59703 (611124), страница 5
Текст из файла (страница 5)
М. Блок та Л. Февр написали цілий ряд статей та монографій, в яких виклали свої методологічні погляди, або ж безпосередньо застосували їх в історичному дослідженні.
Одним з концептуальних творів Л. Февра вважається завершений ним в 1933 р. цикл есеїв „Суд совісті історії та історика”. Л. Февр твердив, що історію не можна зводити до механічної суми фактів-подій. Та й саме розуміння історичного факту Л. Февром було значно ширше, ніж просто подія, зафіксована в писемному джерелі. Існують ще й т. з. факти-конструкції, особливість яких полягає в тому, що, на відміну від подій, вони не дані нам безпосередньо, їх потрібно конструювати в процесі дослідження.
Нове розуміння історичного факту потребувало докорінного перегляду концепції історичного джерела. Не заперечуючи важливості дослідження писемних джерел, Л. Февр закликав за їх відсутності використовувати всі інші дані, залежно від винахідливості історика – географічні, археологічні, лінгвістичні, іконографічні, хімічні та геологічні експертизи тощо.
Такий тип історії передбачав розрив з описовим методом дослідження фактів-подій (нарративна історія) й зосередження на факті-проблемі.
В есеї „Історія і психологія” Л. Февр підкреслював, що порівняно з фактами-конструкціями історичні діяння особистостей мають вагу лише тоді, коли знаходять продовження, підтримку і поширення в часі, маси сприймають їх і поширюють далі. Це твердження відображало одну з найприкметніших рис методології школи „Анналів”, якою була зневага до політичної події на тлі підкресленої уваги до суспільних процесів. Неодноразово підкреслюючи, що в центрі уваги історика повинна стояти людина, вони розуміли її не як політичну особистість, а як фактор, сформований соціальним середовищем.
Л. Февр вважається засновником нового жанру історичного життєписання – т. з. інтелектуальної біографії.
В монографічних роботах дослідника („Доля: Мартін Лютер” (1928), „Навколо Гептамерона: любов священна, любов мирська” (1944)) розглянуто питання щодо інтелектуальної можливості уяви діячів епохи Ренесансу, а відтак, про роль людини в соціальному новаторстві. Для Л. Февра інтелектуалами є лише найяскравішими виразниками суспільних, колективних уявлень.
У праці „Проблема безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” (1942) Л. Февр здійснив глибокий аналіз індивідуального світогляду Франсуа Рабле через призму соціального середовища його епохи, прямуючи до розуміння унікального через загальне. Досліджуючи за допомогою методів історичної психології ментальні структури ХVІ ст., Л. Февр спростував поширене в тогочасній історіографії уявлення про атеїстичне спрямування світогляду автора „Гаргантюа та Пантагрюеля”. Він довів, що в реальному світі глибоко і фанатично релігійного ХVІ ст. такого явища як атеїзм не могло існувати, бо його формування не допускала структура світосприйняття людини того часу.
Після розриву з фактом-подією в центрі уваги реформованої історичної науки опинилися маргінальні в позитивістській історіографії суспільство та економіка. Водночас матеріальний чинник не був визначальним для анналістів, історію суспільства вони уявляли як результат сукупної дії великої кількості економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, ментальних інституцій. Тож для „нової історичної науки” головним об’єктом дослідження було суспільство як цілісна система0.
Класичним прикладом дослідження історії через призму соціального підходу вважається робота М. Блока „Королі-чудотворці” (1924). М. Блок робить у цьому дослідженні неможливу з точки розу сучасних йому істориків-позитивістів річ: він реставрує механізми народного уявлення про божественний характер королівської влади. За відправний пункт цього дослідження він взяв такий аспект церемонії коронування монархів у Реймському соборі, як процедура зцілення королем хворих золотухою0.
Віра у божественні джерела влади короля знаходила підтримку в масах завдяки фактам чудесного зцілення, які скоріше за все були наслідками психологічного шоку в пануючій атмосфері містичного ірраціоналізму. Відтак об’єктами дослідження М. Блока стають не королі, а колективні уявлення французів доби середньовіччя, процес їх формування в надрах соціальних груп. Це вимагало від дослідника звернення до етнології та психології, за допомогою яких він вивчав вірування, ритуали, забобони людей середньовіччя.
