Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Поняття розвитку вже надавалося вище. Навчання і виховання – це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості. При чому вони можуть йти як зовні, так і бути проявами власної активності індивіда (самонавчання, самовиховання).

Навчання – це один з основних видів діяльності людини, процес, в результаті якого людина набуває нові або змінює наявні в неї знання, вміння і навички, вдосконалює і розвиває свої здібності, тобто розвивається. Така діяльність дозволяє людині пристосовуватись до оточуючого світу. На відміну від інших основних видів діяльності (спілкування, гри, праці), в яких розвиток є неосновним результатом, навчання безпосередньо спрямоване на розвиток людини. Результатом розвитку є формування особистості.

Розвиток людини не завжди здійснюється тільки в навчанні, але в ході навчання розвиток відбувається завжди.

Розвиток присутній при будь-якому навчанні. Але для забезпечення інтенсивного і всебічного розвитку потребує створення спеціальних навчальних умов, коли кожен навчальний елемент оптимізований в плані максимального впливу на учня. Таке навчання за Л.С.Виготським називається “розвиваючим”.

Під вихованням звичайно розуміють цілеспрямований і організований процес формування особистості, запланований вплив на людину з боку суспільства з метою формування певних знань, поглядів і переконань, моральних цінностей і т.п. Можна сказати, що в якомусь смислі поняття “навчання” і “виховання” є синонімами. Але використання цих понять у практичній діяльності спричинило необхідність їх розведення. Під навчанням частіше розуміють процес формування знань, вмінь, навичок, під вихованням же процес формування світосприйняття людини, її моралі, естетичних потреб, культури, ставлення до оточуючого світу і т.п. Хоч в дійсності всі ці особистісні властивості не можуть бути розвинені окремо один від одного. Крім того, виділяється також розбіжність за ступенем організованості: навчання вважається більш організованою діяльністю, що відповідає певним державним вимогам і стандартам, до виховання таких чітких вимог не надається.

Отже навчання завжди має виховний характер, а у будь-якому вихованні присутній елемент навчання. “Навчаючи – виховуємо, виховуючи – розвиваємо”.

Освіта – результат навчання. У буквальному смислі воно означає “просвітлення” (укр.), або утворення “образів” (рос.), уявлень про оточуючі предмети. Освіта (або освіченість) – це комплексна характеристика суспільно значущих особистісних якостей, знань, вмінь, навичок, способів мислення, ставлень і т.д., якими оволодів той, хто навчався. Однак цим поняттям називають також процес набуття освіченості. Раніше (у ХІХ ст.) отримання освіти ототожнювалося з формуванням особистості. Дійсно в процесі навчання людині можна було передати основний обсяг наявної на той час наукової інформації. Зараз це стало неможливим. І знову ж таки, якщо раніше основним критерієм освіченості було володіння якомога більшим обсягом знань, то сьогодні критерієм освіченості стає здатність людини до самоосвіти, що включає системність її мислення, знань, широкий словниковий запас, логічність, інтуїція, здібності до самовдосконалення (поповнення інформації). Таку зміну добре відображає давній афоризм: “Освіта – це те, що залишається, коли забуваєш все, що вивчив”.

Принципово, більшість властивостей людини розвивається внаслідок її освіти, тобто суспільного явища, яке пов’язане із засвоєнням культури людства, суспільного досвіду. В цьому сенсі освіта розуміється як “сукупний процес і результат…окультурення людини, освоєння нею культурного досвіду”. Саме за цих умов можна погодитися із думкою, що “смислом і ціллю освіти людини є постійний (впродовж життя) розвиток”. Але, які форми розвитку (рис.1) на певному періоді життя людини будуть переважати, враховуючи те, що освіта людини відбувається щонайменше за двома напрямками – напрямок інституціональної освіти і напрямок самоосвіти (рис.2)?

Сутнісна відмінність двох напрямків – це їх або цілеспрямованість (інституціональна освіта), або довільність, стохастичність становлення (самоосвіта). Всі компоненти запропонованої схеми взаємопов’язані і форма розвитку особистості буде визначатися вагомістю впливу того чи іншого напрямку освіти. Можна погодитися з тим, що відсутність належної інституціональної освіти (навчальний заклад), з одного боку, а з іншого – великий вплив різних факторів “самоосвіти” (наркотики, вулиця, телебачення тощо) без належної регуляції (сім’я) спричинять регресивний розвиток конкретного індивідуума та обумовлять його маргінальне існування та девіантну поведінку. Протилежний стан чинників – запорука прогресивного розвитку особистості.

Отже, навчання, виховання, освіта і розвиток – взаємопов’язані, але не тотожні категорії.

