59664 (611114), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Таким чином, до 1933 року Югославія не мала ніякої зовнішньополітичної альтернативи союзу із Францією2. Зв’язка Белград — Париж стала ще міцнішою після підписання в листопаді 1927 року договору про дружбу між Югославією й Францією. Але зовнішньополітичних позицій Югославії цей договір аж ніяк не підсилив, а лише продемонстрував зрослу залежність югославської політики від Франції. Військова міць Югославії майже цілком залежала від поставок французької зброї й від французьких кредитів.
Італія вважала Югославію своїм головним суперником на Балканах і метою її політики у відношенні Югославії було розчленовування країни на трохи слабкі й бажано залежні від Італії держав. Рим прийняв саму активну участь у формуванні й становленні руху усташей — хорватських фашистів. Використовуючи протиріччя у відносинах Югославії з Болгарією, Угорщиною й Грецією, Італії вдалося серйозно ускладнити зовнішньополітичне становище Югославії й фактично поставити її на грань ізоляції на Балканах — навіть союзники Югославії по Малій Антанті, Румунія й Чехословаччина, відмовилися гарантувати їй допомогу у випадку початку італо-югославської війни. А встановивши в Албанії повністю залежний від Італії режим, Рим одержав плацдарм для подальшої експансії на Балканах.
У листопаді 1926 року був підписаний італо-албанський пакт про дружбу й безпеку, у результаті чого Албанія фактично перетворювалася в італійський протекторат. Позиції Італії покращилися, а позиції Югославії істотно погіршилися. Югославська дипломатія активно намагалася врегулювати відносини з Італією, але вузол протиріч був зав’язаний занадто туго. У лютому 1934 року в Афінах був підписаний пакт про створення нового воєнно-політичного блоку — Балканської Антанти, у яку ввійшли Югославія, Туреччина, Греція й Румунія. Цей блок був явно спрямований проти Італії. У відповідь Італія пішла на зближення з Австрією й Угорщиною, створивши тим самим противагу Балканській Антанті. Ідея відтворення монархії Габсбургів, що активно підтримувала Італія, для Белграда була постійним зовнішньополітичним кошмаром.
У пошуках союзника країни Центральної й Південно-Східної Європи всі частіше обертали свої погляди на схід, убік Радянського Союзу. У січні 1934 року Постійна рада Малої Антанти висловився за нормалізацію відносин зі СРСР. Дотримуючись цього рішення, уряди Чехословаччини й Румунії в червні 1934 року встановили дипломатичні стосунки зі СРСР. Однак Югославія відмовилася від прикладу своїх союзників. Югославський уряд не почув й переконання французького міністра закордонних справ Луї Барту, що наприкінці червня 1934 року спеціально приїхав у Белград, щоб умовити сербські правлячі кола встановити дипломатичні стосунки зі СРСР. Це було маленькою сенсацією — Белград уперше не пішов покірно слідом за Парижем. І на це були досить серйозні причини.
1933 рік став переломним у долі Європи: у Німеччині до влади прийшов Гітлер. Берлин взяв курс на перегляд Версальського миру — миру, на якому фактично ґрунтувалася вся післявоєнна Європа й була побудована Югославія.
Цей підкоп під фундамент, на якому стояла Югославія, не міг не вплинути на югославську зовнішню політику. У Белграді, і не тільки в Белграді, досить швидко зрозуміли, що в Європі з’явився новий фактор сили. У середовищі малих європейських держав почалося перегрупування.
Югославія однієї з перших країн Європи поспішила на зближення з Німеччиною. Уже в березні 1934 року між цими державами почалися переговори про висновок нового торговельного договору. Обговорення умов цього договору в Скупщині фактично вилилося в потік пронімецької пропаганди. «Між Німеччиною і Югославією немає ні політичних, ні економічних протиріч, — заявляли сербські депутати. - Ми щиро бажаємо германо-югославського зближення» 1. До весни 1934 року в політичних колах Белграда вже зложилося потужне пронімецьке угруповання. Германофіли покладали великі надії в урегулюванні італо-югославських протиріч. Крім того, у Белграді знайшли повну підтримку вимоги Гітлера приєднати Австрію до Німеччини. Сербські правлячі кола вважали, що «аншлюс» є меншим злом для Югославії, чим існування незалежної Австрії.
В той же час Франція активно шукає зближення з Італією. У Белграді це викликало паніку: „за союз із Римом французи можуть розплатитися югославськими територіями”. Ці кроки Парижа привели до росту профашистських настроїв у сербської влади. Король Олександр негайно відправився у Францію.
У Марселі короля зустрічав міністр закордонних справ Франції Луи Барту. Обидва були вбиті групою хорватських усташей. Якби король залишився живий, він, імовірно, дуже зачудувався б, довідавшись, що «замовив» його Берлін — той самий Берлін, на який у Белграді покладали такі надії. У Німеччині бачили в Олександрові перешкоди для зближення Югославії з Берліном, хоча головною мішенню все-таки був не він, а енергійний міністр закордонних справ Франції Луї Барту1.
