100353 (614142), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

а) слов'янські мови,

б) історія слов'янських літератур,

в) слов'янські стародавності;

8) загальна історія;

9) російська історія;

10) церковна історія;

11) теорія й історія мистецтв.

Згідно із параграфом 14 Статуту, у фізико-математичному факультеті призначалися такі кафедри при 16 професорах і 3 доцентах:

1) чиста математика;

2) механіка:

а) аналітична,

б) практична;

3) астрономія й геодезія;

4) фізика;

5) хімія:

а) дослідна,

б) теоретична;

6) мінералогія;

7) фізична географія;

8) геогнозія й палеонтологія;

9) ботаніка:

а) морфологія й систематика рослин,

б) анатомія й фізіологія рослин;

10) зоологія:

а) порівняльна анатомія й систематика тварин,

б) анатомія людини й фізіологія тварин;

11) технічна хімія;

12) агрономічна хімія.

Агрономічна хімія й технічна хімія могли бути замінені агрономією й технологією.

Відповідно до параграфу 15 Статуту, у юридичному факультеті встановлювалися такі кафедри при 13 професорах і 8 доцентах:

1) енциклопедія права:

а) енциклопедія юридичних і політичних наук,

б) історія філософії права;

2) історія найважливіших іноземних законодавств давніх і нових;

3) історія російського права;

4) історія слов'янських законодавств;

5) римське право:

а) історія римського права,

б) догматика римського цивільного права,

в) візантійське право;

6) державне право:

а) теорія державного права,

б) державне право найважливіших іноземних держав,

в) російське державне право;

7) цивільне право й цивільний судоустрій і судочинство;

8) кримінальне право й кримінальний судоустрій і судочинство;

9) поліцейське право:

а) вчення про безпеку (закони благочинності),

б) вчення про добробут (закони благоустрою);

10) фінансове право:

а) теорія фінансів,

б) російське фінансове право;

11) міжнародне право;

12) політична економія й статистика;

13) церковне законознавство.

Відповідно до параграфу 16 Статуту, у медичному факультеті було визначено такі кафедри при 16 професорах і 17 доцентах, зокрема в числі останніх двох прозекторів:

1) медична хімія й фізика:

а) фізіологічна хімія,

б) патологічна хімія,

в) вправи в лабораторії,

г) прикладна фізика;

2) анатомія здорової людини;

3) ембріологія, гістологія й порівняльна анатомія;

4) фізіологія:

а) систематична,

б) експериментальна;

5) фармакогнозія й фармація;

6) загальна патологія:

а) систематична,

б) експериментальна;

7) загальна терапія й лікарська діагностика. При ній: історія медицини й енциклопедія;

8) спеціальна патологія й терапія. При ній:

а) систематичний і клінічний виклад вчення про нервові й душевні хвороби,

б) систематичний і клінічний виклад вчення про нашкірні висипки;

9) патологічна анатомія:

а) систематичний виклад,

б) патологічні розтини;

10) теоретична хірургія. При ній:

а) офтальмологія із клінікою,

б) вчення про сифілітичні хвороби й про хвороби сечових і статевих органів із клінікою;

11) фармакологія теоретична й експериментальна. При ній:

а) рецептура,

б) вчення про мінеральні води;

12) хірургічна факультетська клініка. При ній:

а) оперативна хірургія,

б) прикладна анатомія,

в) вчення про пов'язки й машини,

г) вправляння в операціях на трупі;

13) терапевтична факультетська клініка;

14) акушерство й жіночі хвороби із клінікою. При ній дитячі хвороби із клінікою;

15) судова медицина з токсикологією, гігієна й медична поліція. При ній:

а) госпітальне судово-медичне відділення,

б) судово-медичні розтини,

в) вчення про епізоотичні хвороби й ветеринарна поліція;

16) госпітальна терапевтична клініка;

17) госпітальна хірургічна клініка.

Крім того, перебували:

1. При кафедрах:

а)медичної хімії й

б)фармації - по одному лаборанту.

2. При факультетських і госпітальних клініках - по двоє ординаторів.

3. При акушерській клініці – повитуха.

