115091 (617417), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Інтерес до проблеми вивчення невербальної поведінки людини та її зв’язок з іншими областями та сторонами життєдіяльності людини в науці почалися ще за часів Стародавньої Греції – Аристотеля (трактат «Фізіогноміка»). Проте широко обговорюватися тема експресивної поведінки людини стала в епоху інтенсивного розвитку суспільно-наукових знань. Традиційно вважається, що засновником сучасної психології експресивної поведінки особистості є Ч. Дарвін. Книга «Выражение эмоций у человека и животных» (1953) стала відправним пунктом у становленні наукового вивчення експресивної поведінки людини та тварин. Використовуючи його окреслення експресії базових емоцій, вчені створили графічні коди (до яких входять м’язові рухи верхньої, середньої, нижньої частини обличчя та комбінації малюнків вік, роту, розрізу очей, напрямки зморшок на лобі, біля роту та очей). Вагомий внесок у розвиток вітчизняної психології виразної поведінки відіграли роботи І.М. Сєченова, В.М. Бєхтєрєва, С. Волконського, І.А. Сікорського, С.Л. Рубінштейна та інших. [5, 19-20]
І.М. Сєченов у своїй книзі «Рефлексы головного мезга» (1866) зауважив, що різноманіття зовнішніх проявів мозкової діяльності зводиться до одного явища – м’язового руху, тим самим доводячи, що і експресивні рухи служать засобом психічних процесів. На основі ідей Сєченова став розвиватись підхід до виразних рухів як засобу об’єктивізації психологічних характеристик особистості, та засобу створення зовнішнього Я особистості.
У своєму труді «Объективная психология» (1907-1912рр.), відомий психоневролог В.М. Бєхтєрєв обґрунтував підхід до вивчення психіки через аналіз її зовнішніх виявлень. Особисту увагу він приділяв до міміки, експресії обличчя; він запропонував класифікацію мімічних рухів, розглядав їх індивідуальний розвиток [5, 21].
Вітчизняний психолог С. Волконський у книзі «Выразительный человек» (1912р.), розглядав жести, міміку людини як особливу знакову систему, яку можна розвивати за допомогою різних вправ, приділяв особливу увагу проблемі взаємозв’язку поміж жестами, експресією людини та його внутрішнім світом.
Професор І.А. Сікорський у своїй праці «Всеобщая психология с физиогномикой» (1912г.) представив експресивні патерни найскладніших переживань людини, таких як стид, скорбота, зв’язав експресію з професійною діяльністю, вказав на різні типи людей, представлені в їх експресивному репертуарі.
Суттєвий вплив на формування теорії вітчизняної психології виразної поведінки людини відіграли ідеї одного з перших методологів С.Л. Рубінштейна, представлені у «Основах общей психологи» (1989). Включення їм розділу о виразних рухах в підручник по загальній психології надало цій проблемі не тільки фундаментальний науковий статус, а й звернуло увагу всього психологічного суспільства до експресивної поведінки людини.
Серед іноземних авторів, роботи яких мали вплив на розвиток психології експресивної поведінки, слід відмітити Д. Ефрона, який застосував структурно-лінгвістичного методу з ціллю вивчення між культурних відмінностей у рухах тіла, жестах; Р. Бердвістелла, який створив візуально-кінетичний язик спілкування; П. Екмана – патріарха англо-американської психології невербальної поведінки, засновника оригінальної нейрокультурної концепції експресивної поведінки; А. Мейерабиана, який встановив, що передача інформації здійснюється за рахунок невербальних засобів на 7%, за рахунок звукових на 38%, і за рахунок невербальних засобів на 55% [5, 24].
Виразним прикладом знайдення компромісу між еволюційно-біологічним підходом та ідеями культурно-психологічного аналізу зв’язків між експресією і психічними станами людини є книга К.Ізарда «Емоції людини», де він аналізує еволюційно-біологічне значення експресії обличчя, а також показує її роль у соціальній взаємодії, описує «коди» експресивних проявів основних емоцій [6].