Спадкоємцем короля Олександра став його син Петро. До повноліття короля від його імені правила регентська рада, очолювана принц-регентом Павлом, що тяжів до германофільства. У руках його була зосереджена королівська влада — нагадаємо, що Югославія по конституції 1931 року фактично була абсолютною монархією.
Убивство короля Олександра надзвичайно загострило італо-югославські й угорсько-югославські відносини. До 1936 року в економіці Югославії домінували Франція й Англія. Наприкінці 1936 року в загальному обсязі іноземних інвестицій у Югославії частка Франції становила 17%, Англії — 14%, Чехословаччини — 12%, Німеччини — 0,88%. Але вже через два роки Німеччина вийшла на перше місце в югославській зовнішній торгівлі й на третє — за обсягом інвестицій. Югославські сировинні продукти, у першу чергу кольорові метали, були дуже потрібні військової промисловості, що відроджується германської2. А лідируюча роль Югославії на Балканах полегшувала Німеччини завдання розвалу системи військово-політичних пактів між державами Центральної й Південно-Східної Європи, що встигла створити Франція.
Послабленню позицій Франції на Балканах взагалі й у Югославії зокрема багато в чому сприяв світову економічну кризу початку 1930-х років. Зате Англії вдалося зберегти й навіть усталити свій вплив у Югославії. І із середини 1930-х років визначальну роль у югославській політиці стало грати вже англо-германське протистояння.
Англія підтримувала Югославію в італо-югославській суперечці. Це давало Белграду можливість лавірувати між Лондоном і Берліном, опираючись одночасно на підтримку тих і інших.
Франція до цього часу зблизилася з Італією й підтримувала її плани реставрації в Австрії монархії Габсбургів для створення противаги зростаючої міці Німеччини. У Югославії вважали, що цей крок загрожує територіальної цілісності країни й приведе до відновлення ворожої Австро-Угорської імперії. Тому для Белграда більше привабливим був «аншлюс», у результаті якого Австрія взагалі зникла б з карти Європи, а Югославія одержала б загальну границю із дружньою Німеччиною. Ця позиція Белграда сприяла подальшому германо-югославському зближенню.
У січні 1937 року при активній участі германської дипломатії був укладений Договір про вічну дружбу між Болгарією і Югославією. Тим самим фашистська Німеччина виступила в ролі «поборника дружби двох слов’янських народів», а система створених Францією пактів на Балканах одержала перший серйозний удар. Цей крок Белграда привів до охолодження його відносин з недавніми союзниками — Румунією й Грецією.
Посередництво германської дипломатії дозволило Югославії врегулювати свої відносини й з головним імовірним супротивником — Італією. Тривалі переговори, які довго трималися в секреті, привели в результаті до того, що 25 березня 1937 року в Белграді був підписаний пакет італо-югославських угод про дружбу, нейтралітет, торгівлю й мореплавання. Цей договір став великим успіхом югославської дипломатії. Італія відмовлялася від територіальних претензій до Югославії, зобов’язувалася припинити діяльність на своїй території хорватських усташей, поліпшити положення югославських національних меншостей в Італії, розвивати італо-югославську торгівлю на вигідних для Югославії умовах. І цей успіх був досягнутий за допомогою Німеччини — нової європейської сили, на яку в Белграді відтепер покладали великі надії.
У травні 1937 року в Белград прибув Герман Геринг. Він зустрівся із принцом-регентом Павлом і прем’єр-міністром Стоядиновичем. Через місяць югославську столицю з офіційним візитом відвідав міністр закордонних справ Німеччини фон Нейрат, що зондував ґрунт для укладання договору про дружбу між Німеччиною і Югославією. Але бєлградський уряд, що тепер мав можливість лавірування між центрами сили в Європі, не поспішав йти на цей крок.
У жовтні 1937 року прем’єр-міністр Стоядинович відвідав Париж і Лондон. У Парижі він підписав угоду про продовження франко-югославського договору про дружбу, але відмовився підписувати із Францією пакт про взаємну допомогу у випадку агресії Німеччини.
З Лондона югославський прем’єр відправився в Берлін, де зустрівся з Гітлером, і в бесіді з ним ще раз підтвердив, що Югославія вважає можливий «аншлюс» Австрії чисто німецькою справою й не збирається цьому перешкоджати. Більше того, Югославія має намір усіляко розвивати відносини з Німеччиною. «Ніщо так не віддаляло Югославію від Німеччини, як французькі окуляри, — заявив Стоядинович. — Югославія тепер скинула ці окуляри» 1.
