118845 (618219), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббівської „війни всіх проти всіх”. Закон природи, вважав він, як вияв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства. Джон Локк виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згода народу. Говорячи у відомій роботі "Два трактати про правління" з приводу того, що "з державами відбувається те саме, що і з окремими людьми: вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство", Дж. Локк разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що "об'єднання в єдине політичне суспільство" може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою "однієї лише згоди". А це, на думку автора, і є "весь той договір, що існує чи повинний існувати між особистостями, що вступають у державу". „Під державою я... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство”0.
Отже, різні мислителі по-різному обґрунтовували договірну концепцію походження держави, але спільною є думка про необхідність поділу влади в державі, який має бути добровільним і здійснюється на засадах суспільної угоди.
2.2 Критичне осмислення договірної концепції походження держави
У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.
Так, наприклад, вчення Георга Гегеля про державу було спрямоване проти теорії договірного походження держави, природних, невідчужуваних прав людини, проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. Гегелівська формула „все дійсне розумне” виправдовувала феодально-абсолютистський устрій Прусської держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо та ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель відроджував релігійно-теологічне вчення про неї. Він зображує державу як втілення вищих цінностей, створює культ держави, підкоряючи їй людину повністю.
Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно» 0.
Взагалі, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку усвідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об’єктивних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.
Практично всі дореволюційні і більшість сучасних теоретиків права договірну концепцію походження держави не вважають науковою. Відомий російський вчений, юрист М.М. Коркунов в лекціях по загальній теорії права в 1894 році писав, що ця теорія в чистому її виді є тепер вже абсолютно не доцільною, тому що вона прямо протилежна і історичним і психологічним даним. Але разом з тим необхідно визнати і те, що договірна концепція походження держави має велике теоретичне і практичне значення стосовно можливості людей впливати на становлення державно-правових інститутів.
2.3 „Суспільна угода” в сучасному розумінні
Договірна концепція походження держави була і є предметом дослідження багатьох вчених. Наразі існує безліч обґрунтувань цієї теорії. Наприклад, погляди Дж. Ролза, автора «Теорії справедливості», перебувають в річищі традиції суспільної угоди. Обґрунтовуючи договірний характер своєї теорії справедливості, дослідник повертає договірну теорію (яка далі й далі відходила на другий план під натиском прагматичних та аналітичних поглядів) до життя. Йому надзвичайно імпонує те, що ідея суспільного договору дає змогу об'єднати (шляхом згоди, компромісу як процедури вирішення проблеми) різноманітні, часом навіть відмінні інтереси та цінності. Вона є також, вважає Ролз, більш адекватною, ніж утилітаризм, котрий прагне лише до зиску, цивілізованою формою суспільства.
Суспільну угоду мислитель розглядає як домовленість, але досить широку, тобто таку, що є витоком політичних прав та обов'язків громадян, механізмом справедливого обстоювання їхніх інтересів та основою принципів справедливості. Описуючи основну "ідею справедливості", він наголошує: "… ми мусимо уявити собі, що ті, хто бере участь у соціальній співпраці, разом, у спільній соціальній дії виберуть принципи, які визначають їхні основні права та обов'язки, а також розподіл соціальних благ"0. Підписуючи цю суспільну угоду, люди повинні раз і назавжди вирішити між собою, що є справедливим, а що - несправедливим, а ті принципи, що їх вони виберуть перші як принципи справедливості, мають бути головними для подальшої критики та реформування суспільних інститутів.
Ролз не забуває зазначити, що в його теорії справедливості початкова рівність усіх індивідів відповідає природному станові, а сам суспільний договір (як і в інших концепціях суспільного договору) - це не реальний історичний, а гіпотетичний контракт. Тому його життєздатність залежить від головної в даному разі ідеї, яка полягає в тому, що за відповідних гіпотетичних умов можна досягти бажаної домовленості. Перш ніж описувати конкретно саму гіпотетичну ситуацію суспільної угоди та людей, які беруть участь у цій процедурі, Ролз докладно розглядає попередні умови цього процесу. Ось найголовніші з них: по-перше, співробітництво людей є можливим та необхідним; по-друге, самі учасники угоди дотримуються принципу раціонального вибору; по-третє, при цьому вони прагнуть здобути певні пріоритетні блага, які є конче потрібними для отримання будь-яких інших індивідуальних благ.
