72806 (612057), страница 3
Текст из файла (страница 3)
2.3. «Малороссийские приказки» Є.П. Гребінки.
У байкарстві Л.Боровиковський поступився Євгену Павловичу Гребінці (1812-1848). 27 Гребінчиних байок, вміщених у збірці «Малороссийские приказки» (Петербург, 1834), здобули високу оцінку вже серед його сучасників П.Куліша та М.Костомарова. Зокрема, останній у статті «Обзор починений, писанных на малороссийском языке» зазначав: «… його «Приказки» завжди читатимуться з насолодою: автор постав у них не пародистом, не висміювачем малоросійської народності, а малоросійським байкарем, і пречудово виявив здатність малоросійської мови до апологічних творів» [14;285-286].
І.Франко вважав Є.Гребінку найкращим українським байкарем, а М.Зеров писав, що Гребінчині «Приказки» «становлять перший етап у розвитку української байки» [12;946].
В основу його творів покладені відомі сюжети байок, здебільшого байок І.Крилова, й українські народні анекдоти, прислів’я, приказки. Досвід російського байкаря допоміг Є.Гребінці створити реалістичні образи, надати байкам соціального звучання, а зв’язок із фольклором визначив їхній національний колорит, простоту.
Є.Гребінка розробляв у байках суспільно-побутові та морально-етичні теми. До перших належить викриття несправедливості суду («Ведмежий суд»), здирства й кругової поруки чиновників («Рибалка»), сваволі владних («Будяк та Коноплиночка»). Автор стверджує, моральну вищість простого народу над панами («Пшениця», «Ячмінь»). Ідея протилежності інтересів простих трудівників і панів розкрита в байках «Рожа да Хміль», «Школяр Денис», «Вовк і Огонь». Письменник зауважує дядькові Охріму: «Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!» – застерігаючи від морального переродження на кшталт його нових «друзів»-гультяїв. Він радить триматися подалі від панів, бо завжди,
Як тільки пан із паном зазмагався,
Дивись – у мужиків чуприни вже тріщать [5;22].
М.Зеров підкреслював поміркованість сатири Є.Гребінки: «Зв’язаний дрібномаєтковою шляхетською верствою, хоч і піднесений над нею освітою, життям у Петербурзі, літературними знайомостями, Гребінка, при всьому своєму лібералізмі і обдарованості, був досить далекий від радикальних гуртків того часу, не вельми виразний у національних своїх поглядах, дуже поміркований у соціально-політичних ідеях. Така ж і його байка» [12;945-946]. Тому в деяких творах він підніс продиктовану його просвітницько-реформістським світоглядом ідею гуманізації взаємин між панами і селянами. Скажімо, оповідь про усмирення коня ласкою, а не силою в байці «Злий кінь» в алегоричній формі показує, як треба поводитися з підлеглими.
У байках на морально-етичні теми Є.Гребінка засуджує хвалькуватість, чванство («Дядько на дзвіниці», «Ворона і ягня», «Могилини родини»), подружню невірність («Грішник»), егоїзм («Горобці та Вишня») тощо. На думку Л.Задорожної, у байках Є.Гребінки «завжди наявна гармонія між двома художніми планами: морально-етичною та суспільною візіями життя» [11;50].
Особливостями поетики байкарських творів Є.Гребінки є такі:
1) виклад матеріалу ведеться устами простої людини. Більшість байок подається у формі монологу селянина, дядька, звернення якого до читачів створює атмосферу довіри («Злий Кінь», «Рибалка», «Горобці та Вишня», «Хлопці» та ін.). Проте деякі твори побудовані у формі діалогу («Ячмінь», «Зозуля та Cнігир», «Соловей») або поєднують авторську розповідь із монологами та діалогами персонажів. Уведення фіктивного оповідача вмотивовувало використання розмовної мови, просторіччя, подекуди вульгаризмів («к тобі», «одвічати», «врем’я», «пиндючитися», «приндитися», «кат його ма», «цур йому»);
2) індивідуалізація мови персонажів, що глибше розкриває їхню вдачу, наприклад, брутальність Будяка («Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?») та розважливість Коноплиночки («Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш, // Що землю у мене з-під корінця забрав») у байці «Будяк та Коноплиночка»;
3) наявність у низці байок описово-побутового вступу; скажімо, у байці «Рибалка» автор висміює захоплення провінційного панства «іноземщиною»:
Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь).
