71289 (611911), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Творчість протистоїть праці (будучи з нею пов’язана невід’ємними зв’язками) як сфера свободи протистоїть сфері необхідності. В той же час їм обом протистоїть гра, – царство безтурботності і радісного пожвавлення, не пов’язаного безпосередньо з результатами самого по собі грального діяння. Головна відмінна властивість гри, протиставляючи її і творчості, і праці – свобода, повна незалежність від будь-яких зовнішніх цілей.
Якщо, крім того, праця являє собою „базис” для творчості, лише частково з нею перетинаючись, творча інтуїція „генеалогічними своїми коренями”, без сумніву, входить в гру, а діяльне уявлення гри – як у свій прафеномен.
Проблема творчості в її ціннісному аспекті на протязі всієї історії культури була предметом різнобічних обговорень. Міф, генетичне джерело усіх форм світогляду, по-своєму ставить і вирішує дану проблему. Недивлячись на закладену у міфі тенденцію до збереження свого змісту, в ньому неявно присутня певна концепція творчості. Діалектика новини і цінності в продуктах творчості отримує у міфологічних системах всього світу особливу „розробку” шляхом створення взаємовідносин між так званими „богами” і „героями”.
При найрізноманітніших підходах до міфу останній виявляється тим чи тим досвідом свідомості, спроба розуміння якої обіймає межі міфу як форми та способу функціонування єдиного континууму „буття та свідомості” і навіть як форми культури [26; 27].
Отже, міф як свідомість спирається на досвід свідомості і... на її початок. Життя у міфі нагадує буття трансцендентального принципу свідомості, „за допомогою якого виявляється апріорна загальна умова, яка єдино припускає, щоб речі могли стати об’єктами нашого пізнання. Міф являє собою тотожність буття змісту на рівні форми. І в цьому розумінні міф – це не форма суспільної свідомості, а саме зародження, початок свідомості як здатності сприймати та осмислити світ.
Слугувати культурі – ось яка роль відтепер призначена міфові в культурі, підтримувати порядок, примножувати змісти, породжувати власні, не властиві для емпірії ефекти бачення, що не виведені з досвіду, не мають референтів, проте при цьому виявляються не менш реальними та дійовими, тобто власне продовжувати людське в людині – ось яким є „надприродне” покликання історичного міфу. Міфічні структури в культурі визначають досвід культури. Міф перетворюється на форму свідомості і головне її завдання – продукувати людське як таке, людське на рівні формальності, тобто культуру.
На поверхні міф у культурі фігурує як певна структура, що повторюється, як зразок для наслідування, модель поведінки, що відтворюється на соціальному, так і на індивідуальному рівнях. Б.Малиновський доводить, що міф кодифікує думку, встановлює певні правила і принципи поведінки, виконує нормативну функцію і переживається свідомістю як своєрідне „священне писання” або ж дійсність, яка певним чином впливає на долю світу та людей. В міфі, на думку Р.Барта завжди є зміст, щоб виразити форму, а також завжди присутня форма, щоб приховати зміст.
Історичний міф за відсутності ідеального виміру досконалості продукує необхідні стани свідомості – механізми людської розмірності.
Міф не можна назвати ірраціональним утворенням, йому належить гідне місце серед нераціональних об’єктивних видимостей. Як опредмечене уявлення, що стало знаком соціальних, життєвих значень, він функціонує незалежно від сполучення зв’язків, що призводять до нього, та спрацьовує незалежно від знання про них, незважаючи на свою фантастичність, міф, вибудуваний як перетворена форма, а значить, як логічна реальність, і саме в цьому полягає дієвість та життєва сила міфу.
Будь-яку культуру можна трактувати як певний тип співвідношення знаковості та символізму, формальності та змістовності свідомості – чим більше в культурі знаків, чим більше вона промовлена, спроможна до комунікації, тим більше культура окультурена. У символічній культурі, у домінуванні первинних символів, напевно, можна шукати причини емоційності, естетичності українців, їхньої властивості сприймати не розумом, а серцем, не розумно, а з розумінням, власним розумінням, перетворюючи його (це розуміння) на псевдо об’єкт, тобто на міф. Чим більше культура культурна, придатна для широкого вжитку, тим більше міф наближається до ідеології. В ідеологічні шати вбираються різноманітні форми свідомості – і релігія, і наука, і мистецтво – всі вже як знаряддя культури [26; 30 – 48].
Досвід незалежності показав, що міфологема відродження, і ширше, культурно-історична ідея досі так і не стала інструментом солідарності та ідентифікації, а постала як джерело легітимізації нової влади, оскільки політичну інтеграцію в нашій країні здійснюють на підставі принципу узгодження інтересів, а не цінностей. Інтелектуали усвідомили протиріччя між міфічним відродженням „вихідної природної” соціальності та вибором соціально-культурної ідентичності та солідарності як демократичною цінністю [1; 72].
