Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Леонардо, видно, все життя збирався довести до завершення якісь трактати і навіть серйозно уявляв їх як би завершеними, але ніколи і не думав почати по-справжньому хоч один з них і проте нітрохи не страждав від цієї безперечної, на наш погляд, суперечності.

Еудженіо Гарен відізвався про «ці химерні рукописи» так: «Це не фрагменти якоїсь книги і не матеріали до неї, а портрет напруженого дня, прожитого незвичайною людиною, часом відображений в найтонших відтінках».

Трагедія творчості Леонардо – невідповідність між його грандіозними задумами і реальними можливостями. Здавалося б, це положення незаперечно: не дочекався цілісного бронзового відливання доведений лише до глиняної моделі кінний пам'ятник Сфорца («Кінь»), небачених доти розмірів, семиметрової висоти в загривку; не був проритий канал від Флоренції до Пізи, не був піднятий на новий фундамент Флорентійський Баптистерій; не відбувся політ з Лебединої гори на апараті, подібному птаху; потік і не був продовжений розпис «Битва при Ангарі», і ми знаємо, як він повинен був виглядати, лише по ескізу в пізній копії Рубенса; залишилися невідомими сучасникам і похороненими на три з половиною століття в архівах всі тисячі листів з природничонауковими викладеннями і технічними проектами; і, нарешті, геніальний художник, що потрудився більш півстоліття, залишив після себе з якийсь десяток закінчених картин. Хай кожна з них приголомшує, але – чому так мало?

Леонардо, мабуть, нітрохи не страждав від такої явної невідповідності і навіть не усвідомлював її. Для нього не було принципової різниці тим часом, що здійснено лише по ідеї і що здійснено. Він дуже до того ж завжди бував захоплений новими і новими задумами, займаючись багатьма справами відразу, щоб довго засмучуватися при невдачі будь-якого з них. Для всього Відродження межа між уявним і наявним частково розмита. У цьому плані, можливо, трагедія творчості Леонардо розігрується тільки в нашій свідомості?

...Леонардо прийшло в голову, що можна було б перекинута міст через Золотий ріг, від Галати до Стамбулу. Чом би не запропонувати цей план турецькому султану? Подумавши, Леонардо тут же починає прикидати необхідні ширину, довжину і висоту в ліктях: 40, 600, 70... Леонардо замислив проект каналу від Флоренції до моря. І відразу входить в такі деталі, ніби будівництво вже почалося або принаймні є вже кошторис, і набирає землекопів: «І знай, що цей канал не можна рити дешевше, ніж по 4 динари за лікоть, даючи кожному робочому 4 сольди в день. І цей канал потрібно будувати з середини березня до середини червня, оскільки в цей час селян, не зайнятих своїми звичайними роботами, можна найняти за дешеву платню, а дні довгі і жара не виснажлива».

Канал не був проритий, але в хвилину, коли Леонардо записує ці слова, канал все-таки існує у всій своїй конкретності і реальності. Леонардо оберігав від господарів і замовників свою незанятість, необхідну, щоб вигадувати всякі речі, не доводячи їх до завершення. Чому не доводячи? «У Леонардо, - відповідає А.К. Джівелегов, - воля була млява, а афекти пригнічені думкою». Але автор приводить відоме свідоцтво Маггео Банделло (в майбутньому єпископа і новеліста, а в пору створення «Тайної вечері» молодої людини): «Леонардо, я багато раз бачив і спостерігав це, мав звичай рано вранці підніматися на поміст, бо «Вечеря» досить високо піднята над підлогою, і від сходу сонця до вечірньої темноти не випускав з рук кисті і писав безперервно, забуваючи про їжу і пиття. А бувало, що пройдуть два, три, чотири дні, і він не доторкнеться до картини, але, проте, по годині або по два на дню стояв перед нею і лише споглядав, вивчав і, зважуючи про себе, судив про свої фігури. Бачив я також, що, підкоряючись капризу або чудасії, він опівдні, коли сонце знаходиться в сузір’ї Лева, йшов від старого двору, де він ліпив свого дивовижного глиняного «Коня», йшов прямо в Граціе, піднімався на підмостки і, узявши кисть, торкався двома-трьома мазаннями до однієї з фігур, а потім раптово йшов звідти і йшов по інших справах.

