59664 (611114), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Тим часом уряд Австро-Угорщини вживав розпачливі зусилля по виходу з війни. У Відні вже зрозуміли, що у випадку поразки події в країні стануть некерованими. Потай від Німеччини віденські дипломати вели сепаратні переговори з Антантою. Особлива увага приділялася переговорам у Брест-Литовську. Тут представники Німеччини й Австро-Угорщини обговорювали із представниками радянської Росії умови висновку миру.
Восени 1918 року почалася агонія. 29 вересня капітулювала Болгарія. 4 жовтня уряд Австро-Угорщина направило державам Антанти ноту, у якій пропонувало почати мирні переговори. 5 жовтня почалося масований наступ військ Антанти на Італійському фронті. Це був кінець імперії. Практично вся територія країни вже вийшла з-під контролю Відня.
6 жовтня в Загребі було утворено Народне віче югославських народів, у яке ввійшли представники Хорватії, Словенії й Боснії й Герцеговини. 16 жовтня імператор Карл видав запізнілий маніфест про реорганізації монархії, але цей акт тільки прискорив розпад імперії. Народне віче початок формування власних органів влади й проголосило свою програму, метою якої оголошувалося «об’єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу, створена на демократичних початках». Об’єднання югославського населення повинне було здійснитися «на всій його етнографічній території, незалежно від обласних або державних кордонів, у межах яких воно в цей час проживає» 2. Наприкінці жовтня почалися масові повстання югославських частин австро-угорської армії. А 29 жовтня Народне віче в Загребі прийняло резолюції про розрив з Австро-Угорщиною, відділенні від її всіх югославських провінцій і державотворенні словенців, хорватів і сербів.
Відразу ж після проголошення незалежності Народне віче оголосило про припинення війни з Антантою й зажадало надати новій державі право брати участь у мирній конференції. Представляти інтереси нової держави на міжнародній арені Народне віче вповноважило Комітет у Лондоні, що мав свої представництва в інших столицях країн Антанти. Усередині країни почалося формування органів місцевої влади й власних збройних сил — Народної гвардії. Необхідність у власній армії настійно диктувалася складним міжнародним становищем, у якому виявилася країна. У ряді міст відбувалися хвилювання. Анархія загрожувала захлиснути всю країну. В умовах розпаду Австро-Угорщини й повної дезорганізації її державних інститутів, італійська армія окупувала все узбережжя Адріатики з містами Трієст, Рієка, Спліт, Дубровнік. У цих умовах Народне віче було змушено призвати на територію країни війська Антанти.
Сербський уряд до 1 листопада 1918 року залишався на острові Корфу, звідки уважно спостерігав за подіями на Балканах. 1 листопада сербські війська звільнили Белград, а 13 листопада між Сербією й Угорщиною було укладене перемир’я. Прем’єр-міністр Сербії Нікола Пашич на нараді керівників держав Антанти в Парижі зажадав для своєї країни територіальних компенсацій за заподіяний їй австро-угорською окупацією збиток. Але про приєднання до Сербії всіх колишніх територій Австро-Угорщини, населених югославами, мова взагалі не йшла1.
Керівництво великих держав прораховувало варіанти дій. Із закінченням світової війни геополітична ситуація в Європі істотно змінилася. Як фактор європейської політики зникли Росія, Німеччина й Австро-Угорщина. Новий розклад сил породжував нові протиріччя. Стратегічна важливість Балкан полягала в їхній близькості до Туреччини й арабського Сходу, звідси можна було контролювати всю східну частину Середземномор’я. Але тепер фактичним гегемоном на Балканах ставала Франція. Незадоволені цим Англія й США прагнули обмежити французький вплив. Саме за їхньою підтримкою почалася італійська окупація Балкан. Втім, санкціонувавши цей крок, Лондон і Вашингтона незабаром затурбувалися, що італійці хапнуть занадто багато, а надмірне посилення Італії не входило в їхні плани. У підсумку англійські й американські війська почали висадження в югославських портах, захоплених італійцями. Сформована ситуація настійно вимагала забезпечити баланс сил на Балканах. Єдиною противагою Італії могло стати велика держава південних слов'ян, що перебуває в тісних союзницьких відносинах з Антантою. Це влаштовувало б усіх, крім Італії, але про неї в даному контексті мова й не йшла. Крім того, нова держава на Балканах, за задумом Антанти, повинне було стати важливим елементом «санітарного кордону» навколо ураженою чумою більшовизму Росії1.
Ні Народне віче Держави словенців, хорватів і сербів, ні уряд Сербії не заперечували проти об’єднання. Але політичні партії, угруповання й рухи мали різні, найчастіше діаметрально протилежні погляди на принципи устрою майбутньої держави.