Протиріччя культурно-історичної, міфічної солідарності та європейського свідомого вибору культурної ідентичності та солідарності вимагає свого розв’язання. Умовою такого розв’язання є не просто творення спільної долі – героїчної історії незалежності, нових символів, ритуалів та свят, а й опанування досвіду транстенденції за межі звичного „життєвого світу”. Тільки перехід від міфічної, етнічної, племінної свідомості до цінностей творить ту шпарину, яка необхідна для неупередженого об’єктивного розгляду будь-якого міфу як узагальненого ґрунту та зворотного боку розуму. А розуміння всезагальності міфу дає стратегію політичного дискурсу: не знищення міфу опонента, що означає часто екзистенційну смерть особистості, а вихід за межі міфу в царину громадянського, тобто всезагального життя. Така стратегія дозволяє побачити у міфі образ життєвого світу як не проблематизовану та очевидну ідентичність і солідарність.
Проте, сама проблематизація та рефлексія над підставами власного буття та свідомості є умовою толерантності [1; 74].
Толерантність виступає взірцем міжкультурного діалогу. Толерантність – що означає терплячість (латинське), що пов’язане з дієсловом tolero – „нести, тримати”, а також “витримувати, годувати”. Первинне значення tolero – „нести, тримати” в руках якусь річ.
Те, що ми тримаємо, несемо, витримуємо є інший, інша людина, взята просто в її несхожості на нас, а передусім у самій її суб’єктивності. Протиставляючи світові-об’єкту себе як суб’єкта, людина в принципі не передбачає існування інших суб’єктів, так само суверенних як сама. Так постає конфлікт між суб’єктами, кожен з яких прагне стати єдиним. Непередбачуваність, непідконтрольність, непідвладність – принципова непізнаваність іншого, його вічна таємниця – ось, що важко витримати. Так поняття „толерантність” стосується світу ідей.
До іншого можна поставитися не толерантно – спробувати його знищити або підкорити, переконати, перетворити на однодумця, свій дублікат, свого раба, знаряддя, продовження, частину себе – тобто так чи так знищити суб’єкта. Але можна поставитися інакше, тобто толерантно.
Толерантність – це таке ставлення до іншого, всередині самого себе, так і зовні, яке ґрунтується на визнанні його інакшості правомірною, потрібною й законною. Вона можлива: а) через правомірність таємниці, адже пізнавальна здатність суб’єкта обмежена в принципі; б) через прийняття інакшого як доповняльного, бо для існування інтелектуальної системи доконечно потрібно мінімум дві мови.
Отже, повна толерантність проблематична, а цілковита нетолерантність неможлива. У зв’язку з цим варто ставити завдання так: не опанувати світ, а перебувати у згоді зі світом. Реальна перспектива межі толерантності – боротьба і єдність двох полюсів толерантності і нетолерантності, любові і ворожнечі, Ради і Влади.
У контексті європейського мислення толерантність – не тільки необхідний складник теперішньої культури, а й універсальна вартість людства. Тут, панує застосування терміну насамперед до міжлюдських взаємин. Це спроба стримати необачне просування Європи до (і усього людства) загибелі. Усвідомлення наявного суспільства як граничного (за Т.Парсонсом) спонукає шукати чи не єдино можливий вихід. Отож, давня християнська доброчинність – етнос терпіння – набуває рятівної актуальності.
Проте як будь-який погляд, так і тлумачення толерантності як універсальної цінності не може не мати й зворотного боку. М.Фуко зазначав, що пошук формули моралі, прийнятої для всіх (у тому розумінні, що всі мали б їй коритися) видається катастрофічним.
Нині Захід опинився перед „толерантною загрозою” втратити право говорити замість інших і зайняти місце рівного серед рівних. Толерантність – вимушений сьогодні європогенний стандарт, який навряд чи заживе беззастережного прийняття у світі. Нав’язування тих чи інших світоглядів чи будь-яких цінностей (без спокійно-зваженого творчого засвоєння іншою стороною) може призвести лише до неадекватних наслідків.
Проблема толерантного чи не толерантного ставлення може виникнути лише тоді, коли сюди, принаймні, звернули увагу один на одного, почали діалогізувати. Від форми комунікації, від способу діалогу залежать стосунки між співбесідниками. Форми діалогу можуть бути такі:
Перша найтиповіша, полягає в тому, що відмінність між учасниками комунікації дуже помітна і тому одного з них (хоча б одного) можна назвати „активними”, іншого (інших) – відносно – „пасивним”.
Друга форма – діалог між двома відносно „пасивними” учасниками. Тут активний обмін інформацією має тенденцію до невербальної комунікації.
Третій тип (деструктивна форма) – зустріч двох „активних”: є небезпека, що такий діалог може взагалі не відбутися, бо кожен прагне радше до монологу.
Звісно, абсолютно „активних” або „пасивних” немає. До того ж обидві тенденції завжди присутні в людині. Характер учасника діалогу дуже залежить від культурної системи, до якої ця людина належить. Адже від особливостей структур культур залежать стереотипи поведінки її представника.
У певному сенсі так само можна й самі культури поділити на „активні” та „пасивні”. Можна уявити, що культури мають ті ж самі риси й цілі, що й люди.
Толерантність як спосіб неагресивної зацікавленості у співрозмовникові є однією з умов того стану осмисленого існування будь-якого тексту – від окремої людини до мета-тексту людства – який можна назвати станом діалогу [13; 208 – 218].
