59703 (611124), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Одна з нових соціальних дисциплін – соціологія – приступила до поглибленого вивчення станів колективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюль розробив теорію «примітивної ментальності».

Однак найбільш шквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з уст французьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у «Правилах соціологічного методу» (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних, географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши їх в основу власної концепції синтезу соціальних дисциплін.

Один з найвідоміших учнів Е. Дюркгейма Франсуа Сіміан виступив з детальною критикою методичного дискурсу в історичному дослідженні. У центрі цієї критики опинився перш за все метод отримання історичного знання на основі філологічної критики писемних документів, результатом якої ставав певний історичний факт. Основу кожного наукового дослідження, за Ф. Сіміаном, мала становити проблемна гіпотеза, яку можна було або підтверджувати, або спростовувати. Факти повинні були впорядковуватися згідно гіпотез, що дозволило б виявити закономірності та причинність в хаосі історичних подій.

Перспективу розвитку історичної науки Ф. Сіміан вбачав у подоланні трьох «ідолів», створених «методичною» школою:

1. «ідола політичного» – постійного захоплення політичною історією, фактом-подією;

2. «ідола індивідуалізму» – надмірного зосередження на вчинках «великих людей»;

3. «ідола хронологічного» – жорсткого дотримання послідовності подій та підкресленої уваги до ґенези явищ.

Проте Ф. Сіміан, критикуючи «методичну» школу, сам не відійшов від позитивізму, пропонуючи просто іншу його форму.

Свої теоретичні погляди Ф. Сіміан втілив у працях, присвячених соціальній історії головно через призму еволюції цін та грошової політики – тем маргінальних серед істориків позитивістського напряму. В 1932 р. в світ вийшла головна його праця «Заробітна платня, соціальна еволюція і гроші». Досліджуючи статистику грошового обігу, цін і доходів протягом тривалого проміжку часу з 1789 до 1928 рр., Ф. Сіміан намагався пояснити причини і динаміку економічного піднесення, виявити зміни економічних циклів від фаз підйому до фаз спаду. Найбільш важливими він вважав вікові економічні цикли «довгої тривалості», на фоні яких розвиваються «короткі» і «проміжні» (десятилітні цикли)⁰. Головним показником економічних циклів та причину їх змін дослідник вбачав у збільшення та зменшенні грошової маси, за якими слідувала зміна цін, яка й визначала рівень заробітної платні та доходів, що, в свою чергу, впливало на колективну психологію та соціальні відносини.

Праця Ф. Сіміана була однією з перших спроб відійти від подієвої політичної історії та змінити історичний ракурс на користь історії соціально-економічної з використанням принципово нових методик дослідження – демографічних, статистичних тощо⁰.

Популяризацією поглядів Ф. Сіміана⁰ щодо необхідності міждисциплінарного синтезу соціальних наук, але вже на чолі з історією, займався відомий французький філософ Анрі Берр на сторінках заснованого ним у 1900 р. журналу „Огляд історичного синтезу”. А. Берр вперше ввів поняття „нова історична наука”, маючи на увазі широке об’єднання соціальних наук на базі історичного дослідження.

З 1929 р. А. Берр займався організацією „тижнів синтезу”, під час яких науковці різних спеціальностей через призму специфічного підходу своїх дисциплін обговорювали такі проблеми як „цивілізація”, „натовп”, „прогрес”, „життя” й намагалися звести свої погляди до спільного знаменника⁰.

Серед починань А. Берра слід відзначити і заснований ним фонд „За науку”, і широко відому історичну колекцію „Еволюція людства”, і Міжнародний центр синтезу, в історичну секцію якого входили такі відомі історики, як М. Блок, Ж. Буржен, П. Ренувен (Франція), А. Піренн (Бельгія), Д. Тревельян (Англія) тощо. Проте не маючи професорського звання, А. Берр так і не був визнаний та не здобув популярності в академічних колах, хоч його вплив на історичну науку Франції початку ХХ ст. був непересічним.

Таким чином, у французькій історіографії з кінця ХІХ ст. зароджувався новий напрямок, який вирішував проблему ідентифікації історії як науки на якісно іншому рівні, порівнюючи з „методичною” школою, виходячи за рамки позитивістської парадигми.

Представники суспільних наук практично обстоювали думку про некоректність механічного перенесення характеристик природничих наук на науки соціального та гуманітарного профілю. Знання останніх має якісно інший характер, тому потребує інших методів дослідження, які не можуть бути співставлені з природничими. Історія, як і інша суспільна наука, має право на існування і відчуває необхідність вироблення власних методологічних основ. Об’єднуючою ідеєю французьких суспільствознавців була ідея міждисциплінарного синтезу суспільних наук, суперечка лише точилася, яка з них цей синтез очолить.

