100353 (614142), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Вторинне балотування допускалося й при рівності голосів.

Згідно з параграфом 71, якщо ніхто із запропонованих кандидатів не буде обраний Радою абсолютною більшістю голосів або якщо Рада не має зовсім на прикметі кандидата, гідного зайняти нововідкрите місце викладача, то оголошується конкурс за програмою, особливо складеною на цей предмет факультетом і затверджуваною Радою.

Параграф 72 Статуту визначає порядок обрання та затвердження професорського складу. Професори по обранню Ради повинні затверджуватися міністром, а доценти й лектори - піклувальником навчального округу. У тих випадках, коли вакантна в Університеті кафедра не буде заміщена протягом року вибраним від університетської Ради кандидатом, міністр може призначати в професора по своєму обранню осіб, що задовольняють необхідним від професора вимогам. Понад цього від міністра залежало призначати повсякчас понадштатних професорів з осіб, які відрізнялися ученістю, мистецтвом викладання й задовольняючих іншим умовам, необхідним від професора, просячи щоразу у порядку, установленим у затверджених Імператором 22-го травня 1862 року правилах про складання, розгляд і затвердження кошторисів, дозвіл на здійснення необхідного для утримання такого понадштатного професора.

У параграфі 73 Статуту йшла мова про те, що особи, що шукають звання приват-доцента й виконали задовільно вимоги, викладені в параграфах 68 і 69, допускаються Радою Університету, із затвердження піклувальника, до читання в Університеті курсу по обраним ними наукам як приват-доцентів.

Параграф 76 регламентував порядок прийняття до університетів осіб з обслуговуючого персоналу. Особи, що перебували при учбово-допоміжних установах Університету, як-то: бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів, хоронителі кабінетів і музеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралися Радою й затверджувалися піклувальником навчального округу.

Параграф 77 регламентував звільнення від університетської служби. Прохання про звільнення від служби професорів і доцентів, а також осіб, пойменованих у параграфі 76, вносилися в Раду ректором. По здачі прохачами доручених їм частин вони звільнялися тим же порядком, яким визначалися на посаду.

До цього параграфу була примітка. Від приват-доцентів як таких, що не перебували в дійсній службі потрібна була у випадку припинення ними лекцій тільки проста заява про це ректорові.

Вищою інстанцією по навчальних і судових справах в університеті були загальні збори, або Рада, що складалася з ординарних і заслужених професорів. Рада обирала ректора, інспектора казенних студентів, професорів, почесних членів, ад'юнктів; призначала учителів у гімназії й повітові училища; визначала порядок навчального життя як університету, так і інших навчальних закладів округу. Вона була вищою інстанцією університетського суду.

1.2 Вимоги до ступеню

У Європі до початку XIX століття вже склалася традиція підготовки й присудження вчених ступенів, які підрозділялися на три категорії. До першої категорії відносилися ординарні професори, до другого - екстраординарні професори, до третього - приват-доценти (залучалися до читання лекцій, але не були на утриманні держави).

Існуючі в Європі вчені ступені в XVIII столітті були перенесені в Росію, однак тільки в XIX сторіччі з'явилися законодавчі акти, що регулюють їхнє присудження³.

Відповідно до «Положення про введення в учені ступені» (1819) було передбачено чотири вчені ступені - дійсний студент, кандидат, магістр і доктор, але фактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Звання дійсного студента університету присуджували більшості закінчивших університетські курси студентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, в основному ті, які виявили здатність до наукової праці⁴. Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 року передбачалося три вчені ступеня: кандидат, магістр і доктор. В 1884 році був скасований учений ступінь кандидата.

У Європі в цей період у зв'язку з розвитком наукового життя число вчених ступенів поступово скорочувалося й до середини XIX століття, наприклад, у німецьких університетах, була збережена на всіх факультетах лише один ступінь доктора (крім богослов'я). Довше всього середньовічні форми вчених ступенів збереглися в Англії й Франції.

