72806 (612057), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У давній українській літературі жанр байки не був поширений, хоча й вивчався в шкільних курсах риторики та поетики. Мандрівні байкові сюжети бралися за основу учнівських вправ, у яких спудеї повинні були показати вміння імпровізувати.
Давньоукраїнські байки писалися старослов’янською мовою з великою кількістю русизмів і полонізмів, силабічним віршем або здебільшого прозою.
Поетика нової української байки кардинально відрізнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вільний вірш (різностопний, ямбічний вірш). За основу творів брали мандрівні сюжети, український фольклор, досвід давньогрецьких, римських, французьких, польських, російських письменників. Українські автори, які розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХ ст., орієнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.
На думку В.Крекотко, це давало «простір для внесення у традиційні міжнародні сюжети місцевого українського колориту» [15;26].
Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобів, елементів композиційної структури фольклорних жанрів призвело до виникнення таких її різновидів, як байка-казка і байка-приказка. Перший характеризується розгорнутим сюжетом, побутовою деталізацією, докладністю зображення, у ньому персонажами здебільшого виступають люди («Пан і Собака», «Солопій та Хівря» П.П. Гулака-Артемовського, «Мірошник» Є.Гребінки). Байка-приказка (у І.Красіцького «приповістка», у Л.Боровиковського – «прибаютка», «приповідка») – це невеликий твір на 2-8 рядків, ознаками якого є лаконізм, відсутність розгалуженого сюжету та деталізації, яскравість, чіткість, влучність вислову («Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун» П. Гулака-Артемовського, байки Л.Боровиковського).
До цього жанру в першій половині ХІХ ст. зверталися: І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, С.Писаревський, П.Кореницький, П.Білецький-Носенко, О.Бодянський та ін.
Проте основу нової української байки, на думку М.Зерова, заклали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський та Є.Гребінка, оскільки, навіть запозичивши сюжети для своїх творів, вони надали цьому жанру національного колориту, використовували мову, наближену до літературної.
РОЗДІЛ ІІ. БАЙКАРІ ТА ЇХ ТВОРИ В ХІХ СТ.
2.1. Байкарська спадщина П.П. Гулака-Артемовського.
Творчий доробок Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865) представлений байками-казками, байками-приказками та власне байками. Незаперечним вважається вплив на байкаря польського письменника-класициста XVIII ст. Ігнація Красіцького. Польською літературою П. Гулак-Артемовський зацікавився під час вчителювання в родинах польських магнатів. Імовірно, що в цьому ж таки середовищі він ознайомився з суспільно-політичними й морально-етичними проблемами, котрі хвилювали польську громадськість: ідеї французьких просвітників, масонство, питання самовдосконалення й перевиховання людини.
У 1818 р. в «Украинском вестнике» була надрукована байка-казка П.Гулака-Артемовського «Пан та Собака», якою, на думку І.Франка, він «добув собі відразу почесне місце в українському письменстві» [18;261]. М.Костомаров, П.Куліш, О.Кониський, Б.Грінченко надзвичайно високо розцінювали сатиричну спрямованість твору.
В основу «казки» (як визначив жанр цієї байки сам автор) покладена сюжетна схема чотирирядкової байки «Pan i Pies» та один епізод з сатири «Pan nie wart slugi» І.Красіцького. Розгорнувши побутові картини, увівши комічно-драматичні ситуації, діалоги й розлогу мораль, П. Гулак-Артемовський розширив «приповістку» польського письменника до 183 рядків, надавши твору виразнго протипанського звучання. У ньому порушувалися злободенні питання суспільноо життя: безправне становище кріпаків, сваволя і зловживання владою панів. Передумовами написання байки Б.Деркач назвав такі, як «активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням війни 1812 року, настрої, пробуджені ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва» [8;141].
Дія твору розгортається між трьома персонажами – Рябком, Паном та слугою Явтухом. Головний персонаж – дворовий пес Рябко – алегорія кріпака та його підневільне становище. Він ретельно виконує свою повинність, не спить вночі, охороняючи панське добро, наївно сподіваючись, що чесною працею заслужить людяне ставлення до себе. Проте його Пан, напередодні програвши в карти, не спить всю ніч, а гавкання Рябка збільшує його злість, яку він зганяє на собаці. Сатиричним є алогічне пояснення Паном вини Рябка:
Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,
Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
І, бачся, він тебе за те й прихворостив [6;34-35].
Другої ночі Рябко інакше хоче догодити Панові – сумлінно спить, і знову покараний за те, що у двір пробралися злодії. Після двох катувань Рябко виявляє обурення сваволею Пана і доходить до висновку:
Той дурень, хто іде дурним панам служити,
А більший дурень, хто їм хоче угодити! [6;36].
«Хоча основана на фальшивій ідеї, що признає управнення підданства, а тільки висміває явні надужиття і капризність панів, яким підданий ніколи не може догодити, ся байка … була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин,» – писав про значення «Пана та Собаки» І.Франко [18;261]. Реалістично-сатиричні тенденції в зображенні кріпацтва були послаблені в творі надмірним уживанням діалектизмів, вульгаризмами, натуралістичними подробицями в сценах катування Рябка, елементами бурлеску [9].