• розвиток - процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, навчання і виховання – це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості, набуття освіти;

• навчання - це спільна діяльність його суб’єктів, яка спрямовується на засвоєння предметних знань та формування навичок і вмінь, в результаті чого мають спостерігатися заплановані зміни у поведінці тих, хто вчиться;

• виховання - це спільна діяльність його суб’єктів, яка спрямовується на засвоєння людських цінностей, морально-етичних норм і правил життєдіяльності, в результаті чого має спостерігатися суспільно прийнятна поведінка або заплановані її зміни.

• освіта - процес і результат цілеспрямованого формування культури людини, соціальної групи, сукупного інформаційно-процесного окультурення людини; перетворення суб’єктом засвоєного у навчанні досвіду людства (культура) у психічні властивості особистості, які мають забезпечити їй індивідуально-значущу та соціально-прийняту ефективну життєдіяльність у різноманітних сферах людського буття.

Освіта – це процес і результат розвитку особистості, а навчання і виховання – основні шляхи освіти і розвитку.

3 Педагогіка як наука про освіту

Об’єкт, предмет і задачі педагогіки

Свою назву педагогіки отримала від грецьких слів “пайдос” – дитина і “аго” – вести. У дослівному перекладі “пайдагогос” означає “дітоводій”. Педагогом у давньої Греції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи (вів у буквальному смислі). Вчителем у школі нерідко був інший раб, лише вчений. Поступово це слово почало використовуватись і в більш широкому смислі як “ведення дитини по життю”, тобто виховувати її і навчати, забезпечувати її розвиток.

Традиційно педагогіка визначається як наука про виховання. Однак сьогодні таке визначення не можна вважати правильним.

Сьогодні педагогікою вважають науку, яка вивчає особливу соціально і особистісно обумовлену діяльність по привертанню людських істот до життя суспільства, що забезпечує умови розвитку особистості через діяльність навчання і виховання, у процесі чого формується освіченість людини. Якщо скоротити це визначення, то можна сказати, що педагогіка – це наука про освіту. Поняття освіти та процесу її отримання складає об’єкт педагогіки як науки.

На відміну від інших наук, що також вивчають освіту (філософія освіти, соціологія освіти, педагогічна психологія) педагогіка – єдина спеціальна наука про освіту, яка вивчає освіту в єдності всіх її складових частин.

Предметом педагогіки є процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах її навчання і виховання.

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення й обґрунтування закономірностей розвитку і формування особистості, розробка на цій основі теорії і технології навчання і виховання як спеціально організованого педагогічного процесу освітньої діяльності.

Сучасна педагогіка являє собою розгалужену систему окремих педагогічних наук, має міцну методологічну основу.

4 Дидактика як педагогічна теорія навчання

Поняття про дидактику

Дидактика – це дисципліна, яка досліджує навчання на теоретичному рівні. Вважається, що цей термін запровадив німецький педагог В.Ратне (1571-1635) для позначення мистецтва навчання. Аналогічно трактував дидактику в видатний чесько-польський педагог Ян Амос Коменський, який у 1657 р. видав книгу “Велика дидактика” і назвав в ній дидактику “універсальним мистецтвом навчання всіх всьому”.

Дидактика перекладається з гр. як didacticos – той, хто навчає і didasco – той, хто вивчає. Це педагогічна теорія навчання, яка дає наукове обґрунтування того змісту, методів і організаційних форм.

Дидактика є теорією навчання з усіх навчальних предметів, у той час як методика навчання – теорія і практика викладання певних дисциплін.

Основні дидактичні концепції, парадигми і теорії, становлення сучасної педагогічної системи

Сьогодні в дидактиці представлена велика кількість певних теоретичних конструкцій, парадигм, концепцій, напрямів, теорій, моделей і т.п.

Дидактична концепція – з лат. – система поглядів на процес навчання. Кожна дидактична концепція (або дидактична система) складається з декількох напрямів, теорій. В той чи інший час, в тій чи іншій країні перевага може віддаватись певній концепції – парадигмі. Парадигма – з грецьк. paradigma – зразок, еталон – пануюча теорія, що покладена в основу вирішення теоретичних і практичних проблем.

Узагальнюючи безліч наявних сьогодні дидактичних концепцій, слід виділити три основні: традиційна (авторитарна), педоцентрична і особистісно орієнтована (гуманістична).

Традиційна і педоцентрична концепції виникли давно. Кожна з цих систем має свої переваги і недоліки.

Традиційна (авторитарна) концепція освіти забезпечує формування найглибших знань, морально стійкої особистості, але орієнтована переважно на передачу готових знань, авторитарність, притиснення самостійності учня.

