116202 (617804), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Головними завданнями вищого навчального закладу є:

1) провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність;

2) забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціально зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної повага у стосунках між працівниками, викладачами та студентами;

3) забезпечення набуття студентами звань у певній галузі, підготовка їх до професійної діяльності;

4) забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

5) проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців та науково-технічного і культурного розвитку держави;

6) підготовка молоді до самостійної наукової, викладацької або мистецької діяльності;

7) інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася на ринку зайнятості;

8) перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; просвітницька діяльність [19].

Вищий навчальний заклад має право:

1) визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів та освітньо-професійних програм, установлених для вищих навчальних закладів відповідних рівнів акредитації;

2) визначати форми та засоби проведення навчально-виховного процесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;

3) готувати фахівців за державним замовленням і замовленням галузевих міністерств, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій та за договорами з громадянами;

4) розробляти та запроваджувати власні програми наукової діяльності;

5) створювати в установленому порядку структурні підрозділи;

6) отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;

7) укладати угоди про спільну діяльність з підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами для виконання статутних завдань відповідно до чинного законодавства;

8) розвивати власну соціальну базу, мережу спортивно-оздоровчих, лікувально-профілактичних і культурних закладів;

9) здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт основних фондів;

10) користуватися пільгами, встановленими чинним законодавством для вищих навчальних закладів;

11) користуватися банківськими кредитами і позичками згідно з чинним законодавством;

12) провадити самостійну видавничу діяльність у встановленому порядку;

13) брати участь у діяльності міжнародних організацій;

14) отримувати за результатами акредитації додаткові права та пільги, передбачені для закладів відповідного рівня.

1.2 Актуальні освітянські проблеми сьогодення та напрямки реформування і перспективи вдосконалення вищої школи

Процес реформування вищої освіти в нашій країні відбувається в складних соціально-економічних умовах. Інтелектуальна, політична, соціально-економічна трансформація суспільства, яка здійснюється в стислі терміни, суперечливо позначилася на стані й перспективах розвитку вищої освіти. І все ж таки, не зважаючи на певні труднощі, ми сьогодні не можемо говорити про кризовий стан. Про це свідчать позитивні тенденції стабілізації, або розвитку системи за окремими індикаторами.

Після проголошення незалежності серед основних здобутків можна окреслити такі:

практично завершується формування нормативної бази вищої освіти;

здійснюється реформування мережі вищих навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації з метою приведення її у відповідність до потреб і економічних можливостей особистості, регіонів і держави в цілому;

здійснюється диверсифікація структури і обсягів підготовки фахівців з метою адаптації їх до вимог соціально орієнтованої ринкової економіки;

удосконалюється зміст вищої освіти, створено умови для безперервного навчання молоді в системі ступеневої освіти за інтегрованими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам, так і національним традиціям вищої школи України.

запроваджено дієвий контроль якості освітніх послуг для населення;

збережено потенціал вищої освіти і забезпечено умови для його зростання;

впроваджено механізм змішаного фінансування вищої освіти. Інвесторами галузі поряд з державою виступають регіони, галузеві міністерства, фізичні та юридичні особи. Це значно полегшило фінансовий стан і дало можливість призупинити негативні процеси, пов'язані з браком коштів [42].

Вжиті заходи дали змогу, в основному, не тільки зберегти систему від занепаду, а й створити певні умови для її подальшого розвитку.

І як результат, у третє тисячоліття Україна вступає визначивши свою власну стратегію, ключові положення якої збігаються з тенденціями, що характерними для інших розвинених країн.

Отже, реформи будуть виправдані тільки тоді, коли дедалі більше громадян України будуть мати можливість здобувати якісну вищу освіту, яка відповідає сучасним вимогам. А це зміцнить основу, на якій будується й тримається сильна та здорова держава. У кінцевому підсумку буде розв'язуватися проблема гармонійного сталого розвитку України.

Особливу роль у системі вищої освіти відіграє мережа вищих навчальних закладів, розміщення їх за регіонами. Питання оптимізації мережі є надто складним і повинно враховувати демографічну, етнічну, соціально-економічну ситуацію, інфраструктуру виробничої й невиробничої сфери, потреби ринку праці в регіонах. Сьогодні мережа включає 971 вищий навчальний заклад різних рівнів акредитації та форм власності.