Байка-казка «Солопій та Хівря, або горох при дорозі» («Украинский вестник», 1819) написана за таким же принципом, як «Пан і Собака»: автор розгорнув до просторої оповіді приповістку І.Красіцького «Groch pri drodze». П.Гулак-Артемовський висміяв безглузді господарські нововведення сучасників, зокрема В.Каразіна, про що свідчать слова байки: «Як локшину кришить для війська із паперу». У гумористично-сатиричному плані автор показує жадібного та недалекоглядного Солопія, який, незважаючи на поради Хіврі, посіяв горох між пшеницею і житом, через що втратив і горох, і жито, і пшеницю, а сам пішов по світу з торбами. Письменник застерігає таких господарів:
Послухайте мене ви всі, солопії,
Що, знай, мудруєте і голови свої
Чорт батька зна над чим морочите до ката… [6;44].
і водночас закликає до суспільно корисної праці.
«Серед недоліків байки – надуживання згрубілої лексики (прокльони Солопія), підкреслена простакуватість, надмірна деталізація» [18;137].
«Побрехенькою» «Тюхтій та Чванько» («Украинский вестник», 1819) П.Гулак-Артемовський висміяв бездарних віршомазів, писання яких не має художнього значення. У замітці «Дещо про того Гараська», доданій до байки, автор у прозовій формі тлумачить її зміст: «… у нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що якби кожний ховав на дев’ять рік, – що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і квартиру нанять за паперами!» [6;49-50].
Тож письменник підносить ідею вимогливості митців до себе, оскільки їхня праця має бути корисною для суспільства.
Чотирирядкові байки-приказки «Дурень і Розумний», «Лікар і Здоров’я», «Цікавий і Мовчун» є, по суті, перекладами творів І.Красіцького на побутові теми. Твори були написані 1 грудня 1812 р. і стали першими байками-приказками в новій українській літературі, але оскільки вони побачили світ лише 1882 р. у журналі «Світ», то засновником цього жанрового різновиду вважається Л.Боровиковський.
За основу останніх байок П.Гулака-Артемовського «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка» (1827) також взяті твори польського байкаря. На відміну від байок-казок, вони не переобтяжені побутовими подробицями. В алегоричних образах старого Снігура, який звик до неволі, і Снігура молодого, щойно поневоленого, автор підносить гуманістичну ідею про благо волі й тягар неволі, навіть матеріально забезпеченої («Дві пташки в клітці»). У байці «Рибка» порушено проблему соціальної нерівності, автор закликає не тягатися з «великими рибами», задовольняючись тим, що дає життя. Йдеться про маленьку рибку Пліточку, яка дорікає долі, що своїм ротиком не може схопити великий шматок. Проте коли вона побачила на гачку Щуку,
… більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на вудочці шматок:
Що Бог послав, – чи то багато, чи то трошки, –
В кушир залізши, їла мовчки! [6;60].
Отже, байки П.Гулака-Артемовського збагатили українську літературу новими темами, образами та жанровими різновидами. Їм притаманні народність, реалістичність, побутова деталізація, подекуди – риси бурлескного стилю.
2.2. Творчість Л.І. Боровиковського.
Започатковану П.Гулаком-Артемовським байку-приказку розробляв Левко Іванович Боровиковський (1806-1889). Писати байки він почав не пізніше 1831 р., а вже в листі до М.Максимовича від 01.01.1836 р. серед свого доробку називає «Басенки на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие – подражания Красицкому» [2;217].
В альманасі Є.Гребінки «Ластівка» (1841) були надруковані перші 11 байок письменника (15 творів вилучені цензурою), а в 1852 р. за сприяння А.Метлинського в Києві побачила світ збірка «Байки и прибаютки», куди ввійшло 177 творів. У 1876 р. на звернення О.Кониського взяти участь в українській хрестоматії Л.Боровиковський написав ще три байки. Сьогодні відомо близько 200 його творів цього жанру.
Критика неоднозначно оцінювала цю частину творчості письменника. Негативно про неї відгукнулися О.Афанасьєв-Чужбинський, О.Кониський, О.Дорошкевич та інші. П.Куліш у статті «Вигляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка» (1857) називав байки Л.Боровиковського «тупими», а М.Зеров вважав, що поет «значно одноманітніший щодо формального типу байки і бідніший щодо громадського її сенсу [12;938].
Самобутність, дотепність, життєвість байок відзначали С.Крижанівський, А.Шамрай, Є.Шабліовський, П.Хропко, Б.Деркач. На думку А.Метлинського, «басни Боровиковского … все более и менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев» [16;35].
У назву збірки винесений жанровий різновид байки, який розробив і утвердив в українській літературі Л.Боровиковський, – байку-приказку, «прибаютку». Серед джерел цих творів виділяють усну народну творчість, байки І.Красіцького та І.Крилова. Крім того, до форми короткої, езопівської байки в той час зверталися І.Дмитрієв, П.В’яземський, М.Остолопов, з доробком яких письменник, імовірно, був ознайомлений.
