69990 (611704), страница 24

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 24)

Фігурки — група силуетних творів, витятих за контуром, бувають кількох композиційних типів — пташки, вершники, ляльки тощо.

Розети — найхарактерніша типологічна група ажурних витинанок, складається із розет, зірок, ромбиків-квадратів (усі одинарні) та накладних «сонечок». Останній тип утворювався із чотирьох-восьми різноколірних кружалець щораз меншого діаметра, наліплених один на одного. «Сонечка» не тільки формою, а й пелюстковою будовою нагадують саморобні квіти. Усі типи витинанок розетової групи можуть мати різний порядок центральної осьової симетрії: четвертий, восьмий або й шістнадцятий.

Дерева — типологічна група витинанок, що символізує природу й охоплює кілька композиційних типів настінних прикрас дзеркальної симетрії: дерево, дерево із пташками, гілка, букет, вазон і под. До типологічної групи стрічок належать одинарні лиштви (Поділля, Подніпров'я), аплікаційні стрічки «низінє» (Покуття), одинарні рушники і рамочки (Лемківщина) з однобічною і двобічною композицією орнаменту. Подільські витинанки-шпалери (типологічна група) складаються із таких типів композиційної структури: центрична, рядова, сітчаста, вільне заповнення.

Фіранки — рід паперових прикрас, виникли на початку XX ст., мабуть, як ускладнений варіант одинарних стрічкових витинанок. Великі розміри фіранок давали широке поле для орнаментування. При виготовленні фіранок майстри використовували комбіновані техніки. Витяті й вирізані орнаменти найчастіше подавали сітчастим рапортом, тобто елементи візерунків вписували в прямокутну або діагональну сітку. Інколи застосовували косий рапорт: осі симетрії ділили на парні і непарні, візерунки витинали на них почергово, із ритмічним зміщенням. Фіранки поділяють на типологічні групи і типи: стрічкові (однобічні, двобічні); великі прямокутні (сітчасті, штапелівки і комбіновані); портьєри з аплікаційними та мальованими візерунками тощо. Сюди ж відносимо й серветки — типологічну групу одинарних витинанок, що виникла у середині XX ст. у міському середовищі. За формою розрізняють розетові, квадратні, трикутні та інші серветки.

Іграшки — рід витинанок з яскраво вираженими декоративними і тематичними засадами, були своєрідними ілюстраціями для дітей при розповідях казок, оповідань та ін. Типологія не з'ясована.

Виставочні витинанки — рід ажурних тематичних творів, пристосованих для експонування на виставках, а також виготовлених для оздоблення поліграфічної продукції — цим самим вони переходять від декоративно-прикладного до образотворчого мистецтва (витинальна графіка). Характерними зразками виставочних витинанок є фігурні та орнаментальні заставки, витинанки-плакати, екслібриси, вітальні листівки тощо.

Таким чином, техніка витинання відкривав широкі можливості для демонстраціїрізноманітних типологічних структур та їх проникнення до сфери графіки, дизайну.

ПИСАНКАРСТВО

Писанкарство — розписування яєць — вид декоративно-прикладного мистецтва, поширений у слов'ян та інших народів. Розпис писанок мав стародавні язичницькі коріння, характеризується вишуканими і символічними орнаментальними мотивами — геометричними, рослинними, антропоморфними, які чітко й злагоджено підпорядковуються сферичній формі яйця. Тому писанку справедливо називають твором-мініатюрою, іноді це унікальний шедевр народного мистецтва.

Особливості технології. У писанкарстві орнаментують переважно курячі яйця з білою шкаралупою, рідше — качачі й гусячі.

Матеріали, необхідні для розпису — бджолиний віск, ледь розріджений парафіном, різноманітні барвники натурального походження і хімічні (анілінові) фарби. Природні барвники добували шляхом відварювання і настоювання кори й коріння дерев та кущів, цибулиння, висівок жита, стебел і цвіту трав, комах тощо.

Для знежирювання і протравлювання поверхні яйця користуються оцтом, а в минулому — галуном (алюмокалієвим), звідси давня назва писанок на Поділлі — галунки.

Інструменти для нанесення воску і фарби нескладні. Це писачки з цвяшками і шпильками, писачки з конусоподібними трубочками, шила для продряпування, пензлики тощо.

