100353 (614142), страница 5
Текст из файла (страница 5)
З 1884 по 1917 р.р. у дореволюційній Росії присуджувалися тільки два ступені: магістри й доктори.
При цьому в ряді університетів Росії й прирівняних до них навчальних академіях, таких, як Петровська землеробська й лісова академія, у період з 1873 по 1894 рік давалися вчені ступені по прикладних науках. У цьому зв'язку слід зазначити, що перетворення цієї академії на Московський сільськогосподарський інститут скасувало раніше ухвалене рішення про дозвіл присуджувати цьому навчальному закладу вчені ступені. Це породило цілу дискусію в суспільстві навколо проблеми, за які заслуги варто давати вчені ступені: за внесок «у теоретичні розробки» або «у прикладну науку». Московський сільськогосподарський інститут таке право так і не одержав до 1917 року, хоча в Державну раду Росії вносилися протягом ряду років відповідні законопроекти, що мали значне число прихильників. Отже й тоді були спроби виділити різні групи наук: основні «головні» і «другорядні», хоча більша практична значимість прикладних наук для народного господарства й науково-технічного прогресу в його різних галузях не викликала сумнівів. А звідси й снобізм і консерватизм поглядів професури класичних університетів стосовно «другорядних», особливо периферійних навчальних закладів. На жаль, цей погляд не зжитий і сьогодні в науковому середовищі.
Слід зазначити, що вимоги до російського вченого ступеня магістра були на рівні, а в деяких університетах й вище, ніж це було потрібно для вченого ступеня «доктор філософії» у країнах Європи того часу. Так, учений ступінь доктора філософії, отриманий в університетах цих країн, прирівнювалася до ступеня магістра, та й то після відповідної атестації в університеті. Це не стосувалося осіб, що отримали в західних університетах учені ступені докторів наук у якійсь певній галузі науки.
Університетські статути у виняткових умовах передбачали право професорських колегій зводити в «вищий учений ступінь почесного докторства» без якихось випробувань і дисертацій «знаменитих учених, що набули популярність ученими працями». За даними відомого російського історика О.Є. Іванова, таких «почесних докторів» (іноді в літературних джерелах їх ще називають заслуженими) у російських університетах було всього близько 100. Процес введення в «почесні доктори» був досить непростим заходом: досить було яких-небудь неточностей або обґрунтованих заперечень від окремих учених, як рішення могло бути опротестоване. Найбільше число таких «почесних докторів» існувало в сфері богословських наук. За особливі заслуги ними ставали церковні ієрархи.
З 1884 року в університетах Росії з'явилося звання «Почесний професор», яке можна було одержати при стажі роботи викладачем в одному університеті 25 років. В окремих університетах під цим розуміли почесне звання «Заслужений професор». Це звання надавало право на пенсію, яка дорівнювала посадовому окладу, і було одним із шанованих у російському суспільстві. Слід зазначити, що вчених і педагогів взагалі ніколи «не балували високими зарплатами», але наприкінці Х1Х - початку ХХ століття такий привілей був досить привабливим для молодих учених.
Підбиваючи підсумок обговоренню дореволюційної російської державної системи атестації вчених, спробуємо вичленувати її основні риси в ході еволюції від першого єдиного університетського статуту 1804 р., у якому вперше були записані вимоги однакового підходу в присудженні вчених ступенів, закріплені в «Положенні про провадження в учені ступені» 1819 р., і до останнього статуту університетів 1884 р., що діяв до 1917 р. (табл. 1).
Відзначимо, що законодавчими актами було закріплене право присуджувати вчені ступені за всіма російськими університетами, причому для всіх них існував єдиний порядок атестації. За формальними ознаками до 1917 р. російська система наблизилася до західноєвропейської (2 ступені – магістр і доктор), але вимоги до здобувачів у Росії були значно жорсткіші. У російській атестаційній системі тих часів були присутні всі ті елементи атестації, які є й сьогодні: випробування (іспит), підготовка дисертації (наукової праці) за певним науковим розрядом, позитивний висновок факультету, де виконувалася експертиза з опонентами; публічний захист; затвердження. Отримання вченого ступеню було обов'язковим для призначення на викладацькі посади в навчальному закладі (правда, у зв'язку із загальнополітичною реакцією в країні статут 1884 р. допускав призначення «зверху», без належного вченого ступеня). Наявність цих елементів в атестації забезпечувала високий рейтинг російського вченого.
Незважаючи на всі труднощі й перешкоди в атестації, погане матеріальне становище більшості викладачів, прийнята в Росії система атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації прискорила формування висококваліфікованих викладацьких колективів російських університетів. Якщо з 1805 по 1863 рік кількість захищених дисертацій склала 625 (з них 160 - докторських), то з 1863 по 1872 рік їх уже було 1342 (572 - докторських).
До кінця XIX сторіччя в країні було 11 університетів, у яких навчалося більше 14 тисяч чоловік на рік. З них більше третини (три) припадало на Підросійську Україну. При цьому співвідношення професорського складу університетів до студентів вийшло на рівень 1:12, що відповідало західноєвропейським стандартам.
Важливою особливістю російських університетів, до яких відносилися й університети Підросійської України, була їхня світська спрямованість. За рахунок наявності прогресивної професури й піклувальників, що розуміли у своїй більшості важливість творчого навчання й пошуку в навчанні, університетській освіті вдалося позбутися натиску церкви. При них не були відкриті богословські факультети в такому обсязі й кількості, як це повсюдно склалося в західноєвропейських університетах.