На річці тій жили батьки мої
І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,
Народ письменний страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотні язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.
Подумаєш, чого-то чоловік не зна! [5;44].
4) етнографізм: наприклад, перелік страв на столі у Мірошника нагадує подібні описи в «Енеїді» І.Котляревського:
Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,
У його є і хліб, і сіль, і сало,
Чи то в скоромний день – із маслом буханці,
Книші, вареники і всякі лагоминки;
У п’ятницю – просіл, з олією блинці,
Пампушки з часником, гречаники, стовпці,
Обідать він, було, не сяде без горілки,
А в празник піднесе і чарку калганівки [5;37].
5) деталізація оповіді;
6) окреслення часопростору: «Минулися гречанії жнива» («Утята да Степ»), «В далекій стороні, в якій, про те не знаю, // Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї» («Грішник»), «От сих різдвяних свят, на самої Меланки» («Школяр Денис»), хоча в низці байок хронотопної реалії подані узагальнено – «на небі», «по полю» тощо.
Твори Є.Гребінки становлять новий етап у розвитку української байки. У них виявилися такі риси просвітницького реалізму, як насичення соціальним і національно-побутовим змістом, викриття беззаконня й несправедливості, надія на перевиховання панства, звеличення моральних якостей простих селян, національний колорит. Як зазначив М.Зеров, «талановите впровадження оповідача, виробленість і характерність мови, що вбирає в себе народні прислів’я та приповідки, широкий побутовий малюнок – всім цим Гребінка переважив усіх своїх попередників… перетворивши розповідну частину на багате деталями, художньо самоцінне оповідання, Гребінка підготував ґрунт і до того типу байки, який показав пізніше Глібов» [12;946].
2.4. Байкарська творчість Л.І. Глібова.
Леонід Іванович Глібов (1827-1893) звернувся до жанру байки, навчаючись у Ніжинському ліцеї (1849-1855). Вперше протягом 1853 р. в «Черниговских губернских ведомостях» були надруковані 25 творів цього жанру. Із доробком українських байкарів П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Л.Боровиковського він ознайомився ще в Полтавській гімназії (1840-1846), в якій, до речі, викладав той-таки Л.Боровиковський. Пізніше свої байки Л.Глібов опублікував в «Основі», «Черниговском листке». Уже 1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла збірка «Байки», проте так і не побачила свого читача, оскільки після Валуєвського циркуляру книжки українських літераторів вилучали з видавництв і книжкових магазинів. 1872 р. вийшло друге, доповнене 12 байками видання в Чернігові, де мешкав письменник, а 1882 р. – третє. Потому друкувався в галицьких часописах «Дзвінок», «Зоря». Останнім твором, написаним за декілька днів до смерті, також була байка «Огонь і гай», яку занотували зі слів практично сліпого байкаря; вийшла вона 1894 р. з підзаголовком «Передсмертна байка Л.І.Глібова». Сьогодні відомо 107 його байок.
Байкарську творчість Л.Глібова умовно поділяють на два періоди: перший – 50-ті – початок 70-х років (від публікації ранніх байок до виходу другої збірки), другий – з середини 80-х років і до смерті письменника, коли він «узявся до давнього свого діла, поступаючись намовам приятелів, знайшовши собі нового читача серед молодих передплатників галицького дитячого журналу «Дзвінок» [12;948].
Твори першого й другого періодів суттєво відрізняються між собою, зокрема, як зазначав М.Зеров:
«А) своїм ставленням до перетвору, звідки беруть фабулу;
Б) загальним своїм наставленням;
В) в залежності від цього, мірою припущеного в байках ліризму та пісенних форм» [12;948].
Байки першого періоду здебільшого розглядають як переклади творів І.Крилова, до того ж у заголовку деяких публікацій того часу зазначалося: «Из Крылова». Насправді ж більшість із них, хоча й мають в основі фабули байок російського письменника, характеризуються народністю, українським колоритом, національними характерами персонажів. Другий період у цьому плані відрізняється більшою оригінальністю, самобутністю. «Хоча він часто бере загальносвітові теми, не раз оброблені байкарями всього світу, – писав С.Єфремов, – але завжди вміє прибрати їх в оригінальне видання. Не тільки люди, але й звірина у Глібова мають виразно національне обличчя, розроблене й видержане до найменшої рисочки в національно-українських тонах… Байки Глібова – не механічно зроблений переклад чужих творів, а оригінальна творча робота; автор тільки канву бере чужу, але гаптує по ній власні мережанки» [10;413].
