73892 (612289), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:
«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміле, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.
Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно» [2;7].
І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією:
«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.
Нам світ може не повірити. Добре!
То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.
Нехай нам влаштують суд.
Але на такий суд Сталін не піде!
Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичніший з демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»...[2;8].
Полум'яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.
Разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 р. до своєї смерті в 1963 р., та був ініціатором створення Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ).
Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.
Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [2;8]. Проте на відміну від своїх опонентів, які також залюбки оперували поняттям «український народ», він зупиняється над соціальним змістом цього поняття: «Робітничо-селянська сьогоднішня Україна має відмінну соціальну структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнення національної ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою» [2;8]. Та «своя правда» виходить від першоджерел — від інтересів цілого того народу і ставить ту народну правду, «смердівську» правду, що дуже мало має спільного з кастовою правдою ідеологів «Націоналізму».
Як одне з найважливіших завдань І. Багряний завжди висував: «Об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість» [2;9].
Публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній публіцистиці...
Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися.
У згаданому памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав:
«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.
Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості» [2;12].
Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджуються горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.
3. Мова творів Івана Багряного
3.1 Дієслівна синоніміка у прозових творах Івана Багряного
Розглянемо приклади дієслівної синоніміки прозових творів видатного майстра слова, лауреата Шевченківської премії І. Багряного.
• Синонімічний ряд на означення поняття «передавати словами щось побачене, почуте, пережите» у творах І. Багряного представлений такими синонімами: розповідати, розказувати, оповідати, списувати, розгортати картини, городити абстракції, малювати перспективу, принесли люди, напала балакучка, розважати молодь оповіданнями, піднести краєчок заслони.
Найзагальнішим щодо значення та частоти вживання є синонім розповідати: «Дідусь помалу розповідав про світ, що колись був молодим, а тепер старіє разом з ним» [4;256]; « - А пливли ж... Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись» [5;69].
Семантичне близьким до попереднього є синонім розказувати, «...але дівчина стала їм в пригоді – розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно» [5;176]. Зазвичай письменник уживає це дієслово тоді, коли треба розказати про окрему, конкретну ситуацію, що, як правило, недавно відбулася, буденна, життєва, не вимагає процесу обдумування: « - Ну, як же живеш, Пятро?! Розказуй, чого це ти никаєш? Чом не пантуєш? » [5;130]; «І розказав Пятро, що хоч "їроплан" і не його, але він мусить шукати» [5;131]; «А тепер розказуйте... - Ви давно з волі? - запитав хтось» [6; 66].
Коли потрібно підкреслити, що розповідають, нанизуючи одну оповідь на інші, автор залучає синонім оповідати: « Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прабабуся – перська Шехеразада свої фантастичні новели «тисяча й одної ночі» [4;83].
В іншому епізоді синонім onовідати відтворює поважність процесу розказування, творить уповільнений темпоритм оповіді: «Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва...) в формі чорта Мефістофеля, до речі, в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, - натоптав її махоркою, припалив у інженера Н, а тоді затягнувся, пустив хмару диму... » [4;82].
Оповідають, як правило, люди, які володіють даром слова: «Коли він [Шклярук] всаджувався на покладений клунок посеред камери й починав оповідати (а його староста вибрав у число найкращих оповідачів) про свої літунські рейди, про авіацію взагалі, про свої зустрічі з Махновським, Чкаловим, Ляпідієвським тощо, - камера завмирала, полонена цією людиною, його чудесним даром слова, крилатим летом його думки й його душі» [4;330].
Синонім оповідати вказує і нате, що розповідають про щось важливе, навіть величне з погляду оповідача. Льотчик Шклярук безмежно закоханий у свою професію. У розповідях про неї він опоетизовує кожен "шрубик і гвинтик" літака. Тому, передаючи розповідь персонажа. Багряний із речення в речення вживає дієслово оповідати.
«Він просто оповідав про лет у зеніті, про людську душу, озброєну дюралюмінієвими крилами . Він оповідав про екстаз людської душі, піднесеної в небо, розповідав про тріумф її після довгих шукань..., він оповідав про відважних літунів усіх часів і про героїв сучасності - він оповідав буденні, прості, але захоплюючі своєю простотою речі. І він оповідав про машину – оповідав про неї, як про живу істоту, любовно й з великим пієтетом, називаючи всі її шурупчики й гвинтики» [5;331].