Педоцентрична концепція дає найкращі результати для розвитку загальних і розумових здібностей, розкриття творчого потенціалу учнів. Однак переоцінка спонтанної діяльності дітей, слідування за їх інтересами призводить до втрати систематичності, випадкового відбору матеріалу, слабкому його опрацюванню, великих витрат часу.

Особистісно орієнтована (гуманістична) концепція вважається сучасними науковцями найперспективнішою. Саме за її умов здійснюється найбільш гармонійний і всебічний розвиток особистості, виявляється і вдосконалюється її природний потенціал.

Однак на рівні освітніх парадигм сьогодні існують тільки перші дві концепції. Традиційна (авторитарна) парадигма характеризує процес навчання в Германії, багатьох пострадянських, слов’янських країнах (Росія, Україна, Словаччина, Угорщина і т.д.), східних країнах. Педоцентрична (реформаторська) парадигма найбільше характеризує американську освіту, а також освіту Великобританії, Франції.

Особистісно орієнтована концепція освіти існує сьогодні поки що на рівні окремих педагогічних теорій, впроваджується в передовому педагогічному досвіді, розробках педагогів-новаторів.

Справа в тому, що визнання тієї чи іншої концепції навчання в якості парадигми залежить від суспільних умов. Авторитарна парадигма характеризує суспільства традиційного типу, що мають багатовікову культуру, і освіта повинна забезпечувати її збереження і відтворення. Реформаторська парадигма освіти сприяє максимальному культурному оновленню суспільства і характеризує перш за все порівняно молоді країни (США). Розглянемо освітні тенденції, викликані переважним визнанням тієї чи іншої концепції навчання (схема).

Поява особистісно орієнтованої парадигми освіти викликана соціально-економічними змінами та підготовлене всім ходом розвитку культури. Сучасні кризи в світовому суспільстві все частіше пов’язують з кризами в світовій освітній політиці, коли повинний бути переглянутим не стільки формальний аспект освіти – її напрямок (збереження чи оновлення культури), скільки її змістовний аспект (що розуміти під культурою, яку слід зберігати та відтворювати): оточуючий світ та створену людиною культуру, саму людину або взаємовідносини між людиною і оточуючим середовищем.

Кожна з названих парадигм обумовлює появу різноманітних напрямків і теорій навчання. Найвідомішим напрямком особистісно орієнтованої парадигми навчання є розвиваюче навчання.

І навчання, і виховання, і освіта можуть йти зовні, а можуть бути власною активністю індивіда. В будь-якому навчанні є розвиток. Однак за умов, коли навчання являє собою спеціально сконструйований навчально-виховний процес, в якому кожен елемент оптимізований в плані його максимального впливу на психічний розвиток учнів, воно називається розвиваючим навчанням. Розвиваюче навчання є специфічним видом навчання, в якому “навчання веде за собою розвиток” (Л.С.Виготський).

Відповідно до концепції Л.С.Виготського, розвиток людини в навчанні можна поділити на 4 стадії (рівні): (схема)

1. Рівень вихідного (початкового) розвитку – рівень, з яким учень підходить до навчання (знання, вміння, поняття, методи і засоби, якими учень користується самостійно і правильно до навчання). Зміст і методика навчання повинні бути адаптовані до початкового рівня.

2. Рівень актуального розвитку визначається тим, що учень навчається робити самостійно (наприклад, вирішувати задачі, відповідати на тестові питання). Цей рівень є звичайно предметом оцінювання на підсумкових екзаменах та інших контрольних заходах (модульний, проміжний контроль).

3. Рівень найближчого розвитку визначається тим, що учень навчається робити під керівництвом вчителя, а також в спільній діяльності з одногрупниками.

4. Рівень потенційного розвитку визначається завданнями, які учень ще не в змозі вирішити не самостійно, не під керівництвом вчителя.

Таким чином, вивчення нового матеріалу – це перехід з зони потенційного розвитку в зону найближчого і актуального розвитку.

Припустимо, казав Л.С.Виготський, що 2 дитини одного і того ж віку однаково гарно самостійно вирішують певні задачі. Це означає, що рівень їх актуального розвитку приблизно однаковий і відповідає, наприклад, розумовому віку 7 років. Але, якщо запропонувати їм вирішити більш складні задачі у співробітництві з дорослим, можуть виявитись розбіжності: одна дитина з допомогою вирішить задачі на 7,5 років, а друга - на 9. Чи однаковим є розвиток обох цих дітей? З точки зору їх самостійної діяльності – однаковий, але з точки зору їх найближчих можливостей розвитку – різко розбіжний.