Усвідомлена необхідність суспільствознавців у міждисциплінарних дослідженнях принципово по-новому ставить проблему співпраці вчених. Спеціалісти з різних галузей суспільних наук, які працюють над певними дотичними проблемами, але під кутом зору своєї дисципліни, протягом всіх етапів свого дослідження потребують постійної консультації своїх колег – спеціалістів з інших сфер. Це створює необхідність спільної роботи, співпраці, взаємообміну та постійних контактів. Навіть більше того, такий постійний кругообіг має відбуватися не лише між вченими з різних галузей, але інтенсивніше між власне колегами, наприклад, істориками. Більше точок зіткнення для дискусії та порозуміння дає й інший принцип дослідження, пропонований критиками позитивістів, поступовий перехід від нарративної історії до історії-гіпотези. Якщо раніше історик, відшукуючи факти, „сперечався” із документом, то тепер дослідник має вести полеміку з іншими вченими з приводу певної проблеми, дослідженням якої вони можуть обоє займатися.

Такі теоретичні постановки питань потребували практичної реалізації в конкретних дослідженнях. Саме на цій хвилі критики позитивістів, захопленням ідеями міждисциплінарного синтезу та потреби його практичної реалізації виникає у Франції група дослідників навколо журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, засновниками якого були французькі історики Марк Блок та Люсьєн Февр⁰.

Марк Блок народився 6 липня 1886 р. в Ліоні. Його батько зробив серйозну наукову кар’єру історика і став завідувачем кафедри греко-римських старожитностей на факультеті словесності Ліонського університету. Матір’ю М. Блока була Сара Ебштейн. Марк мав брата Луї, який став дитячим лікарем. Брат загинув під час Першої світової війни. Марк Блок навчався в престижному ліцеї Людовіка Великого в Парижі, в 1904 р. вступив до Вищої нормальної школи, яка готувала вчителів і викладачів. Тут він вперше зустрів свого майбутнього друга і колегу Люсьєна Севра, вони обоє навчалися у батька Марка Гюстава Блока. Вчителями Марка в той час були Шарль-Віктор Ланглуа і Крістіан Пфістер. В Еколь Нормаль М. Блок познайомився з сінологом Марселем Гране і елліністом Луї Герне, які захоплювалися деякими ідеями Е. Дюркгейма. Вони надовго стали для Марка Блока інтелектуальними співбесідниками. М. Блок і Л. Февр обоє жили в гуртожитку для молодих вчених, в т. з. Фонді Тьєра, який був для них своєрідним інтелектуальним горнилом.

В 1908-09 рр. М. Блок стажувався в Німеччині, в університетах Берліну і Лейпцигу, де познайомився з дослідженнями історика К. Лампрехта, психолога В. Вундта, географа Ф. Ратцеля. Уроки цього стажування були значними для подальшої наукової біографії М. Блока: вона дала йому нелюбов до голої ерудиції, ідею створити журнал нового типу і впевненість у великому майбутньому міждисциплінарності⁰.

В 1908 р. М. Блок отримав право викладання – agregation. З 1912 до 1914 рр. викладав історію і географію в ліцеях Монпельє і Амьєна. В 1913 р. з’явилася його перша монографія „Іль-де-Франс: країна навколо Парижу”.

2 серпня 1914 р. його було мобілізовано на війну в якості сержанта. М. Блок воював на передовій, закінчив війну в чині капітана і був нагороджений військовим хрестом та орденом Почесного легіону.

В 1919 р. М. Блок одружився із Сімоною Відаль, в його сім’ї було п’ятеро дітей. В тому ж році разом із Л. Февром на запрошення К. Пфістера він почав викладати історію середніх віків на факультеті словесності університету Страсбурга, там же він став завідувачем кафедри середніх віків у 1927 р. В період свого перебування в Страсбурзі М. Блок написав значну частину своїх наукових праць: в 1920 р. він опублікував свою докторську дисертацію „Королі і серви: глава з історії Капетингів”. В 1924 р. вийшли „Королі-чудотворці”, в 1927 р. „Характерні риси французької аграрної історії”⁰.

В Страсбурзі друзі жили поряд: М. Блок – на просп. Свободи, 17, а Л. Февр – на бульварі Робертсау, 5⁰.