Все це могло змінюватися відповідно до потреб конкретного вищого навчального закладу. Наведемо приклад. У Київському університеті у 1863 році Статут 1863 р. передбачав на медичному факультеті 17 кафедр при 16 професорах, 15 доцентах і двох прозекторах, проте фактично було затверджено 16 кафедр. Дозволялося створити кафедри: ембріології з порівняльною анатомією, загальної патології, гігієни і медичної поліції, фармакогнозії й фармації, теоретичної і експериментальної фармакології, медичної фізики й хімії.

Згідно з параграфом 18 Статуту, для студентів православного сповідання всіх факультетів перебуває при кожному Університеті особлива кафедра богослов'я.

Параграф 20 Статуту стверджував, що кафедри розподіляються між професорами ординарними і екстраординарними, але можуть бути доручені й доцентам не більше, однак, як на три роки.

Параграф 21 визначав, що число професорів і доцентів, у штаті визначене, але може бути збільшене в міру потреби й коштів Університету.

Відповідно до параграфу 82 Статуту, штатні викладачі були зобов'язані:

• давати докладний звіт про своє викладання факультетським зборам,

• виконувати доручення факультету й Ради, які пов’язані з їхніми вченими заняттями,

• брати участь у випробуваннях кандидатів на різні вчительські місця, також домашніх учителів і вчительок.

Обов'язки приват-доцентів визначалися добровільною їхньою угодою з факультетськими зборами, що затверджувалася попечителем округу.

Штатні викладачі відповідно до параграфу 86 Статуту повинні були викладати свій предмет стільки годин на тиждень, скільки на підставі представлених ними міркувань і після розгляду всіх обставин призначить їм факультет із затвердження Ради.

Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенції було читання лекцій. До них готувалися найбільш ретельним чином, намагаючись донести до слухачів найостанніші відомості в тій або іншій галузі наукового знання. З цієї причини багато професорів намагалися не читати двічі той самий курс, складаючи на кожний навчальний рік новий. До лекцій готувалися по-різному: хтось писав повний текст, від слова до слова, інші обмежувалися невеликими планами.

Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуванням навчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча й залишаються основним засобом передання студентам нової інформації. У педагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та інші види практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультету проводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.

Докладно охарактеризував Статут основні функції університетського професора, найважливіший обов'язок якого полягав у тому, щоб

1) викладати курси найкращим і найзрозумілішим чином і сполучати теорію із практикою у всіх науках, у яких це потрібно,

2) викладати наставляння, поповнювати курси свої новими відкриттями, учиненими в інших країнах Європи.

Як бачимо, тут мова йде й про зміст, і про методи викладання.

Також важливу роль відігравало позакурсне навчання. Університетська реформа створила сприятливі умови для розвитку університетів, а тим самим і для розвитку науки. Наслідком цього стала організація наукових товариств, що зробили величезний вплив на розвиток російської науки. Спочатку правом організації наукових товариств користувалися фізико-математичні факультети, що створили товариства натуралістів. Першим було Товариство аматорів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті, відкрите в 1863 р.

Наприкінці 60-х років товариства натуралістів були створені при Петербурзькому, Київському, Харківському, Казанському й Новоросійському університетах. Члени цих товариств провели безліч наукових досліджень, зібрали численні експонати для університетських музеїв і кабінетів. Організовувалися експедиції по вивченню природи Росії та України, включаючи самі віддалені й незвідані краї. Ця діяльність надзвичайно сприяла широкому й плідному розвитку природних наук.

Вслід за натуралістами наукові товариства стали організовуватися в галузі гуманітарних наук. Одним з перших у цій галузі було Санкт-Петербургское педагогічне товариство (1869 р.). Воно поєднувало широке коло вчених, діячів в галузі народної освіти, що ставили своїм завданням сприяння науковій розробці педагогічних проблем. Серед активних учасників товариства були К. Д. Ушинський, Н. Х. Вессель, П. Ф. Каптерєв і інші видатні педагоги.