Розповімо про вимоги до ступеню професури та викладачів, які регулювалися "Загальним статутом імператорських російських університетів" від 18.06.1863р.

Згідно із ним, ніхто не міг бути ординарним або екстраординарним професором, не маючи ступінь доктора по розряду наук, що відповідають його кафедрі. Для одержання звання доцента належало мати, принаймні, ступінь магістра; приват-доцентами ж могли бути й кандидати, що представили дисертацію (pro venialegendi) по тому відділенню факультету, у якому вони мають намір викладати, і захистили її привселюдно в присутності факультету.

Наприкінці 18 - початку 19 ст. в університетах поступово починає складатися інститут магістратури, вводиться вчений ступінь магістр. Інститут магістратури не був регламентований законодавчими актами, а був результатом академічної нормотворчості Московського університету, а згодом - інших університетів. Кількість присуджуваних магістерських ступенів була незначною. В 60-х роках цього ступеня були визнані гідними чотири чоловіки, в 70-х - один; в 80-х - п'ять. Магістранти склали основну частину професорсько-викладацького складу Московського університету.

Учений ступінь «магістр філософії й вільних наук» укоренився на філософському факультеті, де велося викладання теоретичних гуманітарних і природничих наук, але даний ступінь відображав ще слабку внутрідисциплінарну диференційованість науки й не мав певного посадового еквівалента. Так володільцями ступеня «магістра філософії й вільних наук» були викладачі, які читали студентам лекції по логіці, метафізиці, геометрії, тригонометрії, естетиці, древній словесності⁵.

Підготовка до магістерського іспиту займала до 4 років. Відомі випадки, коли професори-екзаменатори задавали попередньо до 200-300 питань (кожний виходячи зі свого бачення проблеми підготовки магістранта) і приблизно такий же список рекомендованих книг. Загальний список затверджувався факультетом. Вважалося: якщо здобувач не знає детально стан питання, то він як учений неспроможний. Іспит повинен був дати уявлення науковій громадськості про те, наскільки здобувач володіє знаннями по всьому спектрі предметів факультету. В історії російських університетів того часу відомі одиничні факти підготовки до такого іспиту за два роки. Історик О.Є.Іванов наводить імена тільки трьох йому відомих здобувачів: історика В.О.Ключевського (1868), натураліста І.О.Каблукова (1882) і правознавця П.О.Сорокіна (1916). Магістрант, затверджений у посаді приват-доцента, одержував право читати лекції студентам, через що магістерський іспит став дедалі частіше здаватися здобувачами значно раніше захисту дисертації (спочатку ці два заходи проводилися через день), що трохи полегшувало сам захист для здобувачів, жадаючи від них значної напруги сил. Таке було під силу не всім, від простого викладача університету була потрібна тільки наявність відповідної вищої освіти⁶.

Зміст освіти в магістратурі полягав в підготовці до усного іспиту, читанню пробних лекцій, написанні «ученого твору» або дисертації, що готувалася латинською мовою з перекладом на російську. Зміст дисертації ставав предметом ученого диспуту, за результатами якого й виносився вердикт про присудження магістерського ступеня⁷.

Магістерський ступінь у сфері «вільних» наук до 1803 року був єдиним. В 60-х роках XVIII століття в Московському університеті з'являються «бакалаври філософії», що присвоювалися найбільш успішним студентам, але цей учений ступінь не отримав широкого розповсюдження.

Реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості була прирівняна до основних галузей - армії, фінансам, іноземним і внутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні в одній країні світу.

Лектори мов визначалися по попередньому переконанню Ради в їхніх зведеннях і здібностях до викладання.

Прозектори по медичному факультеті, досягаючи цих звань, на підставі загальних постанов по медичній частині, також астрономи-спостерігачі по фізико-математичному факультеті користувалися правами доцентів.