Техніки писанкарства загалом подібні до технік розпису предметів інших видів мистецтва (батіку, кераміки, дерева та ін.). Вони бувають звичайними і восковими (резервними).

Найпростіший прийом декорування — фарбування яйця в один колір (червоний, коричневий, «синій і под.). Декоративна виразність крашанок і галунок завдячує досконалій природній формі яйця, яка доповнюється й активізується кольором. Такі крашанки набувають посиленої декоративної виразності при поєднанні їх групами (три, п'ять і більше).

Техніка дряпання полягає у нанесенні витонченого візерунку гостроконечним писаком на поверхню яйця, пофарбовану в один колір. Дряпанки, скрябанки, різьбянки — називають яйця, прикрашені таким чином на Східному Поліссі, Лем-ківщині і Бойківщині. їх декор вирізняється тонким мереживом візерунків, неначе ювелірної скані.

Мальовки виконують технікою малювання пензликом олійними фарбами на світлому тлі шкаралупи.

Воскові техніки декорування полягають у поетапному нанесенні воску на поверхню яйця з наступним пофарбуванням у відповідні кольори. За методом нанесення воску розрізняють техніки — крапання, розпису шпилькою і розпису трубочкою.

Крапання — техніка накрапування на шкаралупу яйця маленьких крапок, середніх цяток і великих кружалець-плям воску з почерговим занурюванням їх у фарби, обов'язково від світлої до темної. Крапанки мають своєрідний мерехтливий ефект різнобарвних цяток і плям на чорному, коричневому або синьому тлі. Візерунки крапанок бувають впорядковані і невпорядковані.

На Бойківщині і Лемківщині побутує техніка розпису шпилькою. Завдяки круглій головці шпильки отримуємо штрих з потовщенням на одному кінці і з загостренням на протилежному. З таких, можна сказати, одноманітних штрихів майстри виписують привабливі розети-сонечка, пишні гілки, квіти та інші мотиви. Писанки з характерним шпильчастим візерунком здебільшого бувають двохколірними.

Техніка воскового розпису трубочкою — найдосконаліша. Вона дав змогу проводити рівномірні лінії різної товщини і найскладніших задумів орнаменти та зображення. Писанки, виконані цією технікою, переважно багатоколірні і відзначаються витонченим ювелірним декором. Народні майстри, що опанували унікальну техніку багатоколірного воскового розпису писанок, і сьогодні працюють у селах Космач, За-магорів на Гуцульщині.

Типологія писанок. Писанки можна класифікувати за техніками розпису: крашанки, дряпанки, шпильчасті та ін. їх можна розрізняти за типами композиційного поділу сферичної форми яйця на відповідні «меридіани» і «паралелі». Однак виділити писанки за функціональними відмінами немає змоги, бо функціональних різновидів просто не існує. Писанки — це магічний, символічний предмет — знак весни і пробудження життя з усіма його циклічними атрибутами: народження, зростання, цвітіння, плодоношення і відмирання.

У писанках водночас суміщується і вид декоративно-прикладного мистецтва, і рід, і типологічна група, котру можна скласти із трьох типів: писанки великі (на качачих, гусячих яйцях), середні (на курячих) і маленькі (на курячих, голуб'ячих, воронячих тощо).

Відсутність типологічного розгалуження призводить до того, що писанкарство інколи розглядають не як окремий вид мистецтва, а в контексті з іншими розписами: на тканині, дереві, папері, склі тощо.

1. Земпер Г. Практическая эстетика. М., 1970. С. 111.

2. Некрасов А. Й. Русское народное искусство. М., 1924.

3. Каган М. С. О прикладном искусстве. М., 1961. С. 27—30.

4. Салтыков А. Б. Самое близкое искусство. М., 1968. С. 62.

5. Лебедева Н. И. Прядение й ткачество // Восточно-славянский сборник. М., 1956. С. 521;Колос Сергій. Українська тканина // Червоний шлях (Харків). 1928. № 5—6. С. 223; Сидорович С. Й. Художня тканина західних областей УРСР. К., 1979. С. 58.

6. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. М., 1981. С. 76.

7. Богатырев П. Г. Вопросы теории народного искусства. М., 1971; Некрасова М. А. Народноеискусство как часть культури. М., 1983.

8. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація: Матеріали до етнології й антропології. Львів, 1927. Т. 21—22. С. 43—105.

9. Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977.

10. Акунова Л. Ф„ Крапивин В. А. Технология производства и декорирование художествен-ньіх керамических изделий. М., 1984. С. 79.

11. Визир В. А., Мартынов М. А. Керамические краски. К., 1964. С. 192.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕКОРАТИВНОГО МИСТЕЦТВА

ХУДОЖН ТКАНИНИ, В'ЯЗАННЯ І МЕРЕЖИВО

Мистецтво ткацтва має багатовікову історію розвитку. Археологічні матеріали свідчать про існування ткацького виробництва на східнослов'янських землях в період ранніх неолітичних культур. Його розвиток проходив у загальному русі прогресу матеріальної і духовної культури людства, соціально-економічної еволюції людського життя. Потреби людини в тканинах, одязі, господарська необхідність зумовлювали масове поширення ткацтва. Воно безпосередньо пов'язане із землеробством, наявністю такої сировини, як льон, коноплі, із скотарством, зокрема вівчарством. Україна багата на прядильну сировину. Можна припустити, що вовняні тканини передували появі лляних і конопляних. Відомо, що льон на східнослов'янських землях почали вирощувати дещо пізніше коноплі — у III тис. до н. е. Ткацька справа набула особливого поширення в період Трипільської культури. З середини III тис. до н. е. збереглися пам'ятки ткацького виробництва: глиняні пряслиця, веретена та різноманітні за розмірами й формою глиняні важки для ткацьких верстатів. Пряли з льону, вовни і конопель ручним веретеном, на яке для посилення обертання насаджували глиняні або кам'яні кружальця — пряслиця.

Заслуговують на увагу 76 глиняних пряслиць для веретен, знайдені на Житомирщині. Вони орнаментовані солярними знаками, мотивами дерева життя, часто поєднаними із зображеннями людини, птахів, змій, тварин. Орнаментування пряслиць — свідчення значимості ткацької справи. Збереглися цікаві відомості про добір робочих місць для виготовлення тканин у часи мідного віку. Так, у с. Жванець біля Кам'янця-Подільського археологи знайшли ділянку, де стояв ткацький верстат, огороджену камінням. Це так звана кам'яна огорожа для ткацького верстата. На основі знарядь праці для прядіння і ткання дослідники дійшли висновку: первісний верстат являв собою прямокутну вертикальну похилу раму, її бокові ставиці закопували в землю або закріплювали в колоді. До верхньої поперечної жердини прив'язували нитки основи, що звисали додолу. Для їх натягання і зручності переплітання внизу прив'язували кам'яні або глиняні важки (грузила). Нитки основи групувались — парні і непарні. Парні прив'язувались жмутами до одного ряду важків, а непарні — до другого. Це полегшувало переплітання основи нитками поробку, давало змогу створювати певні узори.

Археологічні матеріали засвідчують, що в період Трипілля були відомі такі текстильні техніки:

• в'язання;

• плетіння;

• ткання.

В'язання й плетіння використовувалось при виготовленні сіток для рибальства, ятерів, верш, саків, неводів тощо. Відбитки тканин на денцях керамічних посудин (с. Стіна на Вінничині та ін.) стверджують, що люди володіли такими техніками, як полотняне і репсове ткання, їм відомі були натуральні барвники й фарби із каоліну, залізистої охри тощо. На жіночих статуетках є зображення окремих частин кольорового одягу.

З розвитком вівчарства поступово збільшувалася кількість та поліпшувалася якість тканин з вовни. Так, в похованнях катакомбних племен (на Мелітопіль-щині) знайдені залишки тканини, виготовленої технікою полотняного переплетення в позмінні смуги: червоні й чорні. У кургані поблизу с. Старогороженого збереглася тканина з рядами темно-брунатних і світлих смуг. Це свідчить про виготовлення у II тис. до н. е. кольорових тканин, про смугасту систему їхнього декорування.