Байки Л.Глібова відрізняються від творів І.Крилова особливостями світогляду та поетики, цікавими жанровими знахідками та головне – завданням: «Всю виявлену на той час стильову потугу українського слова спрямувати на поетичне відтворення предметного світу – природи, людового побуту, речей тощо, тваринного існування, покласти особливий акцент на елементарних (близьких до інстинктивних) реакціях, на представленні безпосередності не рефлективного вчинку, на увідчутлення в зображальному життєплині міфологічного начала» [1;56].
Тож байкарський доробок Л.Глібова у першу чергу потрібно оцінювати в контексті української літератури ХІХ ст. М.Бондар розглядає Л.Глібова як поета, який не сприйняв суб’єктивізм та індивідуалізовану самоусвідомленість романтиків, натомість цікавився формами «колективної всезагальності в первинних основах етнічного буття» [1;54].
Одна з характерних ознак байкарського доробку Л.Глібова, яка відрізняє його від попередників, – посилений ліризм. Написані в ліричному ключі байки «Мальований стовп», «Хмара», «Перекотиполе», «Зозуля і Горлиця» та деякі інші з певними застереженнями можна віднести до цього жанру. Ліризмом позначені також картини природи:
Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті…
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп Мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам’яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болотцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно…
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив [4;180].
У таких творах спостерігається «обезфабулювання», тяжіння до пісенного вірша (строфічної будови), чим письменник, на думку М.Зерова, «ламає канон байки» [12;955]. І ліризм, і «випадання з жанрової форми» посилюються в другому періоді.
Загалом у байках Л.Глібова дослідники вбачають елементи оповідання, пейзажного вірша, медитації тощо, а «в цілому ряді творів наявні виразно міфологічні стрижні» [1;56].
Більшість байок Л.Глібова мають етичні засновки, та зазвичай їх поділяють на декілька тематичних груп:
- зосередження людських вад, негативних рис характеру («Лисиця-жалібниця», «Лебідь, Щука і Рак», «Цуцик» тощо);
- викриття суспільної моралі, таких соціальних вад, як несправедливість суду, кріпацтво, хабарництво, казнокрадство («Щука», «Мірошник», «Вовк та Мишеня», «Пан на всю губу», «Вовк та Ягня»):
І – Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати,
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід [4;60].
Можливо, саме через подібні байки цензор відзначив «враждебное отношение к высшему сословию» [17;283]. Та загалом світогляд Л.Глібова характеризувався поміркованістю, а відтак байки – послабленням соціальної сатири. Спосіб, в який автор намагається розв’язати суспільні проблеми, – просвіта, мудрість, чесне, правдиве життя, любов до Батьківщини, служіння громаді, – якраз і становить ще одну групу байок письменника («Дідок і Вітряки», «Билина», «Хмара»):
Як жити до пуття:
Кохайте щиро правдоньку –
І дасть вам Бог одрадоньку
Щасливого життя [4;98].
***
Тепер не пугалом добру навчить,
Нам треба іншого бажать –
Живого слова, правди і просвіти [4;177].
Це дало підстави говорити, що «Глібов-байкар проти всякої далекосяглості громадських програм, проти всякої боротьби діяльної з соціальною несправедливістю» [12;957].
Для розкриття характерів, поведінки персонажів автор використовував прислів’я та приказки: «Помажу, мов медком – // Солодше буде з’їсти», «Дем’ян кладе, а Клим товче» тощо. Подекуди мораль («приказка», як називав Глібов висновок, моральну настанову) байок також подається у формі народних приповідок: «Добренько роби, то добре й буде», «А лізти високо малому не годиться». До зазначених вище особливостей стилю Глібова-байкаря також додамо: докладність, деталізацію оповіді; індивідуалізацію героїв; реалістичність зображення; наявність доброзичливого, мудрого оповідача, який подекуди нагадує казкаря:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