Перший та другий рівні акредитації (технікуми, училища та коледжі) здійснюють підготовку молодших спеціалістів і бакалаврів. До цієї категорії входить 589 закладів державної форми власності та 61 заклад інших форм власності. Загальний контингент - 504 тис. студентів. Потенціал мережі становить 101 студент у розрахунку на 10 тис. Населення. Навчальний процес забезпечують 46,4 тис. викладачів.

Третій та четвертий різні акредитації (університети, академії, інститути) здійснюють підготовку бакалаврів, спеціалістів, магістрів. До складу мережі входить 313 вищих навчальних закладів, з них 220 державної форми власності. У цих закладах навчаються 1285 тис. студентів. Чисельність професорсько-викладацького складу становить майже 76 тис викладачів. Серед них мають вчений ступінь доктора наук 6546 викладачів, кандидата наук 37571 викладач.

Негативним явищем є надмірна диференціація регіонів за потенціалом вищої освіти (чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення України). Середній показник по Україні станом на початок 1999/2000 навчального року становив 101 студент вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації та 257 студентів університетів, академій, інститутів.

Ряд регіонів мають показники вищі середнього по Україні. Це місто Київ (47,8), Харківська (33,2), Донецька (22,0), Дніпропетровська (20,0), Одеська (16,7), Львівська (16,0) області, інші регіони мають показники в межах від 2 до 9 студентів на 10 тис. населення України. Висновок один, відбуваються міграційні потоки молоді за освітнім фактором до цих регіонів [38,16].

Враховуючи важливий вплив вищої освіти на розвиток суспільства та сталий людський розвиток, і спираючись на аналіз змін, що відбуваються у суспільстві та у сфері вищої освіти, можна відокремити певні проблеми, накреслити перспективи розвитку вищої освіти в XXІ столітті з урахуванням тенденцій цивілізованого розвитку.

Аналітики ЮНЕСКО зазначають, що зовнішні щодо вищої школи середовища зазнають зараз радикальних змін під впливом глобалізації, делокалізації, регіоналізації, демократизації, масовості, технологізації та інформатизації. Ці докорінні зміни суттєво впливають на сферу вищої освіти, яка сама відчуває власні внутрішні суперечності:

суперечність між розширенням масовості вищої освіти і одночасним скороченням фінансових, матеріальних ресурсів.

суперечність між необхідністю підвищення рівня освіти в цивілізованій державі та збільшенням обсягів безробіття серед осіб з вищою освітою;

суперечність між суттєвим збільшенням фундаментальних досліджень, що виконуються у ВНЗ, і одночасним недовикористанням їх результатів у сфері підготовки;

певна суперечність між "централізованою" структурою вищого навчального закладу за розміщенням та необхідністю забезпечення регіональних потреб [40,25].

На зламі тисячоліть ми шукаємо шляхи реформування освіти, орієнтири її перебудови. Таким чином, ми усвідомлюємо необхідності універсального підходу щодо забезпечення справедливого й рівноправного суспільства.

Такий універсальний підхід стосовно вищої освіти має такі принципи:

забезпечення освітніх потреб кожного протягом всього життя;

доступність вищої освіти для всіх, хто має потрібні здібності, мотивацію та адекватну попередню підготовку;

захист соціальних інтересів суспільства і стратифікація його членів згідно з ролями і статусом;

пріоритетне місце у формуванні етичних цінностей під час їх кризи;

компроміс між відповідальною автономією вищих навчальних закладів і підзвітність в умовах об'єктивно-існуючого соціального замовлення.

Універсальність і разом з тим конкретність характеру вищою освіти підводить до необхідності виділити 4 напрями, що їх характеризують: відповідність (адекватність) сучасним умовам, якість, фінансування та управління, співробітництво.