Результатом становлення системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів у дореволюційних російських університетах стало те, що в суспільстві склався стійкий образ російського (українського) професора того часу. У ньому втілювалися любов до батьківщини, висока ерудиція в різних галузях життя людей, просторість наукових пізнань, педагогічна майстерність, наявність наукової школи учнів і значних наукових праць, вільнодумство, творчість, честолюбство й величезна працездатність.
Можна зробити висновок про те, що інтегрування Росії в загальноєвропейський простір в 19 столітті зажадало адекватності підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів. При цьому розвиток такої підготовки йшов, з одного боку, з опорою на європейський досвід, з іншого боку - враховувалися національні російські особливості. Це йшло на користь російській науці взагалі, відносно ж української системи освіти можна згадати про деяку національну дискримінацію. Однак слід нагадати, що, по-перше, навчання йшло за єдиними правилами та Статутами, а по-друге, багато українських викладачів потім йшло викладати в інститути Москви та Санкт-Петербургу.
У зв’язку із цим варто зупинитися та згадати, який саме внесок зробили українські вчені, виховані у дусі нової системи освіти, у загальноімперську та світову наукову скарбницю.
З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.
До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов - засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов - оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов - математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.
Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович - людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.
Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне "Товариство Нестора-Літописця" зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли "Старої громади" заснували "Киевскую Старину" - цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.
2.2 Порядок захисту дисертацій
Неодмінною умовою одержання магістерського й докторського ступеня до 1918 р. була підготовка наукової кваліфікаційної роботи - дисертації.
Атестація в магістратурі в Росії в XIX столітті складалася із двох послідовних етапів:
1) магістерських іспитів;
2) підготовки й захисту магістерської дисертації.
На початку XIX століття за Статутом 1804 року екзаменаційна процедура складалося із трьох етапів18:
Перший етап - «попереднє опитування», тобто співбесіда, що проводилася деканом і двома професорами, по «допоміжних науках». При успішному проходженні опитування здобувач допускався до «публічного випробування».
Другий етап складався із двох «публічних словесних» іспитів: по двох питаннях, які вибиралися й готувалися заздалегідь і з питань, призначуваними екзаменаторами під час іспиту. Далі було письмове випробування по двох питаннях, які вибиралися за жеребкуванням. Із цими іспитами сполучалося й проведення практичних досліджень19.
На третьому етапі магістрант повинен був прочитати одну лекцію, тема якої визначалася факультетом, і представити дисертацію для захисту на публічних Зборах. Дисертація обговорювалися на засіданні Ради факультету. У випадку, якщо представлена дисертація не була схвалена Радою, і знання випробуваного були недостатніми, факультет не допускав здобувача до публічного захисту.
Слід також зазначити, що через такий великий обсяг вимог до здобувачів збільшилася тривалість магістерських випробувань. Наприклад, отримання магістерського ступеня А.И. Ставровським розтяглося на два з лишком року (20 січня 1840 року- 12 лютого 1842 року), охопивши шість факультетських засідань. Для правознавця Линовського цей акт завершився за вісім місяців (листопад 1838 року - червень 1839 року), для чого треба було 9 факультетських засідань, на яких випробуваний дав відповідь на 60 усних і письмових питань20. Такий підхід утрудняв підготовку висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів.
В 1844 р. було введено в дію «Положення про введення в учені ступені», що змінило порядок присвоєння магістерського ступеню. Екзаменаційна програма була трохи розвантажена від «допоміжних» предметів, був установлений граничний строк тривалості магістерської екзаменаційної сесії - 6 місяців і не менше трьох засідань факультету. Здобувач вченого ступеню магістра повинен був відповісти на невизначену кількість усних питань і письмово вирішити одне. Також необхідно було написати й привселюдно захистити дисертацію. Акт захисту магістерської дисертації йменувався диспутом. Головними особами, що приймали участь в дисертаційному диспуті були, з одного боку, здобувач ученого ступеня, з іншого боку - опоненти, офіційні й неофіційні. Всі вони в сукупності йменувалися диспутантами. Диспут вівся у формі діалогу: офіційний опонент висловлював заперечення проти того або іншого твердження здобувача, який відповідав на заперечення. Загальні судження про якість роботи звичайно в ході диспуту не висловлювали, тому що саме допущення до публічного захисту означало, що зміст дисертації схвалений компетентною вченою колегією - факультетом. За суворим дотриманням всієї процедури захисту стежив голова, яким міг бути будь-який професор. Офіційними опонентами могли стати призначені викладачі, що не володіли вченими ступенями. Після виступу офіційних опонентів слово міг одержати кожний із присутніх на захисті - і викладачі університету, і особи, що не належали до університетської корпорації.
По закінченні диспуту Рада факультету йшла на нараду, причому рішення по захисту приймалося відкритим голосуванням. Потім декан факультету зачитував постанову про присудження дисертантові відповідного вченого ступеня. Згідно «Положенню» 1864 року за представлену магістерську дисертацію факультет мав право присудити здобувачеві вчений ступінь доктора. Для цього була потрібна одностайна ухвала колегії факультету.
Величезну складність у ХІХ столітті представляли докторські іспити, тому що вважалося, що магістр повинен володіти «історичними знаннями», а доктор - «критичними знаннями». На докторських іспитах були присутні не тільки члени факультету, але й усього університету. Докторантові пропонувалося «невизначене число питань словесних і чотири письмових по жеребі». До середини 80-х років XIX століття у всіх університетах цей іспит був скасований.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