Ми не знаємо, про що думав Леонардо, коли він стояв перед незавершеною «Вечерею»; адже і те, що він висловив пером або кистю, дає приводи для взаємовиключних тлумачень. Як пише Джузеппіна Фумагаллі, до цього дня навколо Леонардо йде «безконечна битва»: йому приписувалися «позитивізм, ідеалізм, раціоналізм, арістотелізм і томізм, платонізм і неоплатонізм, епікуреїзм і стоїцизм, техніцизм і навіть містицизм, класицизм і романтизм. А також «урівноваженість у співвідношенні цих рівних тенденцій, що вело... до перетворення його в еклектику і навіть релятивіста».

Отже, усі свої думки, припущення, винаходи заносив у так званні, якщо їх можна так назвати-записники. Зараз розшифрувати їх майже неможливо, бо там панує суцільний хаос. До наших днів дійшло небагато таких записників, але в них ми можемо відшукати креслення таких винаходів, які люди створять лише через три століття. Це ще раз показує, яким визначним ученим був Леонардо да Вінчі.

Леонардо да Вінчі як філософ

Епоха Відродження (фр.- Ренесанс) – період переходу від Середньовіччя до XIV-XVII ст.- охоплює приблизно три сторіччя. Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, зумовило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало вивільнення Розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничонаукового пізнання світу і людини. Виразники такої тенденції - найвідоміші мислителі епохи Відродження, загальним пафосом якої стала ідея гуманізму. Нова епоха стала відродженням античної культури, античного способу життя, способу мислення і почувань.

У чому ж особливості філософії в епоху Відродження?

По-перше, середньовічна догматика забороняла думати і відчувати. Людське тіло вважалося темницею і оголошувалося гріховним. Мистецтво і література Відродження реабілітували людину, утверджували її права на почуття, на думку, підносили не небесну, а земну любов, красу людського тіла. Антропоцентризм – перша і головна особливість філософії Відродження.

По-друге, відбувається секуляризація (відокремлення) релігії від науки, а потім від політики і моралі.

По-трете, філософія в епоху Відродження характеризується пошуками правильного методу пізнання природи Кеплера і Галілео Галілея.

Титанічна фігура Леонардо да Вінчі (1452-1519) справедливо розглядається як найповніше втілення ренесансного генія, реалізація ідеалу героїчної людини. Разюча різноманітність таланту Леонардо да Вінчі, одного з найвидатніших майстрів живопису і разом з тим фортифікатора і містобудівника, гідротехніка і меліоратора, який однаково глибоко цікавився проблемами математики і механіки, астрономії і космології, геології палеонтології, анатомії і ботаніки, оптики і перспективи – отже, всім світом навколишньої природи людини і самою людиною в навколишньому світі, - різноманітність, що викликала у сучасників суміш замилування і підозрілості і що змусила віддалених нащадків говорити про передбачення ним на багато століть уперед наукових відкриттів, - якщо не ступенем розвитку, То самим фактом існування повністю вписується у загальну картину художньої і наукової творчості епохи Відродження. Заявляючи, що пізнання починається з відчуття, проголошуючи основою істинного знання дослід, рішуче відкинув інше знання, що спирається не на безпосереднє вивчення природи, отримане з одкровення чи з Святого Письма знання богословів або книжне, що спирається на авторитет знання схоластичної науки. Знання, що не спирається на відчуття і дослід, не може претендувати на будь-яку вірогідність, а вірогідність – найголовніша ознака істинної науки.

Найвірнішим методом пізнання істини Леонардо да Вінчі вважав експериментальний метод. Проголошувалися принципи математизації науки про природу. Дослід у Леонардо да Вінчі — засіб осягнення природних законів. Пізнання не може обмежуватися відчуттям і експериментом, практикою без цільної наукової теорії. Знамениті вислови Леонардо да Вінчі – наука – полководець, практика – солдати», завжди практика повинна споруджуватися на добрій теорії» - свідчать про прагнення мислителя подолати обмеженість спостереження і експерименту, прийти до побудови цілісної картини світу. Завдання науки - виявлення причинних зв'язків і на їх основі пізнання законів. Дослід і шлях виявлення причини і закону.