Відповідність вищої освіти сучасним умовам розглядається, передусім з позиції її ролі й місця в суспільстві, а також з позицій взаємозв'язку її зі сферою праці, з державними та недержавними джерелами фінансування тощо. Адекватність вищої освіти потрібно оцінювати з позицій того, що відкрите суспільство очікує від вищого навчального закладу. Щоб відповідати сучасним вимогам, необхідно:

створити такі умови, щоб потреби розвитку країни і регіонів були в центрі політичного бачення і прийнятих рішень;

сприяти розв'язанню проблем, які виникають у зв'язку з глибокими перетвореннями на ринку праці, розвивати підприємницький дух завдяки заходам, спрямованим на забезпечення адекватної підготовки, діяти таким чином, щоб підприємства ставили в центр економічної активності турботу про людину й суспільство, а не тільки свої особисті імперативи;

створити міцний "освітній ланцюжок" з іншими ступенями системи освіти;

розглядати студентів і викладачів як активних учасників цього процесу і як людські ресурси, управління якими повинно здійснюватися відповідно з принципів рівності та здібностей;

зуміти зберегти, поширити й збагатити культурну спадщину з метою досягнення універсального через плюралізм вияву культури;

прагнути до значно більшої гнучкості в можливостях отримання підготовки; йти назустріч усім, всюди і завжди, таким чином, щоб освіта справді була доступна для людини протягом усього її життя.

Дуже важливо здійснити диверсифікацію систем, навчальних закладів і навчальних програм з тим, щоб вони відповідали вимогам сучасності, а також для того, щоб закласти міцну основу знань студентів і забезпечити підготовку їх, необхідну для XXI століття. Студенти повинні мати більш оптимальну гаму вибору, здобуття ними знань та навиків повинно здійснюватися в перспективі освіти протягом усього життя, що передбачає постійну можливість у будь-який час розпочати і завершити вищу освіту.

Така робота має за мету спрямовувати вектор на гармонійний стійкий розвиток і на виправлення диспропорцій.

Мається на увазі:

відповідність місцевим умовам як при розробці навчальних і науково-дослідних програм, так і при здійсненні їх і розробці підходів;

приділення більшої уваги проблемам, які визначають стійкий розвиток вищої освіти;

приділення більшої уваги фундаментальним та прикладним дослідженням, які збагачують одне одного і є необхідними для довгострокового розвитку.

Забезпечення якісного рівня вищої освіти є одним з головних завдань, невід'ємних від соціальної сфери. Якість вищої освіти є багатомірною категорією, що повинна охоплювати всі її функції та види діяльності: навчальні та академічні програми, наукові дослідження, забезпечення кадрами тих, хто навчається, інфраструктуру та академічне оточення. Особливу увагу слід приділяти науковим дослідженням, які сприяють прогресу знань і свідчать про інтелектуальний розвиток. Потрібно заохочувати та закріплювати в програмах новаторство, міждисциплінарність, які безпосередньо впливають на людський розвиток. Вищі навчальні заклади в усіх регіонах повинні здійснювати гласну внутрішню оцінку поряд з оцінкою зовнішньою. Необхідно переробити програми з тим, щоб вони давали змогу виходити за межі звичайного пізнавального засвоєння дисциплін і оволодівати навичками, пізнанням та здібностями до творчого і критичного аналізу і незалежного мислення.

Фінансування вищої освіти і управління передбачають, що вони розглядається тільки в комплексі з іншими підсистемами (завдання, структури, ресурси, культура, прийом студентів, визнання документів про вищу освіту, управління) у їхній взаємодії між собою з регіональним і міжнародним навколишнім соціальним середовищем.

Управління вищими навчальними закладами не може зводитися пише до фінансових питань і базуватися тільки на економічних критеріях, критерії рівності та відповідності навчання сучасним вимогам вищої освіти, наукові дослідження, досвід роботи і консультації повинні бути провідними щодо Інших критеріїв і забезпечувати при цьому збалансоване управління.

Вища освіта повинна розглядатися як суспільне надбання. При необхідності збереження найрізноманітніших джерел фінансування державна підтримка вищої освіти і наукових досліджень і сьогодні має важливе значення для забезпечення збалансованого розв’язання навчальних і суспільних завдань.

Характеристики

Список файлов курсовой работы