Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Синонім виводити Багряний вживає тоді, коли потрібно відзначити, що співають голосно, старанно виспівуючи мелодію: «І аж луна котилася і завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетри, коли вона виводила оте: За лихими ворогами мій миленький не ходить... » [5;135].

Синонім тягнути вживається із значенням «співати, витримуючи окремі високі ноти»: «А всі інші тягнуть хіба ж так по-козацьки» [6;314].

Підтягувати і підхоплювати вживаються письменником тоді, коли потрібно відзначити, що пісню співають не від початку, а приєднуються до співу в процесі його звучання.

Синонім підтягувати/підтягати означає «підспівувати тому, хто співає»: «Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським «нарєчієм», бо мусить триматися цієї стихії, інакше будеш білою вороною» [6;314].

Якщо хтось продовжує чи підтримує розпочатий кимсь спів, то автор уживає синонім підхоплювати : «Коли строфу доспівували українці, підхоплювали вірмени. Кінчали ці, починали греки. Пісня гойдалася часом годину і нікому не набридала» [4; 362].

Дзвінкий, бадьорий хоровий дитячий спів означається синонімом заливатися. «Ти скажи! І що ж вони так гарно співають?! Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно » [6;218].

Без докладного аналізу синонімічні ряди з творів І.Багряного, які свідчать про багатство засобів лексичної синонімії.

Трудитися: трудитися, працювати, (тяжко без відпочинку) заст. гарувати, (перев. про невдячну працю) знев. розм. ішачити.

Просити: просити; підсил. благати, (уклінно) бити чолом; (дуже, запобігаючи перед ким-небудь, применш. себе) знев. на колінах повзати; (дуже) док. змалитися.

Помилитися: помилитися, обмилитися, прорахуватися; зробити помилку, дати маху, дати хука; допущено страшний обмах.

Закривлятися (на що) (за якимись ознаками, прикметами бути близьким, наближатися до чогось); безос. закривлятися, безос. розм. заходитися, безос. діал. заноситися.

Намагатися: намагатися, старатися; підсил. силкуватися; пробувати; (наполегливо) розм. норовити.

3.2 Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби

Кольористе сприймання дійсності, що відображається в конструкціях мови, є одним із оцінних елементів будь-якої культури. Словосполучення типу білий як сніг, біла сорочка, сіра свита, чорна година - це усталені фразеологізовані звороти, які активно функціонують у живому мовленні і, зокрема, виступають у ролі знакових, національно зумовлених елементів української культури. У художніх текстах кольористичні епітети виконують різноманітні стилістичні функції. Без них важко уявити пейзажний опис, зовнішні і внутрішні характеристики персонажів. Одна із показових стилістичних функцій кольористичних епітетів у прозі Івана Багряного - розкриття сутності зображуваної доби, доби жорстокості, ламання людських, доль, людського приниження.

Іван Багряний — майстер глибоко психологічної оповіді. Він використовує переважно книжну лексику, яка набуває в художньому контексті додаткових значеннєвих відтінків. У таких творах, як «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», «Огненне коло» й «Тигролови», можна побачити повний кольоровий спектр, проте семантично навантаженими, стилістично виразними для індивідуальної оповіді є епітети сірий, чорний, вогненний.

Читаючи твори І. Багряного, не можна не помітити, що він часто вживає епітет сірий. СУМ фіксує переносне значення цього слова: «нічим не примітний, невиразний, безлиций » . У художньому тексті епітет сірий допомагає уявити узагальнений образ «сірої людини » . Функціонує цей епітет у словосполученнях з лексемами людина, істота, герой, колона, лавина, маса, лава. Насамперед помічаємо вживанню епітета сірий з іменниками у формі однини і множини (сірі люди, істоти) та із збірними назвами типу маса, лава.

На позначення великої кількості людей автор уживає вислови типу сірі люди, сіра маса, сіра лава, сіра колона людей, сіра лавина людей. Наприклад: «А надворі ту всю людську лаву брали, як у шори, дві тісні й довжелезні шпалери варти, наїжаченої сталевими цівками автоматів і злісними очима, так ніби причиною того, що вони мусили підставляти тут свої голови під бомби, була саме ця сіра людська лава »; «Вишикувані в довгу колону «по чотири», вони являли собою вже цілком знеосіблену сіру масу » ; «Сіра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла... » [7; 14].

Семантика епітета сірий розкривається в контексті, де поряд функціонують додаткові характеристики людини XX ст. Остання є збірним поняттям.

Кольористичне означення чорний насамперед уживається в описах зовнішності персонажів (брови, щетина, руки, обличчя), опису пейзажів (діра, вода, земля, море). Використання епітетних словосполучень із прикметником чорний у таких описах є традицією художнього зображення. Наприклад: «Георгіані витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс й чорні смоляні брови »; «І раптом — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім місці він стояв разом з другими. Низенький, сухорлявий з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний» [7;14].

Стилістичну функцію пейзажної деталі виконує епітет чорний у поєднанні зі словами вода, діра, земля, море. Як зазначено в тлумачному словнику, епітет чорний; означає «непроглядний, густий, темний», коли йдеться про воду, дим.

