57999 (610663), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Друге. Маленков звинуватив Берію в організації стеження за високопоставленими членами ЦК і уряду та прослуховуванні їхніх телефонних розмов. Звісно, це нікому не подобалося, особливо тим, у кого було чого боятися. Але ж це було звичайною державною практикою, про яку всі знали. Так було і до Берії, і після нього.
Третє. Берія хотів через МВС без відома ЦК (але з відома Маленкова) вжити заходів для нормалізації відносин із Югославією. Під час обшуку в нього в кабінеті знайшли невідправлене конфіденційне звернення на адресу керівників Югославії Тіто і Ранковича. Що ж тут злочинного? Невдовзі після цього відносини з Югославією налагодив, прийшовши до влади, М.Хрущов.
Четверте. «Берія під час обговорення німецького питання пропонував не поправити курс на форсоване будівництво соціалізму, а відмовитися від будь-якого курсу на соціалізм у НДР і тримати курс на буржуазну Німеччину... Очевидно, що цей факт характеризує його як буржуазного переродженця». [7, 12] Історія довела, що Берія в німецькому питанні виявився правий. Для СРСР було би більшою користю мати справу з єдиною демократичною, нехай і буржуазною, Німеччиною.
П’яте. 27 березня 1953 року, за поданням МВС СРСР, президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію. З місць ув’язнення звільнили близько мільйона в’язнів. Маленков звинуватив Берію в тому, що «...він проводив цей захід із шкідливою поспішністю і захопив контингенти, котрих не треба було звільняти, наприклад, зовсім не треба було звільняти злодіїв-рецидивістів». [7, 12] Але текст пропозиції МВС був такий: «Проектом указу передбачається звільнити з місць ув’язнення близько 1000000 осіб, засуджених на строк до 5 років... Пропонується не поширювати амністію на засуджених на строк понад 5 років і притягнутих до відповідальності за контрреволюційні злочини, бандитизм, розкрадання у великих обсягах соціалістичної власності та умисне вбивство». То до чого тут Берія? Рецидивістів випустив не він, а президія Верховної Ради СРСР.
Шосте. Берія «...без відома ЦК і уряду ухвалив рішення організувати вибух водневої бомби». [7, 13] З 20 серпня 1945 року Берія очолював спеціальний комітет при РМ СРСР у атомних справах. Загальновідомо, що в ті роки США випереджали СРСР і за розробкою ядерної зброї, і за її авіаційними носіями (інших тоді ще не було). Почавши практично з нуля, Берія ціною неймовірних зусиль створив ракетно-ядерну «парасольку», що прикрила СРСР на багато десятиліть від агресивних намірів США. Саме завдяки сказаному вдалося відвернути третю світову війну.
Сьоме. «Ми зобов’язані доповісти пленуму ЦК, що ще за життя т. Сталіна можна було іноді спостерігати, як він, Берія, уміло й спритно сіяв недовіру стосовно багатьох керівних товаришів». [7, 13]Так, Берія не терпів ледарів і неуків (а вони його), особливо в найтяжчі роки війни, але він підтримував і заохочував сумлінних працівників, навіть «охороняв» їх від місцевих органів НКВС. Будучи членом, а потім і заступником голови Державного комітету оборони, він контролював виробництво військової техніки та ключові наркомати нафтової, вугільної промисловості і шляхів сполучення. Це — крім керівництва НКВС (розвідка, контррозвідка, охорона кордонів, партизанський рух).
Восьме. «Після смерті т. Сталіна Берія розперезався і на повну силу розгорнув, із дозволу сказати, «діяльність», спрямовану на роз’єднання керівного колективу, на придушення принципів колективності в роботі». [7, 14] І ми цю «колективну безвідповідальність» досі видихаємо, а «згуртовані товариші», захопивши після смерті Сталіна владу, незабаром пересварилися. Переміг тоді, як відомо, «Микита Сергійович».
Такі основні звинувачення, «озвучені» на пленумі доповідачем. Виправдовуючи арешт, Маленков оголосив: «Президія ЦК одностайно визнала за необхідне діяти швидко й рішучо, враховуючи, що маємо справу з авантюристом, у руках якого великі можливості, з тим, щоб раз і назавжди покінчити з виразками й гниллю, котрі отруюють здорову атмосферу згуртованого і монолітного ленінсько-сталінського колективу». Ці слова — класичний приклад класичної комуністичної демагогії та словоблуддя.
