71289 (611911), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Відданість своєму роду діяльності для справжнього митця, вченого, мислителя свідчить про те, що сама діяльність перетворюється тут в першу життєву потребу, що частенько супроводжується самопожертвою, відмовою від матеріальних благ, комфорту і елементарних побутових зручностей.
Результат цієї діяльності полягає в поглибленні знань, у виявленні нових сторін дійсності, набуваючи змісту і значення у контексті людського спілкування. Саме спілкування являє собою безпосередню матеріальну оболонку духовності. Духовний зміст творів мистецтва, науки, морального вчинку відкривається тільки через спілкування, котре є ні чим іншим, як способом взаємодії інтересів.
Саме спілкування – складний суспільний феномен. В ньому сплітаються матеріальні та духовні елементи людського життя і де зрушуються форми спілкування, форми зв’язків між людьми, там зрушується і саме суспільство. І якщо потреби та інтереси полягають та складають матеріальний компонент спілкування – то в цінностях полягає його духовний аспект.
У спілкуванні інтереси і цінності доповнюють один одного. Цінність опиняється твердженням у світі одиничного буття. Вона розкривається через багатообразність значень та оцінок.
Цінність, а тим більше систему цінностей, не можна звести тільки до професійних традицій у сфері духовного виробництва. Навпаки, продукт усілякої професіональної духовної діяльності набирає певного змісту, лише виходячи за межі професії.
Для розуміння специфіки ціннісного сприйняття дійсності важливо узагальнення досвіду.
Творчість поета, художника, музиканта, оратора, актора, письменника, вченого отримує завершення через визнання (або знехтування) з боку публіки, аудиторії, читачів, глядачів, слухачів, тих представників громадськості, котрі сприймають і оцінюють відповідні продукти духовної творчості. Тому поряд з тими моментами діяльності, котрі оцінюються професіональною сферою у відповідності з професіональними критеріями і стандартами, у кожній області творчості є певний зміст, котрий забезпечує зв’язок між творчою діяльністю та публікою. Цей зміст якраз і виражається поняттям системи цінностей даного суспільства, даної культури.
Система цінностей у широкому понятті цього слова – це внутрішній стрижень культури, об’єднуюча ланка всіх галузей духовного виробництва, усіх форм суспільної свідомості. Вона перебуває в усіх витворах духовного виробництва, в усіх напругах, відповідних творчому процесу. І ні в одному з них не втілюється до кінця, повністю. Ціннісний зміст як би переходить від однієї сфери в другу, приковуючи громадську думку до найбільш важливого і суттєвого з точки зору даного моменту. Воно виплескується на поверхню в публічному виступі і іде в глибину, ховаючись від щоденних інтересів до тих пір, поки нові життєві потреби не розкриють усієї значимості того чи іншого твору, створеного десятиліття чи століття потому, для сучасників. Ті результати духовної діяльності, котрі не стикаються з цим невловимим, крізь існуючий дух часу, являють собою шлак і сміття культури.
Система цінностей, що характеризує дану культуру або певну культурну сферу, являє собою результат тієї духовної роботи, котра здійснюється усім суспільством.
Система цінностей – це дієва сторона суспільної свідомості, узятої у сукупності усіх форм. В ній висловлюється відношення людини, суспільства до світу, котрий або задовольняє людину, або не задовольняє „й людина своєю дією вирішує змінити його”.
У системі цінностей якраз і знаходить вираження ця міра рішучості, готовності до зміни світу, котра не залишається стабільною і незмінною. Система цінностей пронизує собою культуру суспільства і культуру його соціальних груп. Вона виявляє тональність цієї культури, обумовлюючи вибірковий підхід як до заново створюваних творів людського духу, так і до цінностей, створених в минулій історії того чи іншого народу.