Традиційно епітет чорний пов'язується з темою страждання. Тому й з'являються в мові письменника означення типу чорна загибель, чорна смерть, чорна зненависть, чорна трагедія. До речі, одне з давніх значень вислову чорна смерть — «чума».

Епітетні сполуки чорна загибель, чорна зненависть, чорна зневіра нагнітають психологічну атмосферу, їх об'єднує спільне значення «втрата чогось назавжди». Саме так можна прочитати метафоричні образи в романах «Людина біжить над прірвою» і «Сад Гетсиманський».

Із значенням кольору епітет вогненний виступає рідко. Зокрема, йдеться про колір папороті: «...в темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті » ; «При відсвітах не так тієї вогненної квітки папороті, як невідомо чого побачив людину перебиту навпіл, половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі» [7;15]. Письменник називає квітку папороті вогненною. Художнє слово дає змогу реально уявити насправді не існуючий цвіт квітки папороті. Звичайно, в українській міфології цю квітку називають квіткою щастя, але контрастне зображення у творі І.Багряного (смерч, дим тощо) викликає відчуття трагедії. Характерно, що і наступні поєднання цього символічного епітета стосуються рослинного світу.

З назвами бойових явищ, природних стихій поєднується колірний епітет вогненні острівки, вогненні гейзери, вогненний водограй, вогненний гураган (літературне — ураган), вогненний смерч. В епітетних сполученнях вони вживаються як вторинні номінації, що переносять характерну ознаку з одного предмета на інший. Твір "Огненне коло" наповнений описами фізичних і психологічних страждань людини, описами воєнних катастроф.

На віддалених семантичних полюсах перебувають кольори сірий, чорний — вогненний, їхній узагальнений, нейтральний зміст у художніх текстах І. Багряного наповнюється контрастною символікою. Тоталітарну добу художня уява письменника малювала у збірному образі сірої людини. Про те, що в сірої людської маси відібрано волю, свідчить і зовнішній вигляд персонажів — сірі обличчя. Через сприйняття персонажів розкривається сутність тієї тоталітарної епохи, тієї зловісної машини, яка нівечила долі багатьох. Сповнені символічного змісту кольористичні епітети Івана Багряного дають можливість читачеві уявити весь безмір страждання безневинної людини.

Висновки

Отже, можна зробити такі висновки:

• Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавались до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомим читачам на батьківщині. Тепер опубліковано тут кілька його романів, за його творами ставлять фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 р. найвищої відзнаки України — Державної премії України ім.. Тараса Шевченка. Отже, Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

• Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію.

• Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, подекуди відроджувані), Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [8;82].

• Здобутки політичної думки Івана Багряного не були належною мірою запотребовані ні в минулому, в діаспорі, ані досі, в незалежній Україні. Прикро дивитися, тривожно бачити, як і сьогодні національно-демократичні сили роблять помилки, які вже губили Україну і від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний: відрив національно-політичних завдань від соціально-економічних, в результаті чого ініціативу захисту життєвих інтересів трудящих перехопили необільшовики; недостатність державницького, інтегруючого розуміння політичної нації замість етнічної; поверховий, незграбно-емоційний підхід до мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для розколу українського суспільства, та ін.

• Публіцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний інтерес і багато в чому повчальний, і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з автором (та в цьому й нема потреби), але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалених один від одного періодів української та світової історії і висновків про минуще й стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критеріїв їх оцінки, про пошукування інтелектуального «ключа» до них. Зокрема, тим читачам в Україні, тій частині молоді, в уявленні якої, через необізнаність, уся ідеологія українського національно-визвольного руху зводиться до праць Д. Донцова та його прихильників і послідовників, не зайве буде ознайомитися і з іншими концепціями.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. І. Багряний. Листування 1946-1963. Т.1. – К., 2002 р. – 705 с.

2. І. Багряний. Публіцистика. – К., 1996 р. – 856 с.

3. Ю. Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. – Торонто, 1991р. – 350 с.

4. І. Багряний. Сад Гетсиманський. – К., 1991 р. – 390 с.

5. І. Багряний. Тигролови. Огненне коло. – К., 1996 р. – 400 с.

6. І. Багряний. Буйний вітер. – Книга 1. Маруся Богуславка. – Мюнхен, 1957 р. – 470 с.

7. М. Братусь. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби (за творами І. Багряного). // Диво слово. – 2000. – № 10. – С. 14- 15.

8. І. Дзюба. Громадянська снага і політична прозірливість (Про публіцистику І. Багряного). // Слово і час. – 1996. - № 10. – С.82 – 84.

9. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К., 1994 р. – 719 с.

10. Г. Багряна. І довго ти будеш плакати за мною. // Нові дні. – вересень 1993. - № 522. – С. 8.

11. А. Гак. На двох трибунах. Оповідання та фейлетони. – Філадельфія, 1966 р. – 360 с.

12. Д. Нитченко. Фрагменти із життя І. Багряного. – Полтава, 1993 р. – 300 с.

13. Г. Костюк. Літературна спадщина І. Багряного. // Слово і час. – 2001. - № 4. – С. 10 – 17.

Характеристики

Список файлов курсовой работы