У процесі обговорення доповіді виступили 24 особи з 41 записаної. Показово, що ніхто з промовців не сказав жодного доброго слова на адресу відсутнього Берії. З трибуни лунали тільки образи, наклепи та обмова. Серйозних і обґрунтованих звинувачень не було. Зате більш ніж достатньо було «помиїв». Особливо з вуст соратників по президії ЦК, з якими Берія, довгий час працював пліч о пліч. І ніхто навіть словом не обмовився про те, що Берію «зразково покараємо, судитимемо» тощо. Усе це наштовхує на думку про те, що до початку пленуму Берії вже не було серед живих. А. Л.Каганович узагалі прохопився, заявивши у своєму виступі: «Ми витримали до кінця, а потім одним ударом покінчили із цим негідником назавжди». І якщо ці слова ще можна сприйняти в алегоричному плані, то наступні розвіюють сумніви: «Центральний комітет знищив авантюриста Берію і, безперечно, виправить усе, що потрібно в національному питанні...» [27, 94] Незрозуміло лише, до чого тут ЦК, тобто 125 осіб присутніх на пленумі, — адже Берію знищила «зграя товаришів» із президії ЦК. Що ж до національного питання, то необхідно зазначити, що саме Берія був активним прибічником висування на керівні пости в республіках та областях місцевих національних кадрів, у тому числі й в Україні. Партійній верхівці така позиція Берії не подобалася.
Апофеозом в обвинувальному виступі цього партійного флюгера можна вважати такі слова: «Берія вороже ставився до заяв про те, що Сталін великий продовжувач справи Леніна, Маркса—Енгельса. Сьогодні, ліквідувавши цього зрадника Берію, ми повинні повністю відновити законні права Сталіна та іменувати Велике комуністичне вчення — вченням Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна». Хоча, ці строки вже не були згадані Кагановичем через три роки, на ХХ з’їзді КПРС, під час викриття культу особи Сталіна.
У рішенні пленуму, ухваленому, як завжди, одностайно, з приводу суду «для форми» записали: «б) За зрадницькі дії, спрямовані на підрив Радянської держави, виключити Л.П.Берію, як ворога партії і радянського народу, із членів Комуністичної партії Радянського Союзу і віддати під суд». Сфабрикувати справу було доручено тодішньому генеральному прокурору СРСР відомому фальсифікатору Р.Руденкові. Обвинувачень, висловлених на пленумі, явно бракувало для винесення смертного вироку. Тоді Берії приплели шпигунство, тероризм, зраду Батьківщини, організацію змови з метою захоплення влади. Природно, з’явилися і «зізнання обвинувачуваного», і «покази свідків». Усіх формальностей було дотримано.
Однак оригіналів матеріалів кримінальної справи Берії досі ніхто не бачив. Як і стенограми спеціального засідання Верховного суду СРСР від 18—23 грудня 1953 року. Ті діячі, котрі у своїх мемуарах пишуть, що бачили ці оригінали, просто лукавлять. А на фотознімках судового процесу, що їх публікували в пресі, немає головного обвинувачуваного, тобто Берії. В обшуках, які проводили після його «арешту», брав участь помічник голови Радміну Д.Суханов. Із сейфів Берії та його секретарів він викрав матеріальні цінності, котрі зберігалися там і підлягали конфіскації. 1955 року крадіжка розкрилася, і Суханов отримав десять років позбавлення волі. Безумовно, він уже знав, що Берії немає в живих, тому й наважився на такий злочин.
І останній доказ. Це акт від 23 грудня 1953 року про виконання вироку Берії. Він підписаний нібито катом — генерал-полковником П.Батицьким, генеральним прокурором СРСР Р.Руденком і членом суду генералом армії К.Москаленком. Але під актом навіть не вказано обов’язкового в таких випадках підпису лікаря, котрий констатує смерть засудженого. На акті, що зафіксував розстріл помічників Берії, підпис лікаря є.
3.2 Загадка смерті Л.П.Берії
Як насправді був убитий Берія? Письменник-дослідник Ю.Мухін у своїй книжці «Убивство Сталіна і Берії» стверджує, що за дорученням Хрущова, головного претендента на пост керівника КПРС після смерті Сталіна, командувач ППО Московського військового округу генерал-полковник Москаленко і начальник штабу ППО МВО генерал-майор Батицький під якимось приводом заманили Берію без охорони в бункер штабу, де він і був застрелений Батицьким. [16, 67] Сталося це 26 червня 1953 року, за тиждень до відкриття терміново скликаного пленуму ЦК КПРС. Справді, незабаром обидва генерали були підвищені в званнях, посадах і на них посипалися нагороди. Ця версія має право на життя, але тільки як версія. Існують дуже великі сумніви, що вкрай зайнятого та обережного Берію можна було «позапланово», та ще й без охорони, заманити до підземного бункера. Письменник-історик Б.Соколов у своїй досить безсторонній книжці «Берія. Доля всесильного наркома» вважає, що Берію все ж таки заарештували, не обов’язково в Кремлі (як про це плутано повідомляли відомі мемуаристи Хрущов і Жуков), а потім, після закінчення слідства наприкінці серпня 1953 року, його без суду розстріляли, точніше застрелив у бункері штабу ППО МВО той же Батицький. [27, 97] При цьому Соколов вірить в існування не раз публікованих листів і записок нібито арештованого Берії, адресованих членам президії ЦК КПРС із проханням про помилування. Погодитися з письменником можна лише в тому, що на грудневому суді був присутній двійник Берії, причому сумнівної подібності, тому його й немає на фотознімках з процесу.