«Аншлюс» Австрії викликав загострення англо-германської боротьби за вплив на Балканах. Германія продовжувала цілеспрямовано руйнувати систему післявоєнних пактів. Під її тиском і при лояльній позиції Югославії країни Малої Антанти визнали за Угорщиною рівні права на озброєння й 23 серпня 1938 року скасували відповідні статті Тріанонського договору. Але до зближення Югославії з Угорщиною це не привело. А через місяць, 29 вересня, великі держави підписали Мюнхенські угоди про розчленовування Чехословаччини, і Мала Антанта припинила своє існування.
Зближення Югославії з Німеччиною тривало. Воювати з югославами в Берліні не збиралися, і вся політика Німеччини на Балканах була націлена на економічне підпорядкування країн цього регіону й використання їхніх ресурсів у військових цілях. Зокрема, із цією метою германські спецслужби й створене в Белграді сприяли поширенню в Югославії профашистських настроїв. У країні функціонували організації німецького «Культурбунда» («Культурного союзу»), що активно діяв у середовищі етнічних німців-громадян Югославії (таких налічувалося більше 500 тисяч). Під дахом цього союзу майже відкрито працювали агенти германських спецслужб, що створили широку шпигунську мережу в югославській армії й колах політичної еліти, що формували «п’яту колону» усередині країни1.
Улітку 1939 року германська дипломатія розгорнула енергійні дії по розвалі Балканської Антанти й створенню замість нього профашистського військового блоку в складі Югославії, Болгарії й Угорщині. У червні принц-регент Павло відвідав Берлін, де вів переговори з Гітлером. Потім Павло в традиціях югославської політики лавірування відправився в Лондон, чим викликав на себе гнів німців. Германія демонстративно відклала підписання угоди про поставки в Югославію німецької зброї й військових матеріалів.
1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна — гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У відповідь Англія й Франція оголосили Німеччині війну. Югославія заявила про свою нейтральну позицію. З початком війни почалася й запекла дипломатична боротьба. Воюючі держави активно намагалися розширити свої сфери впливу в Європі й залучити на свою сторону нових союзників. Югославська дипломатія продовжувала політику лавірування, намагаючись витягти максимум вигід зі свого положення2.
Германія до осені 1939 року мала в Югославії міцні позиції. Одночасно в Югославії, особливо в Сербії, зберігали свій вплив ті кола, які традиційно орієнтувалися на Францію й Англію. Однак їхньої позиції різко ослабшали після розгрому Франції в травні 1940 року.
Поразка Франції докорінно змінило військово-політичну обстановку в Європі. Тільки Англія на самоті продовжувала збройну боротьбу з Німеччиною. Польща, Франція, Данія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія були окуповані. У континентальній Європі залишалася лише одна держава, здатне протистояти Німеччині — Радянський Союз. Але СРСР був пов’язаний з Німеччиною пактом про ненапад, і радянсько-германські відносини зовні виглядали цілком благополучними. Зваживши всі «за» і «проти», у Белграді зробили обережний крок, що, по великому рахунку, ні до чого його й не зобов’язував: у червні 1940 року Югославія встановила дипломатичні стосунки зі СРСР. Подальшого зближення між двома країнами це не викликало.
27 вересня 1940 року в Берліні був підписаний пакт «трьох держав» — Німеччини, Італії і Японії, що з’явилося організаційним закріпленням осі «Берлін — Рим — Токіо». 20 листопада до держав «осі» приєдналася Угорщина, 23 листопада — Румунія. Трохи раніше, у жовтні 1940 року, обмежений контингент германських військ за згодою з румунським урядом увійшов у Румунію — відповідно до директиви Гітлера, це дозволяло «забезпечити вирішальний вплив на відносини Німеччини з іншими балканськими країнами, з Італією й особливо з Радянською Росією» 1.
У Берліні Югославію розглядали як «ненадійного нейтрала» і вважали, що її необхідно міцно прив’язати до Потрійного пакту, або знищити. У листопаді 1940 року почалися інтенсивні переговори югославських лідерів із представниками держав «осі». За своє приєднання до Потрійного пакту Югославія вимагала собі грецький порт Салоніки. Германія в принципі не заперечувала, але Італія була категорично проти. Щоб трохи привести в почуття Белград, Муссоліні віддав наказ про бомбардування югославської території. Наліт італійських бомбардувальників на місто Бітоль у Македонії трохи зменшив претензії югославських політиків.
Паралельно із зусиллями Німеччини в Белграді активно діяла англо-американська дипломатія. У її планах Югославії разом із Грецією приділялася роль «балканського плацдарму», що повинен був відволікти Німеччину від висадження в Англії. Уінстон Черчілль направив югославському прем’єрові Драгише Цвєтковичу особистий лист, у якому попереджав, що приєднання Югославії до Потрійного союзу зробить розпад країни неминучим. У середині березня 1941 року посол Англії в Белграді зустрівся з лідерами національних рухів у Югославії й переконував їх натиснути на уряд і удержати його від приєднання до Потрійного пакту.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