Іронічного забарвлення набуває синонім оповідати тоді, коли мовець нe досить серйозно ставиться до ситуації, про яку розповідає. Таке вживання спостерігаємо в авторській мові щодо розповіді п'яного Тищенка про полювання на «ведмедів»: « - Коли гульк, - оповідав Тищенко, - стоять! Чорніють! Лишенько -ведмеді! Ми за бердани - і давай поливати. Били, били... Таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: «Судаков, скільки дураков? » - «Два! » - каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили.. . » [5;142].
Розмовне списувати вживается із значенням «яскраво, образно передавати все побачене І почуте»: «І Гриць так майстерно списував весь той «цирк» і тих городян і так смішно копіював їх, ходячи по хаті вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом і конче хотіла все те сама колись побачити» [5;195].
Замаскований спосіб передачі думок з натяками і недомовками позначається фразеологізмом городити абстракції: «Тому, якщо когось з тих, хто по-езопівському городив абстракції про різні страхіття, хтось з тих, що сам ще не був на допиті запитував навпрост, чи його (іменно його!) справді бито, той відповідав: - Та що Ви, Бог з Вами! » [4;106].
Цікаво, також простежити, як вживає письменник синоніми, що групуються навколо слова чекати. Дієслово чекати характеризується універсальністю вживання. В аналізованих творах чекати можна довгий і короткий час, напружено і спокійно, фізично, знаходячись у якомусь місці, або ментально, чогось сподіваного, бажаного і фатального, згубного. Об'єктом чекання може бути як конкретна особа, так і щось невідоме. Така універсальність синоніма чекати створює для нього можливості, яких немає в інших синонімів ряду.
Синонім ждати письменник використовує для означення внутрішньої готовності персонажа до певної події, ситуації: «Але на четвертім поверсі оперативник не сказав «просто», як то ждав Андрій, а сказав «давай вище! » [4;147]. В аналізованих творах дієслово ждати дуже рідко вживається в тих контекстах, де вказується місце чекання. Більша експресивно-виразна наснаженість цього синоніма, порівняно з чекати, яскраво виявляється в таких прикладах: «Ради цього, і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь великої нагоди завжди, ждала її » [6;86]; «Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив і навіть, далебі, й не збирався» [6; 40].
Більшою інтенсивністю характеризується синонім дожидати. Це дієслово позначає тривале очікування когось або чогось сподіваного і виражає впевненість у - здійсненні очікуваної події.
Близьким до попереднього є дієслово очікувати. Відрізняється воно від дожидати дещо більшою зосередженістю на внутрішній готовності особи до події: «Тихий і замріяний юнак Давид, обвинувачений у сіонізмі, в приналежності до організації Паолей-Сіон, весь час очікував цього моменту, але не йняв віри, що той момент прийде, що на нього може звалитися щось страшне» [4;218].
Синонім сподіватися вживається тоді, коли потрібно передати не тільки сам процес чекання, а й надію на прихід, здійснення чогось: «Але в цім світі зміни приходять неждано, раптово, як революції, події спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподіваніший момент. І кожен якоїсь такої події спершу сподівався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже більше в нього не повернутися» [4;387]. У творах І.Багряного цей синонім уживається і в заперечному значенні: «Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся» [6;20].
Широко представлений в аналізованих творах синонімічний ряд з домінантою співати. Зауважимо, що жоден твір Івана Багряного не обходиться без пісні. Сам письменник добре знав і цінував українську пісню. У своїх прозових творах він уміло використовує народну пісню для розкриття психологічного світу персонажів, вона творить відповідний настрій оповіді та її темпоритм. Пісня з'являється і тоді, коли епічна оповідь досягає найбільшої психологічної напруги.
Найповніше емоційно-образний зміст пісні реалізується через конкретну звукову форму. Для автора важливо не тільки донести текст пісні, а й викликати в уяві читача певні звукові асоціації (гучність, темп, ритм, тембр виконання). Тому важливу роль відіграють дієслова, за допомогою яких автор вводить пісню в розповідь.
Стилістично нейтральний синонім співати означає «виконувати, відтворювати голосом словесно-музичні твори». Це дієслово є найбільш загальним і універсальним. Ним позначається як неквапливий, уповільнений, так і прискорений темп виконання пісні. Співати можна голосно, дещо афектовано і неголосно, спокійно. Цей синонім може означати хорове і сольне виконання пісні. І в усіх цих значеннях він часто зустрічається в творах Багряного.
Синонім виспівувати відрізняється від співати об'єктом виконання. Санькові Печенізькому дуже сподобався вірш, якому його навчив Андрій Чумак. Хлопець підібрав до нього мелодію, і вірш став піснею, «потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати... » [4;434].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