Атмосфера Страсбурзького університету виявилася сприятливою для різних наукових інновацій. Справа в тому, що у всіх найбільших французьких академічних центрах провідні посади на кафедрах продовжували обіймати представники позитивістської школи, тому М. Блок і Л. Февр та інші молоді науковці, які притримувалися непозитивістських поглядів, не мали шансів та можливостей продовжити там свою наукову кар’єру. Страсбург же – столиця французького Ельзасу, щойно поверненого після 47-річного німецького правління, був практично tabula rasa для французьких академічних кіл. Сюди була запрошена команда молодих вчених, в числі яких опинилися і М. Блок з Л. Февром, завданням яких було реорганізувати колишній німецький університет на нових засадах, цей проект щедро фінансувався державою⁰.

Друзі проводили домашні „інтелектуальні бесіди”: їх об’єднували не лише спільні погляди на реформування гуманітарних наук, але й політичні: це було коло лівих антиклерикалів. Ця молода команда реорганізувала факультет словесності, поділивши його на Інститути, кожен із своїм видавництвом та бібліотекою. М. блок був директором Інституту середніх віків, Л. Февр – директором Інституту нової історії. Разом вони створили Центр економічної історії і навіть організували захист дипломних робіт за новою спеціальністю „економічна історія”.

У Страсбурзі М. Блок з Л. Февром вирішили видавати журнал з соціальної та економічної історії, ця ідея з’явилася в них в післявоєнний період: німецький журнал подібної проблематики перестав виходити 1919 р., і вони сподівалися заповнити пусту нішу. В 1921 р. за ініціативи Л. Февра вони звернулися до відомого історика Анрі Піренна, який був членом редколегії німецького журналу, представивши йому проект свого журналу з історії, соціології та економіки, що призначався не лише для вузьких спеціалістів, але для всіх істориків та всіх гуманітаріїв, трибуною для наукових дискусій. Перша спроба не вдалася через відсутність фінансування, хоч А. Піренн їх і підтримав, з тих пір між ними зав’язалася міцна дружба.

В 1929 р. М. Блок вирішив повторити спробу і друзі почали шукати видавництво. Л. Февр домовився з видавництвом Армана Колєна, який випускав „Географічний щорічник” Відаля де Ля Бляша. За аналогією з цим виданням журнал М. Блока та Л. Февра отримав назву „Аннали економічної та соціальної історії”. У Франції на той час існував „Журнал економічної та соціальної історії”, але він орієнтувався переважно на економічні та політичні ідеї. На початковому етапі свого існування „Аннали” виглядали порівняно скромним започаткуванням. У 30-ті рр. читачами часопису було лише декілька сотень спеціалістів у Франції та близько сотні в Італії. Проте поступово „Аннали” розширювали свою читацьку аудиторію за рахунок тих нових ідей, які пропагувалися їх засновниками. По-перше, журнал став тим необхідним містком для вчених-істориків та спеціалістів з інших галузей, своєрідним інструментарієм їх наукового спілкування, діалогу і, як наслідок, співпраці. На шпальтах видання публікувалася значна кількість повідомлень і роздумів, які мали відношення до найактуальніших тогочасних проблем. Значне місце в „Анналах” присвячувалося оглядам та критичним нарисам, в яких аналізувалися крім історичних, роботи з соціології, економіки, географії і психології. Місце, що відводилося оглядам, було надзвичайно значним в „Анналах”, особливо якщо порівнювати зі змістом інших історичних періодичних видань того часу⁰.

По-друге, на сторінках часопису свідомо декларувався заклик до колективних досліджень і навіть пропонувалася програма останніх, в центрі якої стояла проблема багатоаспектності поняття „соціальне”. Засновники „Анналів” М. Блок та Л. Февр, мабуть, одні з перших вербалізували цю ідею, визнаючи необхідність спільної роботи, перш за все на базі міждисциплінарності, забезпечивши, таким чином, свою пріоритетність в історичних пошуках.

Якщо з організаційної точки зору „Аннали” були своєрідним проривом, то з методологічного боку заснування М. Блоком та Л. Февром журналу нового типу виглядає не як революційна несподіванка, а як логічний етап довготривалих дискусій між істориками „методичної” школи та „нової історичної науки”. Прихильність молодого покоління науковців до ідей останньої чітко засвідчує програш позитивістів в боротьбі за пріоритетність історичних досліджень.

Фактично на час заснування „Анналів” етап теоретичного дискутування вже минув, належало переходити до площини прикладних досліджень⁰.

Засновники „Анналів” запозичили від французької соціологічної школи теорію проблемного аналізу і синтезу, пристосувавши її до історичного типу досліджень, а також ідею про створення міждисциплінарної соціальної науки. Разом з тим слідом за А. Берром в якості інтегруючої дисципліни вони обрали історію.

Характеристики

Список файлов курсовой работы