Заслугою М. Блока і Л. Февра слід вважати впровадження до історичного дослідження запозиченого із соціальної психології поняття „колективної свідомості” та розробку методів вивчення ментальностей – комплексу уявлень про світ, які, діючи на межі свідомого і підсвідомого, формували моделі поведінки людей даної історичної епохи0.
Свідченням того, що ідеї школи „Анналів” і всього напрямку „нової історичної науки” здобули широку підтримку в наукових колах Франції є швидкий кар’єрний ріст обох її зачинателів. У 1932 р. Л. Февра було обрано завідувачем кафедри історії новоєвропейської цивілізації в престижному паризькому Колєж де Франс, М. Блока в 1938 р. – завідувачем кафедри економічної історії Сорбонни. У 1936 р. редакцію „Анналів” було перенесено зі Страсбурга до Парижу (там вона залишається і до нашого часу)0.
23 серпня 1939 р. М. Блок за власним бажанням пішов на фронт. В травні-червні 1940 р. він брав участь в північній кампанії, певний час жив в Англії, потім після перемир’я повернувся до сім`ї. В цей період він опублікував другий том праці „Феодальне суспільство” і написав „Дивну поразку”, яка вийшла в світ в 1946 р.
Через постанови 1940 р. про положення щодо євреїв М. Блок був на певний час відсторонений від роботи, але в січні 1941 р. йому дозволили викладати. Він жив і працював у Клермон-Феррані. В 1941-42 рр. його перевели до університету в Монпельє, де він працював над організацією підпільного руху „Битва” і співробітничав з підпільним „гуртком Монпельє”. В цей період він пише книгу „Апологія історії”, яка буде опублікована посмертно в 1949 р. Л. Февром.
В 1943-44 рр. М. Блок жив у Ліоні, став членом руху „Вільних стрілків”, організував комітети опору в регіоні та готував план повстання. 8 березня 1944 р. М. Блок був заарештований гестапо та 16 червня розстріляний разом з 28 арештованими0.
Квінтесенцією поглядів М. Блока на сутність історії та її методологію стала робота „Апологія історії, або Ремесло історика”. Ця праця вважається науковим заповітом М. Блока. Йому вдалося переконливо довести, що історія є справжньою наукою, яка спроможна адекватно висвітлювати минуле, застосовуючи методи суміжних соціальних дисциплін. Зв’язок минулого і сьогодення можна осмислити завдяки аналізові соціальних та економічних структур, які внаслідок своєї значної тривалості в часі є наочними та осяжними реаліями в потоці змін.
У праці „Апологія історії” М. Блок спробував узагальнити весь той величезний досвід практичного дослідження історії, накопичений ним під час написання його значних праць з історії французького середньовіччя. Твір М. Блока виявляє нам теоретичну основу, на яку спирається автор, дозволяє зазирнути в майстерню, лабораторію історика.
Окрім раніше задекларованих позицій щодо міждисциплінарного синтезу, історії-проблеми та переосмислення джерел, які характерні для всієї „нової історичної науки”, у „Апології історії” виявляються і специфічні методики дослідження, що визначають стиль історіописання самого її автора. Серед них варто відмітити порівняльно-типологічний метод, метод сходження від відомого до невідомого (навіть коли він суперечить хронології чи генеалогії історичного процесу), метод пізнання загального, а через нього одиничного. Таким чином, М. Блок бачив історію як дослідження соціальних структур, прикладом чого слугують його вже вище згадувані праці, в яких феодальний устрій середньовічної Європи характеризується як певна цілісність, виявляються її специфічні риси, проте не дається подієва канва чи фактологічна конкретизація. Л. Февр в рецензії на другий том праці „Феодальне суспільство” з подивом зазначає, що у всій книзі, де стверджується, що у феодальну епоху „абстрактна ідея влади була слабко відділена від конкретного образу володаря”, немає жодної характеристики особистості якого-небудь сеньйора чи державця. Проте це не заважає книзі залишатися одним із найкращих досліджень з даної проблематики.
Звернення М. Блока та Л. Февра на завершальному етапі утвердження „Анналів” до проблем теоретичного характеру свідчить як про зрілість поглядів обох мислителів, так і про усвідомлення ними себе не лише як продовжувачів чи практиків шкіл Ф. Сіміана, Е. Дюркгейма, А. Берра, а як ініціаторів самостійного напрямку історичних досліджень, новаторів і водночас відповідальних за подальшу долю французької історичної науки0.