Прядіння і ткацтво зазнало піднесення в період поширення та розквіту скіфської культури (VII—III ст. до н. е.), визначного явища в історії стародавніх народів. З матеріалів курганів Чортомлик, Куль-Оба та ін. відомо, що скіфи займалися ткацьким ремеслом. У багатих жінок веретена були грецького типу з кістяним набором, у бідних — дерев'яні з глиняним або свинцевим пряслом-важком.

З VII—VI ст. до н. е. тканини з льону, конопель і вовни виготовлялися простим полотняним, репсовим і саржевим переплетенням, їх фарбували у синій, червоний, жовтий, бузковий та інші кольори. Барвники використовувалися місцеві, переважно рослинного походження.

В процесі історичного розвитку змінювались культури, відповідно удосконалювались ткацькі знаряддя, технологія виготовлення тканин. На всій території України археологами знайдені цікаві речі ткацької справи праслов'янських племен. Найпоширеніші з них — пряслиця, грузила, веретена. Серед знахідок ткацького знаряддя X—XIII ст. виділяються матеріали із с. Райки Житомирської обл.: клубки вовняної пряжі, лляні нитки, сім'я конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти тканин для одягу, веретено, мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (для дощаних кросен для ткання тасьми, поясів тощо). Найголовніше, що тут збереглися деталі ткацького верстата горизонтального типу. Райковецька знахідка засвідчила існування горизонтального верстата на землях Житомирщини в XI—XIII ст.

Збереглося багато археологічних пам'яток прядильно-ткацького виробництва часів Київської Русі. Часто зустрічаються пряслиця з написами жіночих імен, ініціалів, позначок у вигляді кружечків, хрестиків, рисочок тощо. Прядінням займались жінки. Це вважалося почесною справою. За родового ладу для прядіння в поселенні виділялась спеціальна будівля. Люди працювали колективно, дотримуючись певних світоглядних міркувань, відбиваючи у ткацьких виробах свої уявлення про життя, красу, вірування.

Покровителькою прядіння й ткацтва була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Мокоші вклонялись, вірили в її допомогу в копіткій праці по виготовленню тканин. Чимало таємниць приховує історія «полотняного фольклору». З обробкою сировини, прядінням і тканням пов'язані численні повір'я та обряди, які дійшли до нашого часу. Звичай колективної праці над різними процесами виготовлення тканин мав глибокі традиції (звідси — вечорниці, досвітки, толоки тощо). При нічному, тьмяному освітленні у домашніх умовах виконувались підготовчі роботи до ткання: прядіння, зсукування ниток та ін. Ткацтво жило у формі домашнього виробництва. З розвитком продуктивних сил та поглибленням класового розшарування воно зазнало змін. Почало виділятися ткацьке ремесло. Спочатку тканини виготовляли для власних потреб, згодом — на замовлення і продаж. Ремісники селилися ближче до торговельних центрів, монастирів, феодальних фільварків. З'явились ремісники-ткачі: сільські, дідичні і міські. Виникнення ткацтва як міського ремесла мало важливе значення для піднесення рівня ткацького виробництва. Потреби феодального господарства в простих тканинах задовольнялися виробами сільських ткачів. У вигляді повинностей феодалам давали полотно, скатертини, рушники тощо. Лляні і конопляні тканини були продуктом сільського і міського, а також дідичного виробництва, а міські ремісники-ткачі виготовляли лише вовняні тканини — сукно. З X ст. е згадки про високоякісне сукно, з якого шили опанчі і свити. З лляного й конопляного прядива виготовляли полотно (старослов'янська назва — платьно) і шили переважно натільний одяг. Сукна і полотна ткали простою технікою, перехресно переплітаючи дві системи ниток: поробок і основа. Важлива при цьому густота розміщення ниток. Розріджене ткання давало змогу отримати легку, прозору тканину — серпанкову.

У верхів'ях Дніпра знайдені фрагменти кривицьких вовняних тканин. Складною технікою узорного ткання чітко окреслені ряди ромбів з хрестами у центральній площині. Подібні ромбові узори вів тканинах, знайдених на землях в'ятичів та в Крилосі біля Галича. У письмових джерелах XIII ст. е згадки про такі техніки виготовлення тканин, як «брань», «чиновать», «бранина». Вже в процесі ткання майстри створювали різні мотиви: ромби, круги, «ялинки», розташовуючи їх у рядовому або круговому плані.

Характеристики

Список файлов курсовой работы