Природа і Бог термінологічно не ототожнюються в філософії Леонардо да Вінчі, але саме природа виступає сукупністю законів, яка збігається з необхідністю, що виходить від Бога – першорушія. Духовний початок не протистоїть у філософії Леонардо да Вінчі тілесному, природне –Божественному. Прекрасний світ природи є відображення і прояв Бога. Заперечуючи теологічне протиставлення світу земного і небесного, Леонардо да Вінчі проголошує фізичну однорідність Всесвіту: природа Землі і небесних тіл виявляється якщо і не повністю тотожною, то, принаймні, подібною; Земля – також світило, як і інші небесні тіла, що складаються з таких же земних елементів-стихій. Леонардо да Вінчі належать геніальні міркування про те, що Земля не Є центром створення Всесвіту, про принциповий поліцентризм Космосу, про відносність уявлень.

Отже Леонардо да Вінчі був прихильником натурфілософії. Найвірнішим методом пізнання істини Леонардо да Вінчі вважав експериментальний метод. Дослід у Леонардо да Вінчі – засіб осягнення природних законів.

Літературна спадщина

Леонардо да Вінчі занотовував усі свої спостереження до записної книжки. Так виник унікальний щоденник, аналогів якому немає у всій світовій літературі. Малюнки, креслення, ескізи супроводжуються тут короткими замітками з питань перспективи, архітектури, музики, природознавства, військово-інженерної справи та ін. Усе це пересипано різноманітними, філософськими, роздумами, алегоріями, анекдотами, байками.

Ці 120 книжок містять матеріал для енциклопедій. Але автор не мав на думці публікувати свої думки і навіть вдавався до тайнопису. Повне прочитання його записів не виконано дотепер. Визнаючи єдиним критерієм істини досвід, Леонардо да Вінчі заперечує книжкову вченість.. Він вважає, що завданням науки (а також, і мистецтва) є пізнання речей, відкриваючи за 100 років до Галілея і Бекона епоху нової науки, стаючи одним із попередників, матеріалістів XVI-XVІI ст.

Величезна літературна спадщина Леонардо да Вінчі дійшла до наших днів у хаотичному вигляді (рукописи, написані лівою рукою).

Хоча Леонардо да Вінчі не надрукував жодного рядка, у своїх записах він постійно звертався до уявлюваного читача, а в останні роки життя щиро бажав видати свої праці.

Рукописну спадщину Леонардо да Вінчі повністю було опубліковано тільки у ХІХ – ХХ ст. Слід зазначити, що, крім величезного наукового та історичного значення, вона має також художню цінність завдяки стислим, енергійним висловам і надзвичайно чистій мові. Леонардо захоплював сучасників красою і виразністю своєї мови, був гарним імпровізатором, але не вважав себе літератором. Навіть у найменш «поетичних» за задумом фрагментах його мова відрізняється яскравою образністю; так, його «Трактат про живопис» містить чудові описи. У його рукописах безліч зразків оповідальної прози: байки, фацеції (жартівливі розповіді), афоризми, алегорії, пророцтва.

Також Леонардо да Вінчі залишив письмові рекомендації молодим живописцям. Він мав багаторічний досвід виховання молодих живописців, який узагальнив у низці практичних рекомендацій.

Що ж рекомендує майстер початківцям?

Учень повинен спочатку опанувати перспективу, дослідити форми предметів, потім копіювати малюнки майстра, малювати з натури, вивчити здобутки різних живописців, і тільки після цього прийматися за власний утвір. «Навчися спершу старанності, а не швидкості», – радить Леонардо. Майстер рекомендує розвивати пам’ять і особливо фантазію, спонукаючи вдивлятися в неясні контури полум’я та знаходити в них нові, дивні форми. Леонардо закликає живописця досліджувати природу, щоб не вподібнитися дзеркалу, що відбиває предмети, не маючи знань про них.

Він створив «рецепти» зображення особи, фігури, одягу, тварин, дерев, неба, дощу. Крім естетичних принципів великого майстра, його записки містять мудрі життєві поради молодим художникам.

ІІ Основні мотиви творчості Леонардо да Вінчі

2.1 Образ Мадонни у творчості Леонардо да Вінчі

Про те, наскільки приваблювала Леонардо тема прекрасної молодої матері з дитиною, свідчать його численні малюнки. Він зображав жінок з особами, то серйозними, то всміхненими, в позах, що виражають ніжність, з поглядом, повним трепетного відчуття і тихої миротвореності, а чарівних немовлят – зайнятих грою і іншими дитячими забавами. У майстра важко знайти абсолютно співпадаючі один з одним інтерпретації жіночої або дитячої фігури, що було звичайним для кватрочентстських художників, що слідували незмінному зразку в трактуванні образу Марії (у відношенні мати – син). Вони прагнули до можливо повнішої передачі того, що відображає аспект незворушності Мадонни, не виводячи її з ролі за рамки поклоніння немовляті.

