74065 (612318), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Пусті для мене втіхи на цім світі!
Ганьба і сором! Це здичілий сад;
Лиш бур'яни, потворне й хиже зілля
Буяє в нім...» 2 [ І, 2]
Його сильно обурює аморальний вчинок матері, яка проміняла, за думкою Гамлета, ідеал благородної людини на чоловіка нікчемного за своїми якостями. Батько, на противагу нинішньому монарху, був для нього ідеалом монарха, поняття Гамлета про всі високі якості людини були втілені в ньому. Ось як він порівнює їх:
«Володар справжній, мов Гіперіон,
А нинішній - сатир супроти нього» [ І, 2]
Шлюб батьків здавався принцу досконалим. Про чистоту і силу кохання батька та матері він згадує:
«Мою він матір так кохав, що й легіт
Лиця її торкнутися не смів.
Чи згадувать?.. До нього так горнулась,
Немов жага у ній росла від того,
Чим гамувалась...» [ І, 2]
Він не розуміє як таке кохання, таку пристрасть можливо так швидко забути, як людина, яку він добре знав і кохав змогла настільки вражаюче змінитись:
«…Через місяць!
Ще ятрить сіль її нещирих сліз
Розчервонілі очі, а вона
Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:
Так поспішати в кровозмісне ложе!» [ І, 2]
У монолозі ми бачимо схильність Гамлета робити із поодиночних фактів широкі узагальнення. Так, недостойна поведінка матері приводить його до негативного судження про всіх жінок. Він болісно скрикує: «Зрадливість - ось твоє наймення, жінко!»
Таким чином, ми бачимо, що Гамлет – натура, наділена великою чуттєвістю, болісно сприймає жахливі явища, які з ним трапилися. « Його думки збуджуються не абстрактним спостереженням фактів, а глибоким переживанням їх» [4, ст.83]. Одне з найбільш значущих якостей Гамлета полягає у повноті відчуття життя, свого зв’язку з ним, в розумінні того, що все, що відбувається навкруги має велике значення і потребує від людини певного відношення до подій та людей.
Гамлет пережив два потрясіння – смерть батька та занадто швидкий другий шлюб матері. Але на його чекало ще одне потрясіння. Від тіні свого батька він дізнається, що його смерть була підступно вчинена руками його рідного брата Клавдія. Душевний стан Гамлет все більш ускладнюється. Він починає розуміти, що нікому, навіть рідній та близькій людині, не можна вірить. Все оточується здається йому породженням брехні та фальші. Пороки, що роз'їдають людські душі, сховані дуже глибоко. Люди навчилися приховувати їх. Тому Гамлет нарікає:
«О згубна, згубна жінка!
О гад, усміхнений, проклятий гад!
Мої таблички, запишім до вас,
Що можна все всміхатись і всміхатись
І бути гадом. В Данії принаймні» [І,5].
Він бачить Клавдія не тим негідником, чию підступність видно ззовні. Він – «усміхнений, проклятий гад», який ховає безсердечність та жорстокість під маскою благодушності, державної мудрості та веселості. Через це Гамлет стає пильніше придивлятися до всього, що його оточує, з підозрою відноситися до людей і бачити в них ворогів. Лише один Гораціо залишився його товаришем, якому він може повідати тривожні передчуття своєї душі.
Тінь батька покладає на плечі молодого принца тяжку задачу – помститися за його смерть (див. дод. 2). Цю задачу помсти Гамлет приймає з бурхливим запалом. Він переповнюється великим обуренням і показує повну готовність до виконання наміру:
«…З табличок пам'яті моєї
Зітру дотла всі записи пусті,
Всю мудрість книжну і усе минуле,
Всі молодості й досвіду відбитки;
Тепер це мало важить. А віднині
У книзі мозку запис лиш один -
Твій заповіт. Так буде, присягаюсь!» [І,5]
Таким ми бачимо Гамлета на початку п’єси. Студент Віттенберзького університету мріяв присвятити життя піднесеним ідеям і благородними намірам. Але тепер має жити у світі зла і присвятити свої духовні сили тому, щоб хитрувати, прикидатися не таким, яким він є, а найголовніше, він сам повинен стати творцем такого огидного йому зла. Він проклинає час, в який народився, проклинає те, що йому випало жити у світі, де цілком панує зло і де йому, замість того щоб жити благородним життям, на долі написано боротися проти зла. Але ми не можемо з упевненістю сказати, що Гамлет здатен легко і не задумуючись вирішити поставлену перед ним задачу. Він спочатку має осмислити все, що відбувається навкруги. Герой, опинившись відкрито перед реальністю, отримує можливість глибоко пізнати життя. Для нього осягнення всієї дійсності пов’язано з великим потрясінням. Але саме стикнувшись з протиріччями дійсності, люди позбавляються від ілюзій і починають розуміти життя.