Югославські соціал-демократичні кола виступали за республіканську форму правління, за рівність всіх народів Югославії й за федерацію демократичних республік. Провідні хорватські політичні партії наполягали на автономії Хорватії в єдиній державі. Сербські націоналісти розглядали створення єдиної Югославії як закономірний «військовий приз» для Сербії. Населення Македонії виступало за автономію або повну незалежність країни. У Чорногорії й навколо її йшла гостра боротьба між прихильниками незалежності країни й прихильниками об’єднання з усіма югославськими народами.
Цим планам активно перешкоджала Франція. На той час Парижеві вдалося повністю підкорити своєму впливу сербський королівський двір, сербський уряд і генералітет, а за допомогою військових кредитів. У планах Франції Сербія повинна була стати головним провідником французького впливу на Балканах, об’єднавши навколо себе всі югославські народи.
Наміри Франції не схвалювали США й Англією. Їх набагато більше влаштувало б, якби на Балканах існувало кілька слабких держав, які було б легко тримати під контролем1.
24 листопада 1918 року Народне віче винесло рішення про об’єднання Держави словенців, хорватів і сербів із Сербією й Чорногорією. 26 листопада рішення про об’єднання із Сербією прийняла Народна скупщина Чорногорії. А 1 грудня 1918 року від імені короля принц-регент Олександр Карагеоргиевич оголосив про утворення єдиної держави югославів— Королівства сербів, хорватів і словенців2. Ця дата й уважається датою створення Югославії.
Створене в грудні 1918 року Королівство сербів, хорватів і словенців було великою європейською державою. Його площа становила 248 тисяч квадратних кілометрів, населення — 12 мільйонів чоловік. Самим більшим по чисельності народом багатонаціонального королівства були серби, що становили 39% населення. Другий по чисельності етнічною групою були хорвати, третьої — словенці. Крім цього, у Королівстві проживали угорці, албанці, македонці, боснійські мусульмани, цигани, євреї, влахи, турки, болгари, німці, італійці, румуни. Кожний із цих народів мав власну історію, культуру, мову, традиції, багато століть ці народи жили роздільно й у різних умовах, кожний з них за свою багатовікову історію випробував різні політичні, культурні, економічні, соціальні впливи, кожний перебував на своєму рівні економічного розвитку.
Країна не мала спочатку єдиного ринку, практично був відсутній внутрішній товарообмін. Не було і єдиної грошової системи — у країні паралельно зверталися кілька валют — сербська, чорногорська, австрійська. При цьому економіка Сербії й Чорногорії сильно постраждала від війни й окупації, а економіка колишніх австро-угорських земель, що ввійшли до складу Держави сербів, хорватів і словенців, була дезорганізована. Економічну базу нової держави фактично стояло створювати заново. І вже перші роки його існування показали, що здатності правлячої еліти не відповідають масштабам державних завдань.
В 1920-х роках ні Франція, ні Англія, ні США не були зацікавлені в розпаді королівства сербів, хорватів і словенців. Розклад сил у Європі в той час вимагав існування на Балканах великої держави, що перебуває під контролем держав Антанти, що було б, по-перше, фактором стабільності на Балканах, по-друге, служило б противагою Італії, по-третє, стримувало б реваншистські устремління Угорщини й Болгарії й, по-четверте, забезпечувало «санітарний кордон» уздовж границь СРСР. Сербська правляча верхівка, повністю орієнтована на Антанту, була цілком здатна забезпечити всі ці чотири умови - цілком задовольняла Париж і Лондон. А доля якихось там хорватів або македонців їх не хвилювала — вони були віддані на відкуп сербським шовіністам, і ні про якій «гуманітарній катастрофі» ніхто в столицях великих держав тоді й не заїкався. Ну, ріжуть слов'яни один одного — так вони ж дикуни, їм так покладене...1
6 січня 1929 року король Олександр зробив у країні державний переворот. Був оголошений надзвичайний стан, скупщина розпущена, до влади прийшов уряд на чолі з генералом Петром Живковичем, керівником таємної організації «Біла рука». Через кілька місяців після перевороту були проведені адміністративні реформи. Колишня назва країни — Королівство сербів, хорватів і словенців — скасовувалося. Відтепер країна одержала офіційну назву Королівство Югославія. По новому адміністративно-територіальному подолу вона розділялася на 9 провінцій (бановин) і столичний округ. Границі провінцій в основному відповідали історичним областям Югославії. 3 вересня 1931 року була опублікована нова конституція Югославії1. Від попередньої вона відрізнялася тільки розширенням повноважень короля, країна по суті перетворювалася в абсолютну монархію. У відношенні національних прав народів Югославії нічого не змінилося.
Таким чином, процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднання югославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшій історії держави.