Існування усіх знаків (від слова до тексту) як одиниць, що мають значення в певних побудовах, починається в стані діалогу. В слові, за М.Бахтіним, звучать три голоси: того хто говорить; того хто сприймає, і тих чиї голоси звучать у перед знайденому автором слові. Текст є діалогічним уже за фактом існування в певному контексті. А будь-яка культура існує у світовому контексті.
Якщо вважати, що смисл існує, то треба припустити й існування Абсолютного Духу, який творить себе через діалог з метатекстом людства, а отже, через нього і з окремою культурою, і з кожною людиною. Підключення до такого діалогічного потоку дає людині відчуття смислу. Це відчуття ідеальне, бо воно не має прагматичного, раціонального, чи будь-якого іншого пояснення. Це є водночас й існування в смислі, й сам смисл. Але окремі прояви сутності, ще далеко не сама сутність.
Людина повинна прокинутися з відчуттям повноти власного існування, що означає повноту встановлення діалогічних зв’язків. Все починається з діалогу. Аби цей діалог був істинним за Бахтіним і Батіщевим, необхідно, щоб крім двох співрозмовників існував нададресат, найвища і несхибна інстанція – та абсолютна істина, з розрахунку не розуміння якої і здійснюють діалог. Слово, мовлене без розрахунку на нададресата, є неправдивим, а тому мертвим. Над адресат дає можливість здійснюватись всім діалогам, й існувати за власною долею [13; 108 – 110].
Джерелом людської величі є культура, творче її освоєння. „Дерево росте тим вище, чим більший простір воно охоплює своїм корінням. Людина духовно піднімається тим вище, чим більший пласт всієї накопиченої духовної культури вона засвоює, чим глибше пускає своє коріння в цей ґрунт, чим ширше, повніше, інтенсивніше використовує для свого внутрішнього зростання”.
Таким чином, культура прокладає свій шлях через душі індивідів, скеровується їх пристрастями і корегується їх осмисленням, що підносить її щаблями сходження чи наближає до безодні небуття.
Зрозуміти сутність феномену культури людини в усі часи прагнули відомі вітчизняні і зарубіжні дослідники. Існує велика кількість означень культури і з філософських позицій (В.Андрущенко, Г. Батіщев, Г. Біблер, Машардашвілі, В. Келле, Ф. Михайлов та інші), із культурологічних (Ю. Лотман, М. Бахтін та ін.), і у психологічних дослідженнях (Л. Виготський, В. Давидов, В. Зінченко, О. Леонтьев, С. Рубінштейн та ін.), і у педагогіці (Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, В. Сластеніч, І. Ісаєв, В. Лернер, І. Зюзюн, В. Сухомлинський та ін.).
Філософи категорію “культура “завжди” вважали однією із визначальних категорій філософської науки.
Культура — це надзвичайно складне і важливе соціальне, економічне, суспільне, психологічне, історичне явище. З античних часів склалося розуміння культури як цілісної єдності Істини, Розуму, Добра і Краси. Культура як органічна система своєрідно переломлюється у проявах культури особистості і спостерігається у будь-якій формі життєдіяльності людини. Аналіз різних наукових трактувань сутності культури є умова розкриття творчого потенціалу людини становлення і гармонійного розвитку особистості. Найважливішими проявами культури людини, направленість мислення на сприйняття, пізнання і перетворення навколишнього середовища і себе самого, здатність об’єктивно оцінювати явища і події, що відбуваються.
Для повнішого з’ясування сутності сучасного розуміння поняття “культура” зупинимося коротко на історії його виникнення і розвитку. Мислителі XVI ст. словом «культура» називали способи обробітку землі. У середні віки існував вираз Culture mentis, що означає розумову, духовну культуру. Пізніше поняття культури розкривалося через поняття “цивілізація”, яка вважалася мірою рівня розвитку культури. Французькі мислителі цивілізованими вважали тільки те суспільство, яке функціонує на основі розуму, справедливості, високої моралі.
Аналіз літературних джерел доводить, що слово “культура”, раніше за інших європейських країн, почало вживатися в Німеччині. У книжках воно з’ясувалося у 1744р., а у словнику у в 1783р. Це поняття мало два аспекти. К. Гумбольд (1836р.) розумів під культурою панування людини над природою за допомогою наук і ремесел, інший аспект відображував культуру, як внутрішнє, моральне і духовне багатство людини. У нашій країні слово “культура” вперше з’явилося у “Кишеньковому словнику іноземних слів” М.Кирилова у 1846р., де воно тлумачилося як цілеспрямована діяльність для пробудження “тих, хто дрімають”. У 1855р. німецький історик Г. Клемм в “Загальній науці про культуру” опублікував дослідження розвитку людства як зміну проявів культури: традицій, вірувань, форм правління. У 1871р. англійський вчений Е.Тейлор дав означення культури, а в 1921р. книжка “Первісна культура” розпочиналася означенням: “культура або цивілізація, у широкому розуміння складається із знань, стиль мислення, віросповідань, моральності, законів, звичаїв, що засвоїла людина як член суспільства” [12].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