У другій дії п’єси душевний стан героя кардинально змінюється. Про це ми дізнаємось від його коханої Офелії:
«Принц Гамлет - геть розхристаний, без шапки,
У непідв'язаних, брудних панчохах,
Обвислих, мов кайдани на ногах,
Блідий як сніг, колотяться коліна,
А на виду така страшна розпука,
Мов просто з пекла вирвавсь розповісти
Страшні страхіття,- увійшов до мене» [ ІІ, 1].
Полоній, якого вже давно хвилювали відносини дочки з принцом, миттєво висуває припущення: «3 кохання стратив глузд?» [ ІІ, 1]. Більше того, він бачить в цьому наслідок своєї заборони Офелії зустрічатися з Гамлетом.
Але чи насправді Гамлет втратив глузд? Це питання займає значне місце в шекспірознавстві [3, 4, 7, 14, 25]. Існує версія, що нещастя, які лягли на плечі молодого хлопця, спричинили потьмарення глузду. Але це твердження різко спростовується самим Гамлетом:
«Тут, як і там, боронь вас боже, друзі,
Хоч як би дико й дивно я повівсь
(Мені на думку може спасти згодом
Прикинутися дурником абощо)...» [І, 5]
З цих його слів видно, що божевілля – маска, яку Гамлет надягає на себе з певних причин.
Не Шекспір вигадав божевілля героя. Воно було вже в древній сазі про принца Амлета. Але той використовував божевілля, щоб приспати пильність свого ворога, щоб у слушний момент помститися йому. Гамлет Шекспіра не присипляє пильність Клавдія, а навмисно викликає його тривогу і підозри. Як відомо, розмови божевільного неможливо контролювати. Божевілля слугувало Гамлету для того, щоб прикидаючись божевільним, мати змогу говорити людям те, що він про них насправді думає.
Дізнавшись про те, що трупа акторів, що колись буда йому дуже до вподоби, прибула в Ельсінор, Гамлет радо зустрічає їх. Він просить актора прочитати монолог, розповідь якого входить в древню легенду, повну кривавих жахів та жорстокості. В ній грецький цар, який увірвався в Трою, переповнений жагою крові шукає свого головного ворога – троянського царя Пріама. Але знаходячи слабкого, нездатного для боротьби старця, він не поспішає вчинити помсту, але:
« …так, повагавшись, Пірра
Повстала мста до діла кличе знов.
Не падали і молоти циклопів,
Для Марса вічний панцер куючи,
Лютіше, ніж кривавий Піррів меч Пріама вразив» [ ІІ, 2].
За О.Анікстом, такий монолог був обраний невипадково. Він вважає, що, слухаючи монолог, Гамлет корить себе за бездіяльність. « Ми будемо недалекі від істини, якщо припустимо, що Гамлету хочеться бути таким ж месником, який зволікає, але тим сильнішим буде його удар, колі він нанесе його з такою ж невблаганністю» [4, ст.97].
У монолозі актора для Гамлета є ще одне важливе місце – це те, що говориться в ньому про дружину Пріама Гекубу. Ця частина монологу починається словами : «А хто, хто зрів царицю, вбиту горем!..» [ ІІ, 2] Гамлет реагує на це з подивом: «Царицю, вбиту горем?». А тим часом актор продовжує розповідати про горе Гекуби, яка бачить вбивство свого чоловіка:
«То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,-
Як смертне їх зворушує хоч трохи,-
Залив би слізьми жар очей небесних
І збурив би богів» [ ІІ, 2].
Образ Гекуби – приклад вірної дружини. Але Гертруда не є Гекубою і через це біль і розчарування Гамлета у сімейних цінностях ще більше посилюється посилюється.
Як тільки Гамлет знову опиняється наодинці докори сумління наздоганяють його. Бачачи наскільки гостро актор перейнявсь подіями, змальованими в монолозі, принц вигукує:
«…Що б він вчинив,
Якби таку, як я, він мав причину?
Рікою сліз він затопив би сцену.
Потряс би глядачів громохким словом,
Поверг би винних в безум, чистих в жах,
Згнітив би нетямущих, скам'янив би
Всі вуха й очі, душі і серця» [ ІІ, 2].
Другий монолог Гамлета також, як і перший, сповнений обурення, але на цей раз воно направлене проти нього самого. Він докоряє собі за бездіяльність:
«…А я,
Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,
Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,
Марнію і мовчу; мовчу й за батька,
У кого владу та життя так підло
Украдено. Невже я боягуз?» [ ІІ, 2]
Як бачимо, Гамлет не із тих людей, які знаходять пороки тільки в інших. Він не менш суворий та безжалісний до самого себе, і ця риса характеру ще більше підкреслює благородство його натури.
