116202 (617804), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Керівництво і фінансування в галузі вищої освіти повинно спрямовуватися на підвищення її якості та адекватності. З цією метою потрібно зміцнювати потенціал і розробляти відповідні стратегії планування та аналізу політики на основі співробітництва і координації між вищими навчальними закладами й державною владою.

Фінансування вищої освіти стикається з великими проблемами, які пов'язані з посиленням її масовості і підвищенням вимог до неї. Тому до фінансування вищої освіти залучаються різні джерела. Структура контингенту студентів за джерелами фінансування їхньої підготовки має такий вигляд. Серед студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації 51,3% навчається за кошти державного бюджету, 35,5% - за кошти фізичних та юридичних осіб, 11,7% - за кошти місцевого бюджету, 1,5% - за галузеві кошти. Серед студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації 54,9% навчається за кошти державного бюджету, 43,0% - за кошти фізичних та юридичних осіб, 0,4% - за кошти місцевого бюджету, 1,7% - за галузеві кошти.

Аналіз цих даних свідчить, що кожний другий студент є інвестором системи вищої освіти, тобто навчається за власні кошти. На жаль, поки що галузі та регіони вкладають незначні кошти у фінансування підготовки фахівців.

Універсальний підхід до вищої освіти передбачає різноманітність форм співробітництва між усіма установами, місія яких полягає в тому, щоб сприяти стійкому людському розвитку.

Враховуючи зміни в суспільстві і в сфері вищої освіти, які відбуваються на межі XXI століття, потрібно сформулювати нову політику в галузі співробітництва:

політика в галузі співробітництва повинна не лише відповідати явищам регіоналізації і глобалізації, а й випереджувати їх, надаючи програмам освіти і науковим дослідженням міжнародного характеру, забезпечуючи їх високою якістю; водночас потрібно створити механізм боротьби з явищами поляризації та фрагментації;

політика співробітництва повинна бути скерована на посилення партнерських зв'язків та взаємозв'язок між сферою праці та вищою освітою. Поєднання зусиль у галузі підготовки, що відповідають сучасним вимогам, співробітництво, обмін ресурсами і досвідом, участь у вивченні ринку й еволюції потреб, створення та розвиток нових технологій і передача знань є основними напрямками реалізації цієї політики;

враховуючи відповідальність вищої освіти за підготовку педагогічних кадрів, слід проводити більш інтенсивну політику співробітництва з іншими вищими навчальними закладами і навчальними закладами інших рівнів освіти з метою створення справді безперервного освітнього ланцюжка.

Міжнародний аспект вищої освіти є обов'язковим фактором якості. Треба ратифікувати і втілювати в життя регіональні і міжнародні нормативні акти про визнання навчальних курсів, включаючи атестацію навичок, умінь і здібностей, що полегшують зміну навчальних курсів з метою сприяння мобільності.

Для здійснення глибоких реформ, оновлення вищої освіти вкрай потрібне партнерство між усіма зацікавленими сторонами - особами, які відповідають за розробку політики на національному га інституціональному рівнях, урядом і парламентом, засобами інформації, студентами і їхніми родинами, сферою праці та основною рушійною силою вищої освіти - викладачами й науковцями вищих навчальних закладів.

Отже підсумовуючи сказане, можна окреслити основні напрями розвитку вищої освіти:

• трансформація мережі вищих навчальних закладів на задоволення потреб особистості і регіонів відповідно до вимог ринкової економіки;

• реалізація принципів універсального підходу до розвитку вищої освіти;

• забезпечення відповідності вищої освіти сучасним вимогам і умовам, за яких потреби розвитку держави і регіонів будуть у центрі політичного бачення і рішень;

• поліпшення системи ступеневої вищої освіти, сприяння розвиткові інтеграційних процесів;

• формування демократичних відносин між викладачами і студентами;

• адаптація змісту вищої освіти через Державні стандарти (освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми) до потреб суспільства;

• диверсифікація структури та обсягів підготовки, навчальних планів і програм [42].

Таким чином, модернізація освітньої системи і підготовка кадрів для різних галузей професійного знання нині особливо актуальні. Ситуація в освітній практиці настільки нова, що до неї зовсім не готові педагоги різних типів навчальних закладів. Старий принцип - працювати в логіці навчального предмета - не відповідає нинішнім умовам. Сьогодні гостро відчувається потреба в якісній освіті, ознакою якої є здатність особистості орієнтуватись і гідно, професійно грамотно діяти в сучасному соціокультурному середовищі.

У Доповіді Міжнародної комісії з освіти для XXI віку підкреслюється, що „освіта - один з основних засобів затвердження глибокої і гармонійної форми розвитку людства, яка дозволить боротися з убогістю, відчуженням, неписьменністю, пригнобленням і війною”.

В перекладі на проблеми національної освіти потребують вирішення наступні завдання:

забезпечення досить високої загальної письменності населення;

забезпечення необхідного рівня знань і розуміння в області національної культури;

надання можливості кожному члену суспільства отримати професійну підготовку, яка б дозволила йому забезпечити гідний рівень життя;

забезпечення необхідного рівня освіти всього населення з питань розвитку і збереження навколишнього середовища, соціально-економічного розвитку, розвитку людини, побудови гідного громадянського суспільства і правової держави [35,41].

Ці завдання, в першу чергу закріплюються в Національній доктрині розвитку освіти (Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року).

Зокрема вона визначає, що пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:

формування національних і загальнолюдських цінностей;

створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

пропаганда здорового способу життя;

розширення україномовного освітнього простору;

забезпечення освітніх потреб національних меншин;

забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;

органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;

запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;

створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;

інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів [9].

Щодо основних напрямів реформування освіти в цілому і зокрема вищої, то вони закріплені в Державній національній програмі „Освіта" („Україна ХХІ століття”), яка визначає, що пріоритетними шляхами реформування освіти є:

створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина;

подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;

забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;

відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилися в тоталітарній державі і спричинили нівелювання природних задатків і можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу;

підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професіонального та загальнокультурного рівня;

формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання та відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх модулів;

радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;

органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, новітніх теоретичних розроблень та здобутків педагогів-новаторів, громадських творчих об’єднань у навчально-виховному процесі;

створення нової правової та нормативної бази освіти [17].

Всі вище перераховані заходи повинні базуватись на основі таких принципів:

пріоритетність освіти, що означає випереджальний характер її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, до знань та інтелекту, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;

демократизація освіти, що прередбачає децентралізацію та регіоналізаціо управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, у якій особистість, суспільство й держава стануть рівноправними суб'єктами, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів;

гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкриті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх треб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи;

гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення;

національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднані з національною історією і народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин;

відкритість системи освіти, що пов'язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими і класовими, інтеграцією у світові освітні структури;

безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності і наступності у навчанні та вихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини;

нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;

багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали б освітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію навчально-виховного процесу, створення мережі недержавних навчально-виховних закладів [16].

Визначальною складовою реформування освіти в Україні є оновлення змісту освіти, що передбачає приведення його у відповідність з сучасними потребами особи і суспільства.

Стратегічними завданнями реформування змісту освіти є:

вироблення державних стандартів і відповідне формування системи й обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх та кваліфікаційних рівнях.

відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції, забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти відповідно до індивідуальних потреб та здібностей;

органічне поєднання у змісті освіти його загальноосвітньої та фахової складової відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;

вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як основної мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

орієнтація на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;

Характеристики

Список файлов курсовой работы