Поступово сформована в Росії система присудження вчених ступенів і звань не була просто запозиченою з досвіду інших країн. Ця система була розрахована на більше високі вимоги до осіб, які готувалися до наукової й педагогічної діяльності. За свідченням Гнатовича, учені ступені в Росії минулого сторіччя відрізнялися від учених ступенів інших країн. В Англії й Франції «учені ступені бакалавра й ліценціата більше відповідали російському кандидатству, а докторант - магістерству, але не докторству» ⁸. Учений ступінь доктора в німецьких університетах присуджувався порівняно легко після закінчення університетського курсу на «підставі спеціального іспиту, друкованого роздуму або книги й публічного диспуту».

1.3 Порядок ведення занять

Князь П.А.Кропоткін, коли він жив з 1886 по 1917 р. в Англії, часто писав своєму британському другові професорові Джеймсу Мейвору. В одному із цих листів він описував життя сім'ї сусідів, заняття синів і дочок хазяїна будинку в середній школі й університеті (повторю ще раз: Кропоткін писав не росіянинові, а англійцеві, Мейвору, що, втім, добре знав Росію). Розуміючи, що теми дипломної роботи це стосується лише побічно, не можу проте не привести уривок із цього листа.

"Із Джиммі все в порядку. Він розумний, завжди готовий працювати, до того ж робить великі успіхи, наскільки я можу судити. Але, на жаль, чи є у світі що-небудь дурніше, ніж британська система університетської освіти?! Коли Джим розповідає мені про те, чим він займається або чим займаються дочки Ньюнхемів, а також чим йому забороняється займатися, що все зводиться до одержання уривчастих знань лише в одній вузькій галузі науки, я дійсно не можу не зазнавати враження, що переді мною знаходиться якийсь середньовічний студент. Ні фізики, ні хімії, ні астрономії, ні теорії теплоти, ні теорії світла й електрики, ні теорії пружності, ні вищих розділів геометрії, ні статики й динаміки. Ми все це вивчали в Санкт-Петербурзі". (Лист був написаний 21 грудня 1903 року, майже сторіччя назад, після двадцятилітнього життя Кропоткіна в Англії, коли він міг уже на підставі великого досвіду порівнювати британську й російську системи освіти.)⁹

Хоча абсолютизувати це сердите висловлення Кропоткіна не потрібно, хоча Велика Британія могла заслужено пишатися своїми успіхами в освіті й розвитку наук, але на сході Європи, у перейшовшій після середини XIX століття до стадії бурхливого промислового зростання Росії склалася першокласна система гімназичної й університетської освіти. Росія виходила на передові позиції у світі. Звісно, в цій системі не бракувало недоліків, але сам принцип викладання наук та їх кількість в російських університетах (до них відносилися також Київський та Харківський, а згодом – Одеський) викликала здивування і повагу.

Порядок ведення занять в університетах Підросійської України фактично був таким самим, як і на території всієї Російської імперії і регулювався тим самим Статутом з усіма його змінами. Однак слід зауважити, що в Статуті Київського університету 1833 року, до прийняття нового статуту, було зауважено, що прийом студентів здійснюється двічі на рік – отже, було введено семестрову систему. Викладачам наказувалося складати навчальні курси так, щоб студент міг вивчити їх за один семестр. Це призводило до дробління курсів, а отже, до збільшення кількості предметів, що вивчалися¹⁰.

Параграф 12 Статуту був ввідним, і з нього виходило, що науки, що входять до складу університетського викладання, розподілялися по факультетах і кафедрах у нижченаведеному порядку.

Згідно з параграфом 13 Статуту, в історико-філологічному факультеті належало існувати таким кафедрам при 12 професорах і 7 доцентах:

1) філософія:

а) логіка,

б) психологія,

в) історія філософії;

2) грецька словесність:

а) грецька мова й тлумачення авторів,

б) історія грецької літератури,

в) грецькі стародавності;

3) римська словесність:

а) латинська мова й тлумачення авторів,

б) історія римської літератури,

в) римські стародавності;

4) порівняльна граматика індо-європейських мов;

5) історія російської мови й російської літератури;

6) історія загальної літератури;

7) слов'янська філологія:

Характеристики

Список файлов курсовой работы