2 Вектори зовнішньої політики
Мирний договір, підписаний у Версалі в червні 1919 року, створював таку систему міжнародних відносин, при якій малі країни Європи попадали в політичну залежність від великих держав — Англії, Франції й США. У такий спосіб у Європі виникла однополярна політична система, у якій домінували держави Антанти; фактично вони монопольно вирішували долю континенту, у тому числі й долю Балкан1.
До складу створеного наприкінці 1918 року Королівства сербів, хорватів і словенців увійшли не всі території, населені південними слов’янами. Нова держава мала територіальні претензії до всіх своїх сусідів, крім Греції. Невирішеними були суперечки з Угорщиною, Румунією, Албанією й Болгарією (македонське питання ніхто з порядку денного не знімав).
Найбільш гострими були італо-югославські й австро-югославські протиріччя. Італія, ґрунтуючись на секретних статтях Лондонського договору 1915 року, окупувала частину Далмації, Істрію й Трієст. У складі Австрії залишилися історичні словенські землі — Каринтия й Південна Штирия. Урегулювання цих суперечок було однієї з головних турбот зовнішньої політики молодої держави.
Вирішення їх багато в чому ускладнювалося позицією держав Антанти. Англія, Франція й США не квапилися з визнанням югославської держави. На Паризькій мирній конференції делегація Королівства сербів, хорватів і словенців намагалася підняти питання про врегулювання територіальних суперечок з Австрією й Італією, але підтримки не одержала.
Питання про державні кордони Королівства сербів, хорватів і словенців були частково врегульований тільки у вересні на міжнародній конференції, скликаної у зв’язку з підписанням мирного договору з Австрією. Тоді була вирішена проблема демаркації австро-югославської границі, а остаточно територіальна суперечка королівства з Австрією був урегульований в 1920 році, коли в Словенській Каринтиї, на яку претендувало королівство, під контролем представників Антанти був проведений плебісцит по питанню про її державну приналежність. Більшість населення цієї зони, де переважали словенці, висловилося все-таки за збереження Каринтиї в складі Австрії.
27 листопада 1919 року країни Антанти підписали Нейіський мирний договір з Болгарією. За цим договором була встановлена границя Королівства сербів, хорватів і словенців з Болгарією, причому до королівства відійшла частина болгарської території площею 2,5 тис. кв. км., на якій переважало болгарське населення.
Протягом 1919–1920 років королівство врегулювало прикордонні суперечки із Грецією й Румунією. Набагато складніше розв’язалася італо-югославська суперечка. Тільки під тиском Англії, Франції й США Королівство сербів, хорватів і словенців пішло на переговори з Римом. 12 листопада 1920 року в Рапалло був підписаний італо-югославський договір, по якому Італія відмовлялася від своїх претензій на Далмацію. У той же час до складу Італії ввійшли міста Трієст, Пула, півострів Істрія й кілька островів на Адріатиці — території, які Югославія вважала своїми. Щодо хорватського міста-порту Ризики (Фіуме), окупованого Італією, сторони пішли на компроміс, визнавши Фіуме з округою незалежною державою. Ці умови Рапалльского договору, фактично нав’язані великими державами, не задовольнили ні Італію, ні Югославію — і спірні питання, формально вирішені, продовжували ускладнювати італо-югославські відносини1.
В 1920 році Югославія, Чехословаччина й Румунія утворили військово-політичний блок, що одержав назву Малої Антанти. Формально новий блок був спрямований проти Угорщини, але Франція, що стояла за спиною Малої Антанти, розглядала цей військовий блок як важливий інструмент свого впливу на Балканах. У результаті Мала Антанта придбала яскраво виражену антирадянську спрямованість.
Відношення Югославії, якою управляла сербська олігархія, до Радянського Союзу було підкреслено ворожим. Домігшись «об’єднання й звільнення», сербська правляча верхівка втратила інтерес до свого колись великого союзника. До того ж правлячі кола королівства побоювалися експорту революції з Росії. Тому королівський уряд у міжвоєнний період утримувалося від будь-яких контактів зі СРСР1. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом Югославія встановила останньою із країн Європи — тільки в червні 1940 року.
Зате в Югославії знайшли притулок безліч емігрантів з Росії, серед яких була велика кількість наукової інтелігенції. Цей крок Белграда був багато в чому викликаний прагматичними інтересами: убожіюча, розорена війною Сербія, у якій людина з вищою освітою була рідкістю, одержала у своє розпорядження найцінніші наукові кадри Російської імперії. Завдяки цьому в короткий строк Югославії вдалося домогтися істотного зміцнення вищої школи, де російські приват-доценти й професори готували для Югославії висококваліфікованих фахівців.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