Одним із напрямків подальшого вивчення експресивних засобів спілкування у рамках лінгвоструктурного підходу було почато в роботах Б.А. Успенського та Т.М. Ніколаєвої, пізніше продовжено О.С. Ахматової, Н.І. Гореловим, Є.В. Красільніковой, Г.В. Колшанським.
Важливим етапом у розробці цієї проблеми є дослідження Алана Піза, який вказує що особливістю мови рухів тіла є те, що його проявлення зумовлено імпульсами нашої підсвідомості, та відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайній, навіть не підозрюючи цього; та розробив методику навчання основам комунікації [20], [21].
Важливі наукові позиції для розуміння категорії експресії представлені у працях Д. Морріса, він розділяв експресивні рухи на шість основних категорій: 1) мімічні, тобто відображуючи будь які дії, 2) схематичні - відображуючи дії у прийнятій для окремої культури традиції, 3) символічні – відображуючи абстрактні поняття, 4) соціальні – які використовуються як атрибут ролі, 5) театрально – гротескні, 6) експресивно – спонтанні, не свідомі [4, 212].
Інший підхід до вивчення невербального спілкування людини приводить Л.І. Анциферова. Вона звертає увагу на той факт, що активність виявляється в установках усього тіла людини, наприклад, у позах уваги, чекання, тривоги і т.д. Вона пише, що «У специфіці поз, у динаміці їхньої зміни чітко виявляються психодинамічні характеристики й особистісні властивості людини» − наголошує на тому, що психотонічна активність людини чітко «виражає емоційно-афективне відношення особистості до подій».
Л.І. Анциферова наводить як приклад два невербальних паттерна, коду емоційно - афективного відношення особистості. Перший з них характерний для людини, що випробує напругу в соціальних ситуаціях, а другий невербальний паттерн поведінки включає рухи людини, що відносяться з довірою до соціального світу [5, 62].
Поняття невербальне спілкування є більш широким, ніж поняття невербальні комунікації, визначаючи яке, багато авторів звертають увагу на те, що невербальні комунікації представляють систему символів, знаків, жестів, що використовуються для передачі повідомлення з великим ступенем точності, що у тому чи іншому ступені відчужені і незалежні від психологічних і соціально - психологічних якостей особистості, що мають досить чітке коло значень і можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи. Проблемі кодування - декодування невербальних комунікацій присвячена досить велика кількість робіт, що переконують у тому, що конвенціальні, інтенціональні, довільні жести, рухи тіла, пози, вираз обличчя успішно кодуються і декодуються [9, 54].
Узагальнюючи дослідження, присвячені цій проблемі Ян Рейковський дійшов до висновку, що виникнення емоційного процесу призводить до формування нових форм реагування. Емоційні реакції можуть формуватися як несподівано так і поступово. Емоція, яка має достатню силу впливає на функціональний стан різних психічних механізмів. Організуюча функція емоцій виявляється у деяких різних формах: у формах виразних рухів, у формі емоційних дій, у формі висловлювань випробуваних емоційних станів, у формі певного відношення до оточуючих [22, 63].
Висновок, який можливо зробити з робіт багатьох авторів заключається у наступному: люди в різній ступені можуть усвідомлювати свої немовні реакції та володіти ними.
Маючи одне для всіх професій експресивне ядро, кожна з професій залишає свій відбиток на невербальну поведінку окремої особистості. В свою чергу, ядро невербальної поведінки складається з різноманітних рухів (жести, експресію обличчя, погляди, постаті, інтонаційно-ритмічні характеристики голосу), котрі сполучені із змінними психологічними станами людини, з ситуаціями взаємодії та спілкування.
В цій системі є і інтегруючі якості (системність). У процесі пізнання особистості за допомогою її немовної поведінки актуалізуються та функціонують поняття та уявлення, які виявляються результатом багатоманітної діяльності людини як суб’єкта сприйняття.