Цінність являє собою узагальнююче поняття для таких явищ духовного життя, як ідея або ідеал, моральна норма, художній твір. Разом з тим, цінність, як і ідея, апелює не до щоденних інтересів, а до інтересів більш високого порядку: до інтересів класу, суспільства, людства. Вона сприяє виразу і формуванню цих інтересів у тому понятті, що надає їм певну форму, цілеспрямованість, направленість. Тільки через відношення до цінностей культури інтерес може отримати визнання як законний інтерес, що не руйнує людську культуру, а збагачує її.
Функція цінності - служити основою вибору з альтернативних дій, і в силу уніфікації систем дій, інтегруючим фактором соціальної системи.
У структурному функціоналізмі світ цінностей оголошується поза особистим і понад особистим. Цей світ проголошено загальнокультурним, поза історично заданим гідністю людської цивілізації. Цінності опиняються належністю деякої „природи людини”, навіть поза яких би то не було тимчасових меж його існування. Людина лише пристосовується до вже існуючої системи цінностей, будуючи по них, як по орієнтирах, свою індивідуальну поведінку, яка тільки тому і є суспільною.
Г.Фолдинг у статті „Дослідницьке вивчення цінностей” дає таке визначення: „Цінність – це узагальнена мета, котра робить поведінку одноманітною в різних ситуаціях з метою повторення певного самодостатнього задоволення, тобто цінність – це організуюча мета. Це не те, що людина платить, а те чого вона безмежно хоче.
Певна цінність розглядається у якості імперативу, оскільки вже те, що ми бажане стверджуємо до ступеня належного, є категоричне розпорядження теперішньому.
Таким чином, цінності відрізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменів свідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини. Цінності відображають об’єкти як різнозначні для суб’єкта, а у сфері свідомості виступають як критерії оцінювання дійсності та власного буття. Розуміння змісту свідомості, її специфіки неможливе без урахування ціннісних пріоритетів особи, системи її ціннісних орієнтацій [15; 38 – 70].
Дійсну сутність цінності можна зрозуміти в світлі концепції духу, оскільки цінність належить виключно сфері людської духовності.
Цінності як предмети (продукти харчування, споруда, науковий твір тощо) в якості таких визначаються не стільки в залежності від їх здатності задовольняти вітальні або духовні потреби людей, а дещо в іншій системі координат, в саме в залежності від їх відповідності взірцям, міркам, вимогам, ідеалам, які власне і виступають як дійсні цінності і функціонують у сфері людської духовності. Міра ціннісного змісту предмету залежить не від того як здатен він задовольняти життєву індивідну потребу, а наскільки вона відповідає рамкам загальнолюдської значущості його. Хліб і культова споруда, захист слабкого і співчуття людей можуть втратити свій ціннісний зміст при відповідних ціннісних орієнтаціях людей.
Виміри цінностей здійснюються на основі певних абсолютних критеріїв, таких як істина, добро, краса, а також людська гідність, свобода, честь, справедливість, відповідальність і ряд інших. Вони формуються у сфері людської духовності і є дійсними основами існування людства.
Людство, як таке, існує не тому, що може їсти, пити, одягатися і задовольняти подібні потреби власної буттєвості, а в першу чергу тому, що здатне рефлексувати в Космосі, здійснювати його саморозвиток, мислити і відчувати, і всі ці прояви його буття можливі лише на ціннісній основі, тобто при наявності таких об’єднуючих інтегруючих начал, якими є цінності.
Це ті скрижалі, на яких фіксовані умови існування людства, що є не просто формою функціонування живого. Цінності такого роду іменують Абсолютами, оскільки вони є довічними духовними умовами людського буття. Це не виключає їх історичних модифікацій і уявлення про гідність, честь, добро і т.п. змінюються відповідно до часу, епохи, рівня розвитку культури і соціальності.
Цінності є ствердженням загального в світлі індивідного буття, однак вони існують, як і дух взагалі, надіндивідно, вони оживлюються і функціонують в суспільстві, оскільки слугують основою мотивації, діяння людей, але це не означає, що кожен індивід в суспільстві діє згідно виключно ціннісних регулятивів. Дух як загальносуспільне взагалі не може в усьому обсязі детермінувати поведінку кожного, оскільки існує лише як можливість доручення до нього, що реалізується кожним вибірково [6; 133 – 134].