1.4 Регулювання оплати праці викладачам

На початку ХІХ століття в Російській імперії взагалі та у Підросійській Україні зокрема склалася доволі загрозлива ситуація у сфері освіти. Пов’язана ця ситуація була почасти й з дуже поганим фінансуванням професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти, а отже, й з неповагою до професії науковця як такою.

Становище було настільки серйозним, що навіть таємна політична поліція визнала своїм обов'язком звернути увагу государя на те погане становище, у якому знаходиться російська (а разом з нею – й українська, оскільки вища освіта регулювалась одними й тими самими постановами та Статутами) професура. В «морально-політичному» звіті III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії за 1839 рік граф Олександр Христофорович Бенкендорф всепідданніше доповідав Миколі I: «Становище російських професорів було найжалюгіднішим як відносно платні, так і вигід, що доставляються службою, і тому тільки й існували вони приватними уроками по приватних домах і пансіонах. Але, витрачаючи час на уроки для придбання їжі, вони не встигали слідкувати за ходом наук і залишалися завжди позаду, а потім зовсім відстали. Тому в російських університетах і інших закладах науки викладалися по ветхій методиці й успіхи в науках були все слабкіше, а недолік у гарних викладачах ставав безперервно нагальнішим» ¹¹ .

У цілому наприкінці XIX - початку ХХ ст. питання про справедливу оплату праці професорів і викладачів набуло суспільного звучання й стало частиною вимог глибокої реформи вищої школи. Мова йшла не тільки про недостатність коштів, що відпускають на оплату науково-педагогічної діяльності, але й про явну недооцінку владою високого значення професорської діяльності.

Матеріальне становище викладачів протягом усього ХIХ століття було вбогим, а молодшого складу - нерідко злидарським. Праця викладача університету оцінювалася вкрай низько, далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому брак матеріальних коштів, боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки. Особливо защемленим у цьому плані виявлявся молодший викладацький склад - приват-доценти, асистенти, лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щоб звести кінці з кінцями. Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату. Тому викладачі користувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованими вдалечині від навчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальне становище професорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно не забезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як і раніше, шукати додаткові джерела прибутку.

Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, що багато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити мати родину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорів були самотніми.

Щоб якось полегшити долю професури, була введена в університетах система “професорського гонорару”, суть якого полягала в тому, що студенти платили професорам за читання лекцій і проведення практичних занять. Ця сума була додатковою до основного окладу. Система гонорарів повинна була по ідеї стати основою конкуренції серед викладачів. Але на практиці вона внесла ворожнечу серед викладачів, викликавши почуття заздрості й навіть ворожості. Розповімо про цю систему докладніше.

Студенти сплачували „гонорарні гроші” викладачам з розрахунку 75 коп. за тижневу годину на медицинському факультеті і 1 карбованець – на інших факультетах. Таким чином уряд хотів заохотити викладачів працювати більше – адже відомі випадки, коли один професор читав лекції одночасно в п’яти місцях. Однак, як виявилося, гонорари залежали не від якості лекцій, не від популярності професорів, а від загальної кількості потоків та обов’язковості тих чи інших лекцій. Тому професора-медики опинилися у виграшному стані, так само, як і професори, які читали обов’язкові курси на інших факультетах. До них повинні були записуватися всі студенти, в той час, як багато студентів відвідували необов’язкові, але цікаві факультативні курси, за які вони не платили професурі грошей.

Проіснувавши 13 років, ця система була скасована¹².

Серед «переваг», закладених у першому загальноуніверситетському Статуті й збережених у всіх наступних Статутах, були такі права, як звільнення професорського житла «від постою й платежу квартирних грошей», звільнення університетської пошти від всіх мит і «вживання гербового паперу». Були надані також значні митні переваги: «Усе, що Університет для вживання свого по навчальних і художніх предметах виписує із чужих країв, як то: книги, машини всякого роду й усякі художні речі, дозволяється привозити безперешкодно й безмитно, як морем, так і сухим шляхом, і, щоб уникнути якої-небудь шкоди, прикордонна Митниця не розкриває ящиків, Університету адресованих, але, приклавши клейма, при повідомленні пропускає далі з тим, щоб вони в самому Університеті в присутності Магістратського Члена розкриті й оглянуті були». Можна припустити, що зазначені пільги реально сприяли зміцненню матеріальної бази університетів.