Л.Боровиковський був одним із перших українських фольклористів, він збирав та записував приказки, пісні, повір’я, способи лікування хвороб тощо. Багато з опублікованих прислів’їв були використані ним у своїх оригінальних творах. Наприклад, «Хто ласо їсть – той твердо спить» («Ласун»), «Коли б знаття, де впаду, то б соломки підмостив» («Антін»), «Хто солодко живе, той гірко помирає» («Мати»), «Поки багат – то поки й сват» («Багатий, бідний»), «Старий віл борозни не портить» («Пархімови воли»), «Сова хоч спить, та курчат бачить» («Курча»). Із народної творчості Л.Боровиковський брав сюжети, теми, образи, дотепні вирази, до того ж його творчій манері була близькою стислість і місткість прислів’їв.
Запозичення скарбів фольклору відбувалося двома шляхами. По-перше, народний анекдот або прислів’я ставали основою байки, в якій першоджерело конкретизувалося, набирало яскравих деталей: так, фабула анекдоту про хитрого солдата використана у творі «Москаль і Моря»; байка «Злодій» розвиває прислів’я «На чужий коровай очей не поривай та своє знай»:
Онисько нехотя й не в пору
Забравсь у Йванову комору
Та пазуху пшінця й набрав:
Іван його піймав,
Та, щоб чуже пшінце назад повисипав,
Ониська прив’язав, звиніть, ногами вгору…
Бо не тягни, Ониську, вуса
До Йванового куса! [2;130].
По-друге, мораль подається у формі прислів’я або приказки «У кого що болить, про те й кричить» («Женись – перемінись») тощо.
Любов до польської літератури, зацікавлення творчістю І.Красіцького прищепив Л.Боровиковському його університетський викладач П.Гулак-Артемовський. Від польського байкаря Л.Боровиковський запозичив форму байки, назву збірки (відповідно «Bajki i przypowiesci»), її загальну структуру. Автор залишив звертання «До дітей» І.Красіцького, а його «Вступ до байок» розширив п’ятьма оригінальними вступами: «Моя байка», «До друкаря», «Нащо писать», «Байки та Дяк і Петрусь», «Байка». Закінчується збірка, як і в І.Красіцького, «Кінцем». Здебільшого Л.Боровиковський творчо підходив до сюжетів польського байкаря, насичуючи їх українським колоритом, побутовими подробицями («Щука і Пліточка», «Петрусь», «Рівчак і Річка», «Мішок з грішми»). Загальна тенденція таких творів – скорочення першоджерела. Деякі байки І.Красіцького український автор просто переклав, зберігши назву, стиль, обсяг оригіналу (наприклад, «Перо і Каламар»).
Також Л.Боровиковський запозичав сюжети в І.Крилова («Андрій» – «Гришкин кафтан», «Кішка» – «Мышь и крыса», «Щука» – «Щука и кот», «Сороківка» – «Червонец»). Вплив російського байкаря позначився і на структурі цих творів: вони більші за обсягом, ніж звичайні «прибаютки» Л.Боровиковського. Водночас, намагаючись скоротити розгорнуту деталізовану оповідь, письменник позбавляє її «сатиричної гостроти, колоритності образів, яскравих художніх барв, нерідко руйнує моралізаторську частину байки» [7;59]. Обидва байкарі використовують сюжети Езопа та Федра: «Метелик» – «Муха и дорожные» (в Езопа – «Комар і Бик») тощо.
Більшість байок Л.Боровиковського написано на побутові теми, через що багато літературознавців закидали йому відсутність творів сатиричного та соціального тону. Автор висміює такі людські вади, як пияцтво («П’яний», «Ледащо Іван», «Килим п’яний»), жадібність («Бушля», «Андрій», «Скупий»), лінощі («Клим»), глупоту («Мішок з грішми», «Йолоп Клим»), брехливість («Брехня») тощо. Народний погляд на проблему багатства розкрито у творах «Багатий, бідний», «Скарб», «Максим», «Скупий Клим». У них автор підкреслює минущість матеріального, наголошує на справжній цінності життя («Здоров’я нам миліше капшука»), аналізує мінливість ставлення людей до інших залежно від їхнього матеріального забезпечення («Поки багат, то поки й сват»). У байці «Максим» над злидарем зглянувся Бог, пославши йому скарб. «І ті, хто Максима не раз з двора зганяли – // Максимових собак ласкали» [2;107].
У деяких байках Л.Боровиковський порушував і соціальні проблеми. У дусі просвітницького реалізму він висміяв хабарництво, здирство сільського начальства, несправедливість суду («Суд», «Голова»), неробство панів («Пані»). Однією з кращих викривальних байок вважається «Пан»:
В неділю б’є поклони в церкві Пан,
Аж шкура запотіла,
А цілий тиждень б’є хрестян
За діло і без діла [2;156].
Отже, особливостями байкарського доробку Л.Боровиковського є лаконізм, дотепність, зв’язок із фольклором, життєвість, відсутність у багатьох творах алегорії, сатири. Письменник утвердив у новій українській літературі байку-приказку, перші зразки якої знаходимо у П.Гулака-Артемовського. Цей жанровий різновид знайшов своє продовження у співомовках С.Руданського.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