Ролз, як і Гоббс, припускаючи спроможність індивідів як моральних осіб до чуття справедливості, вважає, що така шанована комунітаристами вкоріненість в певній спільноті може стати принциповою перешкодою в заснуванні справедливої процедури досягнення справедливих домовленостей щодо основних суспільних інституцій. Звичайно, наголошує, розписуючи своє розуміння, Ролз, методологічний сенс принципу "запони незнання", жодна людина не виступає абстрактною складовою, простим елементом добровільної схематичної суспільної кооперації. Вона народилася в певній сім'ї, в певному суспільстві.
Окремо варто також зауважити, що саме Ролз не лише перетворив теорію "суспільної угоди" в засаду своєї "справедливості як чесності", але й вийшов за межі її обмеженої історичної інтерпретації, по-справжньому (хоча й частково, про що скажемо далі) усвідомив її справжній методологічний, теоретико-легітимаційний сенс.
Для послідовного виокремлення та набуття поняттям "суспільної угоди" фундаментального змісту недостатнім є принципове розуміння її як такої, якій притаманна правова складова. А в цій важливій ролі, як справедливо зазначають численні дослідники "Теорії справедливості" Ролза (О.Гьофе, В.Керстінг, Ю.Ніда-Рюмелін), суспільній угоді властиві такі риси: право її учасників вільно вибирати можливість долучатися до угоди, а також наявну у них можливість вільно та взаємно передавати одне одному певні права й обов'язки, і те, що після досягнення угоди, її дотримання стає правовим обов'язком кожного учасника.
Отже, цей вимір суспільної угоди має, окрім правової, ще й соціально-онтологічну вкоріненість. Адже, домовляючись про принципи справедливості, учасники гіпотетичного "ідеального" консенсусу не просто роблять свій вибір на засадах певних моральних обмежень. Вони виходять із того, що справедливість - це не просто дарунок солідарних з ними громадян чи владних структур, а засадничий принцип нашого суспільного буття, той спосіб функціонування соціальних інституцій (якщо вони, звичайно, претендують на демократичність) та взаємин між громадянами, якого вони не просять, а вимагають.
ІІІ. РОЛЬ ЗАХІДНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ФОРМУВАННІ ПОЛІТИКО-ПРОВОВОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ
3.1 Предмет та сутність „суспільної угоди” в дослідженнях вітчизняних вчених
Процес становлення політико-правової думки в Україні було дуже складним, національно-релігійне поневолення негативно впливало на цей процес, гальмувало його розвиток. Та все ж таки в українських землях зародилася національна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV-XVI ст. в Україні через Польщу почали проникати з Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу і католицизму, який контролював майже всі сфери життя. Ці ідеї знаходили вияв у демократичній інтерпретації Біблії, у вимозі громадянської рівності, у критиці духовенства. Прихильниками договірної концепції походження держави стали багато українських вчених.
Так, в середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.
Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.
Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як: Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681—1736).
Філософ Орест Новицький (1806-1884 рр.) багато уваги приділяв філософському обґрунтуванню держави, прав і свобод особи та ін. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький проявляє великі знання теорії держави і права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск'є, Сея та ін., вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження держави пояснював договірною теорією.
Одним з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) пропагував перетворюючу діяльність Петра 1,виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперники і Галілея. Значне місце в творчості Феофана Прокоповича належить проблемам держави, абсолютної монархії, співвідносин світської та церковної влади. В реформаційній діяльності Петра І вбачав прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворення церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу інтерпретує.
Таким чином, договірна концепція походження держави, розвинута мислителями Західної Європи знайшла своїх прихильників і в Україні. Просвітницька інтерпретація суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам (Феофану Прокоповичу, Оресту Новицькому, Станіславу Оріховському, Михайлу Щербатому), які вважали, що держава утворилась згідно з договором, відповідно до якого „люди поступились частиною свободи і вигоди, щоб іншими частинами безпечно користуватись”0. Просвітителі вбачали суспільний ідеал у здійсненні свободи, рівності і права на власність.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