Розмір пенсії професора або доцента визначався, виходячи з розміру платні й стажу роботи. Наприкінці ХIХ століття найвища пенсія викладача становила 2/3 колишнього грошового утримання. Частина професури, що прослужила в університеті 30 і більше років, одержувала пенсію, яка дорівнювала грошовому окладу¹³.

Це були не дуже великі гроші, тому поряд з пенсіями професорам або доцентам визначалися й інші джерела доходу. Наприклад, згідно із параграфу 79 Статуту професори та інші викладачі, звільнені з Університету з пенсією, мали право з дозволу Ради й піклувальника користуватися університетськими посібниками й читати лекції. Однак ці джерела доходу підлягали суворому контролю. Так, згідно Параграфу 78 Статуту, професори та інші викладачі, а також і всі інші особи, що користуються щодо пенсій правами навчальної служби, залишаються в ній по вислузі строку на повну пенсію не інакше, як по новому обранню в Раді. Це нове обрання має чинність протягом п'яти років, по закінченні яких для подальшого продовження служби професори й всі інші вищезгадані особи піддаються знову новому обранню теж не більше, як на п'ять років і т.д. Кожне з таких обрань вважається здійсненим, якщо на користь того, хто обирається, подано не менше двох третин голосів. У противному випадку місце, займане тим, хто балотувався, оголошується вакантним.

Щоб покращити становище були здійснені ще деякі заходи. Їх умовно можна назвати „нематеріальними”. До середини XIX століття професора й академіки підросли в чинах і досягли полковницького й навіть генеральського рангів (до тих пір їх ранг дорівнював капітанському). Ректор університету мав право претендувати на чин дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора. І зверталися до нього відповідно: «Ваше превосходительство». До кінця XIX століття заслужений професор міг дослужитися вже до чина таємного радника. Однак ще в середині XIX століття університетські професори не сприймалися як люди, що належать до «вищого суспільства». Згадаємо те неприховане презирство, з яким князь Раменський, персонаж «Тисячі душ» Писемського, трактує професорів: для аристократа вони були людьми необтесаними й малокультурними. Навіть після того як дворянство втратило свою колишню роль у суспільстві, сила інерції була настільки велика, що й у післяреформеній Росії представник порядної дворянської фамілії продовжував цуратися професорської кар'єри. Граф Вітте згадував, що коли він після закінчення курсу в університеті в 1870 році захотів залишитися на кафедрі чистої математики для готування до професорського звання, його рідня, мати й дядько-генерал — до речі, дуже культурні й освічені люди — стали проти цього бажання. «Головний їхній довід полягав в тому, що це заняття мені не відповідає, тому що це не дворянська справа». Не допомогло навіть посилання на той незаперечний факт, що відомі московські професори Кавелін і Чичерин походили з родовитих дворянських сімей. Цей аргумент не був сприйнятий ріднею майбутнього прем'єр-міністра. Ситуація змінилася лише наприкінці XIX століття. Згадаємо знамениті чеховські п'єси. Професор Серебряков, чиє незнатне походження було ненав'язливо підкреслено в п'єсі «Дядя Ваня», взяв у дружини дочку сенатора, і теща, яка вважала себе «прогресисткою», боготворила зятя, а брат першої дружини професора присвятив все своє життя безкорисливому й жертовному служінню «світилу науки». Однак високий соціальний статус професора не гарантував матеріальної незалежності: після виходу у відставку Серебряков, як ми добре пам'ятаємо, щоб звести кінці з кінцями, вирішив продати маєток, що принесла йому в придане покійна дружина. Героїні драми «Три сестри» сестри Прозорови мріяли про переїзд у Москву, де їхній брат Андрій стане професором університету. Три генеральські дочки вже мріяли про те, що ще недавно сприймалося як нонсенс. Найбільш чуйні серед перших глядачів чеховських п'єс повинні були вловити ці виразні прикмети часу, що вислизають від нашої уваги¹⁴.

Характеристики

Список файлов курсовой работы