Сукупність рухів, які складають структуру невербальної поведінки, є цілісними, важко роздільними на окремі одиниці, де переважають мимовільні рухи над довільними, неусвідомлені над усвідомленими [9, 57].
Вивчення психологічних засобів оптимізації невербальної поведінки особистості дозволило вважати, що внутрішня підсистема є домінуючою по силі дії на не речову поведінку людини. Це твердження може бути підтверджено наступними фактами у експресивній поведінці особистості: експресія людини як інформаційна насиченість рухів тіла відображає силу та визначає значимість переживання внутрішніх або зовнішніх взаємодій. Експресія невід’ємна та на стільки неповторна, як сама людина [9,32].
1.2 Психологічні особливості невербальної поведінки та комунікації
Поряд із словесними (вербальними) засобами спілкування велике значення в педагогічній діяльності мають і невербальні засоби. Вони доповнюють та підсилюють взаємодію спілкування. З огляду на це, їх необхідно застосовувати не ізольовано, а з урахуванням контексту, оскільки невербальне спілкування має такі форми самовиразу, які не спираються на слова та інші мовні символи. Мова невербального спілкування – це «мова» жестів, інтонації, паузи, рухів тіла тощо.
Виключно важливим елементом спілкування є в педагогічній діяльності візуальний контакт «викладач-учень». Він допомагає регулювати увагу учнів, робити зауваження без слів, контролювати хід проведення уроків.
Техніка публічного мовлення, як і мова в цілому, підпорядкована до ідеї, думки, змісту уроку. В процесі викладання вираз обличчя вчителя, його жести, інтонація, тембр голосу, швидкість мови використовують як засоби мовної виразності, засоби впливу на клас.
У соціально-психологічних дослідженнях до невербальних засобів спілкування найчастіше відносять усі рухи тіла, інтонаційні характеристика голосу, тактильні впливи, просторову організацію спілкування Найбільш виразними й дійовими серед невербальних знаків, якими користується вчитель у своїй професійній діяльності, є інтонація, міміка й жести. Усі ці немовні знаки є комунікативно значущими. Будучи проявами внутрішніх мотивів і реакцій людини, вони виконують емоційно-експресивну функцію спілкування.
У процесі комунікації невербальні засоби спілкування можуть заміщати словесну інформацію, дублювати її, однак частіше виникає ефект доповнення змісту повідомлення, підсилення впливу: міміка й жести, комунікативна, тональність і мелодика мовлення підсилюють його виразність.
Не всі компоненти «мови» невербальних знаків є однаково важливими в професійній діяльності вчителя. На думку науковців, однією з найменш важливих для педагога складових невербальної системи є «проксеміка» – просторове розташування комунікантів, однак і про неї не можна забувати. Дистанція, що виявляється оптимальною для комунікації, в різних ситуаціях спілкування змінюється. Антропологи вживають термін «особиста територія», що означає простір, який людина вважає своїм, ніби він є продовженням її фізичного тіла, тобто це відстань, на якій людина намагається триматися від інших для того, щоб почуватися комфортно. [14, 53]
Традиційно виділяють чотири зони особистої просторової території людини:
Інтимна зона (від 15 до 46 см) – порушення її сприймається людиною боляче. На таку дистанцію можуть наближатися тільки люди, що знаходяться в тісному емоційному контакті (подружжя, мати й дитина).
Особиста зона (від 46 см до 1,2 м) – відстань руки, протягнутої для рукостискання. Така відстань оптимальна при розмові з товаришем. Учитель повинен пам’ятати, що порушення цих двох зон людиною. яка не має на це права, викликає у партнера по комунікації негативну реакцію, яка не може не заважати продуктивному спілкуванню.
Зона соціального спілкування (від 1,2 м до 3,6 м) – відстань найбільш прийнятна для соціально-побутового й ділового спілкування (з колегами тощо).