В силу цього потреба в інтеграції суспільних дій не може здійснюватись тільки ціннісними регулятивами. Вони розраховані на свободу обрання, на вибір, на індивідну визначеність. Нав’язана цінність перестає бути цінністю.
Людство володіє іншими духовними формами суспільної інтеграції, до числа яких належать норми. Вони базуються на цінностях, але водночас є фіксацією реальних відносин і залежностей, що складаються між людьми в суспільстві, покликані стабілізувати і закріпити їх.
В системі духу соціальні норми існують як правові установлення, приписання, заборони щодо індивідної і групової поведінки, які забезпечують підпорядкування діяльності суспільним вимогам.
Поряд з правовими нормами існують і моральні норми як викристалізувані взірці діяння у міжлюдських стосунках. Вони реалізуються у моральних імперативах, звичаях, осудах і т.п. Функціонують норми в різних сферах людської діяльності.
В кожному випадку вони мають свій специфічний вираз – можуть бути письмово фіксованими і ментальними, виступаючи як правила чи як принцип, як заохочення чи осуди дії і т.п. В системі права вони знаходять втілення в законах, в системі моралі набувають статусу звичаїв і т.п.
Відповідно в кожному способі свого існування вони потребують спеціального аналізу, але як феномен Духу мають спільність, що дає підстави для їх виокремлення в особливе духовне утворення. Як писав Е.Дюркгейм: “Всякий образ дії, різко визначений чи ні, здатний здійснювати на індивіда зовнішній тиск, має в той же час своє власне існування, незалежне від його індивідуальних проявів”.
Норми, як цінності, існують в „об’єктивізованій” надіндивідній формі, але перші на відміну від останніх інституалізуються, спираються на різні засоби санкціонування, в тому числі за допомогою держави, є суспільним обмеженням індивідної свободи, інтегрують індивідів в суспільство.
Норму, на відміну від цінності, не обирають, її дотримуються, і хоч норма є інструментом реалізації цінності, їй властива обов’язковість. Через норму цінність зберігає себе в тих випадках, коли не є безпосередньою мотивацією діяння. Норми захищають добро, справедливість і інші доброчинності, які не можуть бути втрачені суспільством, але є безпосередньою метою діяння кожного.
Соціальне оформлення норм зовсім не означає їх надлюдське існування, вони, як і дух в цілому, оживлюється індивідним діянням, і тому здатні перетворюватися у звичку, потребуючи і інші чинники індивідної духовності, і в той же час здатні зберігати відчужену зовнішню, а той ворожу форму існування і тим самим спричиняти їх відторгнення, зміну і тим самим розвиток. Норми значною мірою змінні, ніж цінності [6; 134 – 135].
Духовність не відповідна духовому життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудівництва особистості. Духовність пов’язана з вибором свого особистого образу, своєї долі і ролі з зустрічі з самим собою.
Саме зустріччю з самим собою і ціною проблема духовності в наш час, коли феномен особистості виштовхується на авансцену історії. Не ідея людини взагалі, не її рольові структури і людяність сама по собі, але їх переломлення крізь індивідуальні якості особистості виявляє зараз дієвість гуманістичного усвідомлення.
Духовність завжди виступала як принцип само будови людини, як вихід до вищих ціннісних інстанцій конституювання особистості і її менталітету, як виклик до звершення того, що не звершується природним шляхом. Духовність – це здатність переводити універсум зовнішнього буття до внутрішньої вселенної особистості на етичній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини, його свободи від жорсткої залежності від ситуацій, що постійно змінюються. Духовність, в кінцевому рахунку, приводить до свого роду змістової космогонії, з’єднанню образу світу з моральним законом особистості.