Складний воєнний час не минув безслідно і для самого журналу „Аннали”. В 1938-41 рр. він був перейменований в „Аннали соціальної історії”. Під час німецької окупації Франції виходив досить нерегулярно як „Збірники з соціальної історії”, редагуванням яких займався лише Л. Февр, М. Блок не брав участі у випуску журналу, хоч і продовжував у ньому друкуватися під псевдонімом М. Фужер.
Достатньо дискусійним в історіографії залишається питання про нижню хронологічну межу першого періоду існування школи „Анналів”. Одні дослідники називають 1944 р. – дата смерті М. Блока, інші – 1940 р. як початок німецької окупації Франції, яка значно загальмувала все наукове життя. Ще однією датою може вважатися 1946 р. – завершення Другої світової війни та початок відбудови науки у Франції. Український дослідник „Анналів” В. Ададуров взагалі означує кінець першого етапу фактично через визначення початку наступного. Оскільки, на його думку, другий етап школи „Анналів” відзначається домінуванням особистості Ф. Броделя, тому відповідно вододілом виступає 1949 р. – опублікування останнім концептуальної праці „Середземномор’я та середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Думки щодо такої ж дати дотримується російський дослідник В. Бабінцев.
Оскільки ми розглядаємо школу „Анналів” радше через призму новизни та актуальності поглядів її представників, а також в зв’язку з оригінальність пропонованих ними типів організації науково-дослідної роботи, тому, на нашу думку, завершення першого етапу школи „Анналів” слід вважати 1947 р. саме тоді Л. Февр, Ф. Бродель, Ш. Моразе в межах Практичної школи вищих досліджень утворили VІ секцію (економічних і соціальних наук)0. Ця установа стала головною інституціональною опорою школи „Анналів” в подальші роки, а її заснування свідчить не лише про утвердження у французькій історіографії ідей М. Блока і Л. Февра, але й визнання школи як такої, окреслення її не як епізодичного гуртка окремих геніїв-істориків, а як домінуючої новітньої історіографічної течії, розробку якої будуть продовжувати все нові її представники. Школа „Анналів” отримала не лише свій друкований орган (власне, з нього вона й почалася), але й власний науково-дослідний інститут, в межах якого пропонувався принципово новий підхід до організації дослідження. VІ секція – це практично перша установа у Франції, створена в першу чергу з метою пошукової діяльності.
Таким чином, перший етап школи „Анналів” можна охарактеризувати як процес поступової еволюції французької історичної науки від ідей позитивізму „методичної” школи до „нової історичної науки”, яка пропонувала перш за все синтез соціальних наук на чолі з історією та істотно розширювала поняття історичного факту і, відповідно, історичного джерела. Історія як наука у Франції подолала кризу ідентичності, у яку її поставила позитивістська філософська думка, спочатку шляхом теоретичних дискусій кінця ХІХ – початку ХХ ст., а потім завдяки практичній реалізації цих постулатів у працях безпосередніх засновників школи „Анналів”.
На той час у 20-40 рр. школа переживала період становлення та утвердження менше в розумі і думках науковців, більшість з яких вже давно відмовилася від позитивістських поглядів, а більше в академічних установах, наукових колах, кафедрах престижних університетів та науково-дослідних інститутах. Звісно, такий наш погляд в жодній мірі не применшує самостійність та оригінальність школи „Анналів”, але ми підкреслюємо, що ідеї цього напрямку не виникли на порожньому місці, а були радше квінтесенцією тривалого періоду дискусій кінця ХІХ – 20-х рр. ХХ ст.; новаторство школи „Анналів” виявилося не в постановці проблем, а скоріше в методиці їх практичного розв’язання – міждисциплінарний синтез та колективні наукові дослідження, огляди та науковий діалог на сторінках видання. Звісно, „Аннали” цього часу ще не демонструють того рівня організації співпраці вчених, який почав оформлятися з другої половини ХХ ст., але вони були першими практиками, показали реальну можливість та ефективність такої роботи, її високий науковий результат.
У перший період свого існування школа „Анналів” була модерним явищем в історіографії, акумулювала новаторський дослід історичного дослідження, який повною мірою був визнаний науковими колами та, як наслідок, ініціював інституціональне утвердження „нової історичної науки”.
Список використаних джерел та літератури
І. Джерела
Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология истории. – М., 1977
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