Але у багатьох дослідників (Бєлінський, Гете) така поведінка героя викликала непорозуміння [6, 7]. Постає питання: чи є Гамлет безвольним по натурі, чи його душевний стан викликаний жахливими подіями, що впали на його плечі? На думку О. Анікста, відповідь може бути тільки одна. «До всіх відомих нам подій Гамлет був цільною гармонічною особистістю. Але ми зустрічаємо його вже тоді, коли ця гармонія похитнулась» [4, ст.90].
Гете вирішив, що Гамлетом оволоділа слабкість [6, ст. 307].
Бєлінський інакше пояснює стан Гамлета після смерті батька. Те, що Гете назвав слабкістю, на думку російського критика, «є розпад, перехід з дитячої, несвідомої гармонії духа в дисгармонію та боротьбу…І чим вище людина духом, ти жахливіше буває його розпад, і тим величніше буває його перемога» [7, ст. 292-293].
О. Анікст узагальнює подану Бєлінським концепцію психології героя. За нею, Гамлет проходить три стадії розвитку: гармонія, її розпад та відновлення.
На даному етапі ми бачимо Гамлета на другій стадії, стадії розпаду. Але дуже важливо правильно зрозуміти сутність терміну «розпад». О. Анікст показує, що під ним треба розуміти не моральний розпад особистості героя, а розпад духовної гармонії, яка раніше була йому властива. Порушилася колишня цілісність поглядів Гамлета на життя та дійсність [4, ст.91].
Хоча ідеали для принца залишилися колишні, але все, що він бачить у житті, суперечить їм. Його дух роздвоюється. Він впевнений в необхідності виконати обов’язок помсти, але це суперечить його моральним ідеалам: як людина доби відродження він визнає право кожної людини на життя.
Разом із тим у Гамлета були сумніви стосовно правдивості сказаного Привидом, які ми чуємо наприкінці другої дії п’єси в монолозі про Гекубу:
«…Ну, а привид -
Диявол, може? Має ж силу біс
Прибрати милий образ. Може, він
Мене, ослаблого в борні з журбою,-
А над такими душами він дужчий,-
Обманює для згуби. Ні, потрібне
Певніше опертя» [ ІІ, 2].
Тому герой вирішує за допомогою акторів показати королю п’єсу, в якій буде представлено точнісінько такий злочин, який скоїв Клавдій. У такий спосіб він хотів остаточно знайти докази вини короля в смерті свого батька. Принц говорить: «Вполюю я виставою сумління короля» [ ІІ, 2]. Також, як зазначає О. Анікст, у Гамлета своя етика помсти. Він жадає, щоб Клавдій знав, за що його очікує кара. Для Гамлета звичайне вбивство не було б справжньою помстою, адже перш за все він прагне збудити у Клавдія розуміння його вини, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а й моральний закон справедливості [4, ст.101].
На початку ІІІ дії ми зустрічаємо Гамлета в полоні його думок, які він виражає в своєму найбільш відомому монолозі. Цей монолог починається із запитання і весь пронизаний сумнівами.
Монолог «Бути чи не бути» – це кульмінаційна точка сумнівів Гамлета. Він виражає умонастрої героя в момент найвищого розкладу його свідомості, оскільки не на одне питання, поставлене ним, він не отримує відповіді.
Починається монолог з риторичного запитання: «Чи бути, чи не бути - ось питання…» [ІІІ, 1]. Ці слова Гамлета можна зрозуміти як роздуми про самогубство. Але далі герой сам розкриває сутність своєї фрази. «Бути» для принца значить «зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому», а « не бути – це «коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти» [ІІІ, 1]. Тут він вирішує для себе питання: чи боротися проти моря зла, чи ухилитися від боротьби? У боротьбі Гамлет бачить лише один вихід – смерть. І це не просто слова, адже ми вже побачили природну рису характеру героя все узагальнювати. Проблема помсти перетворюється для нього у нього до всесвітніх масштабів викорінення зла. Тому він розуміє, що не достатньо лише помститися за смерть батька, бо світове зло у такий спосіб не побороти (див. дод. 3). За таких обставин Гамлет звертається у бік смерті. І тут він виступає як філософ, задаючись питанням: що таке смерть? Принц знову бачить два можливих варіанта того, що чекає людину після смерті. Можливо смерть подібна до сну, є зануренням у небуття:
«…Заснути, вмерти –
І все. І знати: вічний сон врятує,
Із серця вийме біль, позбавить плоті,
А заразом страждань. Чи не жаданий
Для нас такий кінець?» [ІІІ, 1]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