Духовність не зводиться до душі. Душа – суб’єкт духовності, вона виступає як буття, націлене духом.
Дух – це об’єктивне явище і не об’єктивна предметність, але трансформація одного в інше. Це стан активності, що характеризує по опредмечуванню ідей і поверненому розпредмечуванню його результатів, котра визначає семантичне поле культури. Духовний потенціал культуротворюючої життєдіяльності характеризується, у свою чергу, її здатністю придавати поняття індивідуальному буттю.
У ситуаціях, коли людина зіштовхується з нелюдяною силою жорстокості, вона може виступати перед злими силами представником людяності як такої. В силу цього представництва він у праві по-новому вирішувати, що означає залишатися порядним і моральним. „Моральність народжується, – пише з цього приводу Л.М.Баткін, – у момент вибору під особисту відповідальність, а не як результат покладання готової парадигми. В політиці, в історії самою відповідальною моральною проблемою, в свою чергу, стає визначення індивідом меж цієї відповідальності”.
Відомо, що у відриві від конкретно-змістовних контекстів одночасно і формально трактоване застосування всіх моральних постулатів може породити колізії: наприклад, між постулатом „не сотвори собі кумира” і любов’ю до ближнього, вірою в ідеал, між любов’ю і цінністю особистої свободи, між бажанням полегшити страждання людини і забороною брехні, навіть в ім’я спасіння ближнього і т.д. Вирішення таких протидій і потребує морального вибору. Причому цей вибір може бути розцінений не як моральний маневр, а як етика ризику і катастрофи, коли моральні переваги здійснюються особистістю без впевненості в майбутньому оправданні суспільною думкою.
Значення загальнолюдських норм, таким чином, не порушується, але, навпроти, в багатоликих, морально не однобічних і альтернативних ситуаціях особистого протистояння абсолютному злу або співучасних йому явищ підвищується. Для збереження канонів моральності виявляється необхідним звернення до більш високих рівнів цінностей ієрархії моральної свідомості, піднесення над ситуативною етикою до безумовності морального імперативу.
Тут вимога морального піднесення отримує новий контекст вживання і значимість, що виходить за сфери моралі до більш широкого постулату екзистенціального крещендо.
У своїй моральній першооснові цей постулат був висловлений у вигляді вимоги Л.М.Толстого:„Жити по зростаючій сумління, завжди трохи вище нього, так щоб воно доростало те, що вище його”. В художній формі він, зокрема, виражений формулою „третьої правди” І.Буніна, ідеєю піднесення над життєвими вдачами і невдачами. В сучасній філософії постулат екзистенціального крещендо найбільш рельєфно сформульований у концепції життя як зростаючої кульмінації, як сутність для людини прагнення піднестися до чогось більшого, чим життєва даність (Г.Марсель), і ідеєю сходження до „омега-крапки” (Тейяр де Шарден).
В більш широкому ракурсі можна відмітити для європейського менталітету другої половини ХХ століття формулу „Сократичної іронії”, поданої Т.Манном як вимогу піднестися над конкретністю оцінюючих ситуацій до більш високих інтегральних рівнів оцінок, з точки зору котрих будь-яке рішення у справах людини передчасне, т.ч. припускає облік можливостей його зміни. При цьому сама іронія перетворюється в здатність, адекватну можливості абсолютного піднесення над змінними ситуаціями, т.ч. здатність Бога. Сократичною ця іронія називається в силу розуміння Сократом суперечки як діалогу, в котрому доведення особистої правоти опиняється під завданням більш високої мети: визнання належності, що сперечаються третьому світу істини, котра є для них однаковою цінністю [19; 21 – 25].
Ідея морального інтелекту, що об’єднує моральний розум і розумову емоцію, що володіє здатністю знехтувати простотою рішень в ім’я складності людських проблем і разом з тим зберігати аналогічну ясність думок в самих заплутаних лабіринтах життя може бути розцінена як співзвучний нашому часу принцип духовності.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