Більш достовірною видається інформація про убивство Л.Берії, викладена в книжці його сина Сергія «Мій батько — Лаврентій Берія». [5] Сергій пише, що 26 червня 1953 року він перебував у кабінеті Б.Ванникова, міністра боєприпасів СРСР і заступника Л.Берії в атомних справах (Сергій був безпосередньо причетний до роботи вже згадуваного спецкомітету). Зателефонував льотчик-випробувач двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан і повідомив, що в районі міського будинку Л.Берії на Малій Микитській вулиці чутно стрілянину. І далі: «З Кремля разом із ним (із Ванниковим) поїхали до нас додому... Коли ми під’їхали, з боку вулиці нічого незвичного не помітили, а от у внутрішньому дворі стояли два бронетранспортери... Відразу ж упали в око розбиті шибки у вікнах батьківського кабінету. Отже, справді стріляли... Охорона особиста у батька була — на пальцях перелічити. Не було, звісно, й справжнього бою. Все відбулося, наскільки розумію, несподівано і миттєво...Внутрішня охорона нас не пропустила. Ванников зажадав пояснень, намагався перевірити документи у військових, але я вже зрозумів усе. Батька вдома не було. Заарештований? Убитий? Коли повертався до машини, почув від одного з охоронців: «Серго, я бачив, як на ношах винесли когось, накритого брезентом... Згодом я розшукав і інших свідків, які підтвердили, що бачили ті ноші...» [5, 134]
Цю версію підтримує й письменниця Є.Прудникова у своїй книжці «Берія. Останній лицар Сталіна». Вона ж повідомляє, що 26 червня 1953 року в Москву було введено армійські військові підрозділи, включно із танковими. [26, 77] Останню крапку у версії убивства Л.Берії ставить Ю.Мухін: «Я зателефонував останньому ще живому членові тодішнього ЦК М.К.Байбакову. Під час розмови... я запитав його, чи пам’ятає він липневий 1953 р. пленум ЦК? Коли Микола Костянтинович його згадав (йому 90 років), я несподівано поставив йому запитання: «Чи знали ви на пленумі, що Берію вже вбито?». Він швидко відповів: «Ні, я тоді нічого не знав, — але потім, після заминки, сказав, — але факт у тому, що він виявився вбитим»... [16, 73]
Отже, з усуненням Берії завершився перший етап боротьби за одноісібну владу в СРСР після смерті Сталіна. Надалі М.С. Хрущов, що зміцнив в 1953 році свої позиції в радянському керівництві, одержав у свої руки документи колосальної викривальної сили про злочини сталінського режиму. І в цьому плані кроки, які були початі після XX з'їзду партії, об'єктивно були продовженням тих ініціатив, з якими виступав Берія в 1953 році. Парадокс укладається в тому що в ролі першого «перебудівника» тоталітарного режиму спробував виступити Берія — один із самих похмурих і лиховісних його керівників, протягом декількох десятиліть один із самих вірних і відданих соратників Сталіна.
Висновки
Безперечно, навіть професійним історикам дуже складно розкривати «таємниці кремлівського двору» через сувору закритість інформації, політичну заангажованість як свідків, так і дослідників, та й через фальсифікацію документів, яка не була чимось винятковим. У ЗМІ та художній літературі другої половини ХХ століття особу Берії висвітлювали тільки негативно. З обережністю варто ставитися і до мемуарів, особливо написаних високопоставленими «соратниками» із ЦК ВКП(б) (КПРС) або МВС (МДБ).
Л.П. Берія раніше інших спадкоємців Сталіна проголосив необхідність перетворень. І не тільки проголосив, але й фактично взяв у свої руки в перші місяці після смерті вождя ініціативу реформаторських починань. Супротивники Берії, включаючи і Хрущова, виглядали на пленумі затятими сталіністами, які відстоюють кожну крупицю спадщини свого «великого» учителя.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