Леонардо, навпаки, обирає чисто людські ситуації; детально аналізуючи супутні їм психологічні і фізіологічні мотиви, він відшукує високі виразні можливості в сюжеті Мадонна з немовлям.

Відмінний від традиційного принцип емоційного зв'язку між фігурами має місце вже в так званій Мадонні Бенуа, що зберігається в Ермітажі в Санкт-Петербурзі. Марія, юна, майже дівчинка, грається з сином, показуючи йому квітку. Вона представлена в русі і всміхненою, дитина ж, що старанно вивчає принесений його матір'ю предмет, здається серйозною зосередженим. Передаючи в живописі різні відтінки відчуттів, майстер утілює свою програму вивчення людської фігури — її фізичної будови і поведінки.

Що стосується жіночих образів, інтерес Леонардодо них носить більш широкий характер. Він створює також самостійні жіночі портрети (вершина – знаменита Джоконда). Портрет з Національної галереї мистецтва у Вашингтоні, що ідентифікується з Джіневрой Бенчі, може розглядатися як прототип даного жанру і в стилістичному відношенні ще пов'язаний з Флорентійським живописом кінця XV століття.

Разом з іншими рисами, ця робота Леонардо показує майстерність його зображення людської фігури в природному середовищу, що виявилося вже з перших кроків його творчості. Перед нами – початковий етап цього розвитку, коли природа виконує власне функцію фону, акцентуючи жіночий образ, не наділений винятковою красою проте що приковує до себе увагу внутрішньою експресією, поєднанням сили і меланхолії, розлитих в її рисах. Прекрасна хвоя позаду жіночої фігури зберігає в композиції відносну самостійність, по-перше завдяки її ролі в смисловому контексті портрета, по-друге, через особливе любовної уваги, з якою вона написана, хоча, треба сказати, встановити з абсолютною точністю, що за рослину тут зображено, не вдається. У жіночій особі особливо вражає ушляхетнююча його геометризація контурів. Мимоволі виникає зіставлення з гідними, але банальними героями сімейних процесій в циклах фресок Доменіко Гирландайо, близьких за часом першим живописним дослідам Леонардо, підкреслюючи, складність і глибину його програми.

Так звану Мадону Літта, що зберігається, так само як і Мадонна Бенуа, в Петербурзькому Ермітажі, історики мистецтва відносять до міланського періоду творчості Леонардо і, не дивлячись на існування власноручного малюнка Леонардо, поза сумнівом пов'язаного з картиною, звичайно приписують школі майстри. Відзначимо емоційну позу Марії, вираз ніжності і задоволення від споглядання немовляти, що смокче груди матері, обернувши одночасно погляд у бік глядача. Зображення ґрунтується на традиційному мотиві Madonna del late, збагачуючи його уважним спостереженням пози дитини. Фізичний тип маленького Ісуса, світловолосого, кучерявого, з дуже тонкою шкірою, тут той же який ми побачимо в Мадонні в скелях і в Святій Ганні з Марією і немовлям Христом.

На закінчення слід підкреслити, що краса, втілена в ніжних формах юних Мадонн і пухких тілах немовлят, представляє для Леонардо не просто образотворчий мотив, - це роздуми майстра про образ матері, про її глибоку любов до сина, перекладене їм мовою живопису.

У першій з названих картин наголошувалося, що Мадонна і немовля, що уважно дивиться на квітку, яку його матір тримає в руці – це, мабуть, перші художні образи, задумані і створені Леонардо, незалежно від майстерні Верроккіо. Картина відноситься до раннього Флорентійського періоду його творчості, її можна датувати 1475-1480 роками.

Навпаки, Мадонна Літта належить вже до міланського періоду, оскільки безумовно містить в собі ломбардні риси: увага до реалістичної передачі драпіровок, загальний інтимний тон трактування образів. Від герцогів Віськонті вона перейшла у власність сім'ї Літта, у якої була придбана царем. Імператор Олександр II купив її в 1865 році для Ермітажу, де вона була перекладена з дерева на полотно. Останнім часом фахівці схиляються до того, що дану роботу Леонардо завершував Больтраффіо, один з його міланських учнів.

Характеристики

Список файлов курсовой работы