Розвиваюче навчання орієнтується не на актуальний розвиток дитини, а на зону найближчого розвитку дитини, перетворюючи її в актуальний розвиток. Тим самим навчання йде попереду, дещо випереджає розвиток.

Всі концепції розвиваючого навчання поділяються на 2 напрями:

1. Орієнтовані на психічний розвиток:

   1. теорія Л.В.Занкова (кін. 50-х рр.) – розробка загальної дидактичної системи розвиваючого навчання молодших школярів:

      • навчання на високому рівні складності;

      • швидкій темп у вивченні програмного матеріалу;

      • провідна роль теоретичних знань;

      • усвідомлення школярами процесу навчання;

      • цілеспрямована і систематична роботі з розвитку всіх учнів, у тому числі і слабких.

   2. теорія З.І.Калмикової – розвиваюче навчання з орієнтацією на формування творчого мислення:

      • проблемність навчання;

      • індивідуалізація і диференціація навчання;

      • гармонійний розвиток мислення, формування прийомів розумової діяльності;

      • спеціальна організація запам’ятовування;

   3. теорія Є.М.Кабанової-Меллер – самоуправління учнів навчальною діяльністю:

      • формування в учнів операцій мислення (прийомів навчальної роботи.

2. Орієнтовані на особистісний розвиток:

   1. теорія Г.А.Цукерман – навчання учнів навичкам навчального співробітництва:

      • забезпечення душевного здоров’я і емоційного благополуччя школярів;

      • навчання вмінню самостійно вчитись;

      • розвиток інтелектуальних здібностей дитини;

      • виховання навичок спілкування і співробітництва.

   2. теорія В.В.Давидова – Д.Б.Ельконіна – формування навчальної діяльності та її суб’єктів в процесі засвоєння теоретичних знань за допомогою виконання аналізу, планування і рефлексії:

      • формування в школярів теоретичної свідомості і мислення;

      • засвоєння теоретичних знань за допомогою оволодіння системою дій, систематичного вирішення задач;

      • аналіз і рефлексія учнем своїх дій;

      • перехід від спільної до індивідуальної діяльності і становлення індивідуального суб’єкту навчання;

      • розвиток творчості учнів.

   3. теорія С.А.Смирнова – методика спільної творчості:

      • відношення до дитини як до суб’єкту будь-якого виду діяльності;

      • формування особистісного (суб’єкт-суб’єктного) стилю взаємовідносин учня з однолітками і педагогами;

      • організація активної взаємодії з однолітками і утворення ситуацій взаємозбагачення;

      • включення учнів у творчу діяльність і розвиток на базі навчального матеріалу їх творчих здібностей;

      • створення у класі позитивного емоційного фону навчання, атмосфери емоційного підйому і відчуття успіху;

      • побудова навчання з опорою на ігрові форми.

   4. теорія І.С.Якиманської – індивідуально значимої діяльності учня, в якій реалізується його індивідуальний досвід:

      • свобода вибору учнями змісту навчання і навчальних завдань;

      • вияв ставлення учнів до навчання;

      • спрямованість вчителя на навчальні можливості кожного учня;

      • побудова уроку, спрямованого на створення умов самореалізації, самостійності кожного учня, розкриття і максимальне використання суб’єктивного досвіду дитини.

   5. теорія В.В.Сурикова – дидактична модель особистісно орієнтованої освіти – створення умов для повноцінного прояву і розвитку особистісних функцій суб’єктів освітнього процесу:

      • застосування спеціально створених особистісно орієнтованих ситуацій (навчальних, пізнавальних, життєвих).

Всі ці, а також багато інших теорій відрізняються тим, що надають своє бачення сутності і напрямку розвитку, пропонують свої технології забезпечення розвитку учнів в процесі навчання. Вибір і застосування конкретної теорії, підходу, технології залежить від особливих умов навчання, специфіки навчального предмету, освітньо-вікової категорії учнів і т.п.

5 Педагогічні реформи та інновації, передовий педагогічний досвід

Реформи та інновації є формами змін в певних системах. Змінність – це основна властивість природи взагалі, і людського суспільства, зокрема, це вічний процес пошуку чогось нового, кращого. Однак не всі зміни обов’язково призволять до покращення системи. Крім того, зміни можуть бути природного та штучного походження. Реформи та інновації – це форми неприродних, штучних змін, це цілеспрямовані і свідомі зміни в певних соціальних системах з метою підвищення їх ефективності. Однак, знову ж, ефективність найчастіше є метою таких змін, однак не завжди є обов’язковим їх результатом. Основною ж спільною відзнакою реформ та інновацій є те, що вони обов’язково являються нововведеннями.

Характеристики

Список файлов курсовой работы