Суспільна зона (від 3,6 м і більше) [5, 14]. [14, 59]
Ще один компонент мови невербальних знаків – це кінесика – мова рухів тіла, зовнішнього вигляду вчителя, його пози, жестів. Традиційно розрізняють:
індивідуально-фізіологічні особливості, зумовлені насамперед темпераментом людини;
прояви сформованої манери спілкування, манери вдягатися, робити зачіску й т.п.;
безпосередні рухи тіла людини, зумовлені ситуативно, схарактеризувати які дозволяє існування універсального коду комунікативних знаків [11, 20-21].
Учителю необхідно просто знати й враховувати свої індивідуальні особливості: стримувати прояви агресії, гарячковості, контролювати жести невпевненості чи непоступливості й т. ін. На особливу увагу заслуговує третя група знаків мови рухів тіла – порухи, ситуативно обумовлені й насамперед жести.
Жести (від. лат. gesta – діяння) – виражальні рухи голови, тіла, рук є важливим засобом підсилення виразності читання, мовлення. Жести зближують читця, мовця зі слухачами, але надумані, вони можуть навпаки, призвести до повного розриву зв’язку читця зі слухачами, навіть викликати подив, а то й сміх. Жестикуляція вчителя відрізняється від виражальних рухів людини характерних для повсякденної поведінки, насамперед комунікативною виправданістю. Для того, щоб уміти контролювати свої жести, необхідно знати їх класифікацію. За приналежністю жести поділяються на фізіологічні, не пов’язані безпосередньо з процесом читання, мовлення, й комунікативно значущі. Перші пов’язані з фізичним станом людини, другі причетні до цілеспрямованого мовлення й служать допоміжним засобом виразності. Всі жести класифікують за структурою (прості, складні, складені), за характером створення (вказівні, зображальні, символічні, ритмічні, емоційні або психологічні) [11, 131-132], за їх співвідносністю з вербальними засобами спілкування. Детальніше розглянемо останню класифікацію, в якій виділяють три групи жестів:
Жести цієї групи можуть доповнювати чи повністю заміщати мовленнєві форми: вони зрозумілі без слів, поза мовленнєвим контекстом. Сюди ж відносять загальновідомі жести-символи, про які слід пам’ятати, що вони мають свою національну специфіку, й той самий жест-символ у різних народів несе різне смислове навантаження. Найбільш універсальними виявляються жести повсякденного міжособистісного спілкування. Це етикетні жести привітання, прощання, привертання уваги, заборони чи дозволу, погодження чи заперечення.
Жести, які органічно вплітаються в контекст мовлення. Їх застосовують, використовуючи наочність невербальних засобів інформації. Так іноді жест, який вказує на розмір чи форму предмета, з успіхом замінює більш поширене, однак менш виразне вербальне пояснення.
Жести, які вживаються паралельно зі словами і можуть дублювати чи доповнювати значення мовних засобів, наприклад, жест, що супроводжується фразою: «Зверніть увагу на портрет письменника», зазвичай доповнюється вказівним жестом, який привертає увагу учнів та підказує їм напрямок погляду.
У ситуації сумісного (з вербальними засобами) вживання жестикуляції дублювання підсилює ефект достовірності інформації, підвищує ступінь запам’ятовування. З цією метою необхідно використовувати жести, які виражають те саме значення, що його сповіщає мовлення, підсилюючи, конкретизуючи, але не суперечачи йому, бо психологами експериментально доведено, що в більшості випадків супроводу слів жестами неадекватного змісту зорове сприймання виявляється сильнішим і сприймається значення невербальних знаків.
Російський психолог О. Єрмолаєва пропонує класифікувати жести за їх функціями й поділяє жести на жести-симптоми – експресивні знаки самовираження, жести-регулятори, які реалізують регулятивно-комунікативну, спонукальну функцію, й жести-інформатори, що несуть інформацію про предмет. Розподіл цей певною мірою умовний, бо більшість жестів є поліфункціональними, вони можуть нести інформацію про особистість мовця, про його ставлення до змісту мовлення й так чи інакше впливати на слухача. однак якась одна функція руху завжди виявляється домінантною, що й створило підстави для такої класифікації.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
