з Монтеск'є, головна мета держави — примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку0. Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об'єктивними факторами суспільного розвитку. Ідеал держави для мислителя — це вільна держава, яка базується на концепції розподілу влади. Мета теорії розподілу влади — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню політичну свободу, зробити право справжнім регулятором відносин.
Демократія також першочергового значення надає проблемі розподілу влади. Однією з засад ліберальної демократії є принцип згоди і громадянського консенсусу. В його основі лежить ідея "суспільного договору". Люди, вважав Б. Спіноза, свідомо поступаються частиною своєї природної свободи і згоджуються підкорятися верховній владі і сукупній могутності всіх, яка незмінно перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк підкреслював, що добровільна політична спільність людей покликана забезпечити природні права, рівність і свободу, захист особи та її власності. Більше того, як підкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей основа всякої законної влади. Відображенням цього є суспільний договір: кожна людина віддає свою особу під вище керівництво загальної волі і так стає її учасником. Суверенітет належить народові. Якщо природна свобода обмежена силою окремого індивіда, то громадянська свобода, яка виникає на ґрунті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рівними в силу права і згоди. Із двох попередніх принципів випливала вимога здійснення поділу влади. Свобода і рівність учасників договору забезпечують об'єднання народу в єдине ціле — колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої особи. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Демократія на засадах громадянського консенсусу не виключає протиборства.
Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони. „Так от тільки та суспільна угода, щодо якої діє природний, постійно оновлюваний процес узгодження, що перебуває під охороною судової влади, є конституцією”0. Договірна концепція походження держави поклала початок розвиткові демократизму і легітимності, відродженню прав людини.
політична правова держава договірна
ІІ. ДОГОВІРНА КОНЦЕПЦІЯ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
2.1 Обґрунтування прихильників договірної концепції походження держави
Деякі ідеї про договірне походження держави виникли ще в давні часи (ранній буддизм, вчення Лао-Дзи), мали місце в античній філософії (твори Епікура, Тіта, Лукреція Кара). Але все ж таки авторами договірної теорії походження держави прийнято вважати голландського вченого Гуго де Гроот Гроція (1583-1645), англійських мислителів Т. Гоббса і Дж. Локка, французьких вчених Ж.-Ж. Руссо і П. Гольбаха, Н. Макіавелі, Ш. Монтеск’є.
Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання. Ця нерівність стає причиною нової від`ємної рівності – перед деспотом всі рівні, тому що кожен рівен нулю. Але це вже не стара природна рівність первинних людей, а рівність як викривлення природи. Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення справжньої рівності і свободи потрібно заключити вільний суспільний договір. Питання про те, чим э суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, рівно як і багато аналогічних питань отримали найбільш яскраве і змістовне втілення в ланці трактатів Руссо і особливо в його відомій праці «Про Суспільний Договір». Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка захищала і охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, поєднуючись із усіма, підкорювався б тільки самому собі і залишався б таким саме свободним яким він був раніше». Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відмічає: «Кожен з нас віддає свою особистість і всю свою могутність під владу загальної волі і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого». Влада монарха є похідною не від божественного провидіння, а від самих людей. Ця теза була найбільш яскраво і повно розвинута Полем Гольбахом (1723 – 1789) в його праці «Священна зараза або природна історія забобонів».
Голландський юрист і громадський діяч Г. Гроцій стосовно походження держави зауважував, „що люди об’єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистоянню насильству, та зобов’язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання правопорядку"0. Мислитель обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, о основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, виконання договорів, але додавав, що договір може бути розірваний в особливих випадках, таких як: "крайняя необходимость", "большой и явной опасности", "царь, проникнутый чисто враждебным духом, замышляет гибель всего народа"0.
Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський учений Томас Гоббс (1588-1679). У своїх працях „Філософські засади вчення про громадянина”, „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” він приходить до висновку, що „держава утворюється за взаємною угодою людей завдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен”0. „Суверен - держава - єдина особа, що їй шляхом взаємного договору множина людей передала своє природне право робити все, для того, щоб ця особа була в змозі використовувати силу й засоби всіх їх так, як вирішить за необхідне для їх мира й захисту. Кожний визнає себе відповідальним за те, щоб, кожний підкорив свою волю і судження волі суверена”0. Суверен володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладання миру, здійснює правосуддя. Отже, договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного суверенітету, що проголошував народ джерелом і остаточним власником влади. На відміну від радикальних представників теорії суспільного договору (Мільтон в Англії, Руссо у Франції), які підкреслювали пріоритетність народу щодо їх правителів, Гоббс твердо стояв на позиціях відмови підданих від своїх прав (крім права самозахисту) на користь носія верховної влади. Крім того, Гоббс вважав, що суверен має виконувати обов’язки верховного пастиря за божественним правом, навіть функції священика. Таким чином, „Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мирного стану (1-а ступінь); засобом сходження до Царства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-а ступінь)”0.
Видатним теоретиком природного права був голландський філософ-матеріаліст Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677). Він був прибічником ідеї суспільного договору, але ця ідея розуміється ним доволі своєрідно, зокрема у його працях "Богословсько-політичний трактат" (1670) і "Політичний трактат" (1677). Ця своєрідність полягала в тому, що держава розглядалась не як факт стародавньої історії, а як відносини, постійно існуючі між підданими і верховною владою. Між ними існує рівновага сил, порушувати яку небезпечно. У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв. Як і Г. Гроцій Спіноза вважав, що загальне невдоволення може покласти кінець суспільній згоді, перетворити громадянський стан у стан ворожості. Рішенням цієї проблеми Спіноза вважав порядок, при якому "дела верховной власти будут упорядочены таким образом, что ничто, имеющее отношение к общему благу, не предоставлялось бы безусловно чьей-либо совестливости"0.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
