57999 (610663), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Наприкінці й після війни Л.П.Берія цілком присвячував себе роботі над ядерним потенціалом СРСР і не міг бути безпосередньо причетний до наступних репресій. При цьому посилаються також на те, що превентивні депортації застосовувалися в країнах-союзниках СРСР по антигітлерівській коаліції, антигітлерівській «депортації відплати» були гуманнішими, ніж ув’язнення більшої частини чоловічого населення депортованих народів у табори й колонії.
Син Л. П. Берії, Серго Лаврентьєвич, в 1994 року опублікував книгу спогадів про батька. Зокрема, там Л. П. Берія описаний як прихильник демократичних реформ, припинення насильницької побудови соціалізму у НДР, повернення Південних Курил Японії і так далі. У той же час, автор стверджує, що його батько, як і будь-який інший вищий начальник СРСР в той час, несе особисту відповідальність за репресії й не може бути реабілітований. [5]
1.3 Л. П. Берія після смерті Сталіна
До моменту кончини Й. В. Сталіна Л. П. Берія, як політична фігура, був багато в чому відтиснутий на другий план: із грудня 1945 року він уже не очолював органи внутрішніх справ і державної безпеки, в 1951—1952 роках нові керівники МВС і МДБ сфабрикували так звану «мінгрельську справу» проти керівників організацій Грузинської компартії в західних районах республіки — зазвичай вважається, що ця акція була побічно спрямована проти Л. П. Берії, який за походженням був мінгрелом (однак, у його паспорті в графі національність було написано «грузин»). Не контролював Л. П. Берія й інші політичні репресії останніх років сталінського правління, зокрема, справу Єврейського антифашистського комітету і «справу лікарів». Проте, після XIX з’їзду КПРС Л. П. Берія був включений не тільки в розширену Президію ЦК КПРС, колишнє Політбюро, але й у створену за пропозицією Й. В. Сталіна «керівну п'ятірку» Президії. [9, 81]
Існує версія про причетність Л. П. Берії до смерті Й. В. Сталіна або, принаймні, про те, що за його наказом смертельно хворому Й. В. Сталіну не була надана своєчасна допомога. Документальні матеріали й свідоцтва очевидців не підтверджують версію, відповідно до якої смерть Й. В. Сталіна була насильницькою. Л. П. Берія брав участь у похоронах Й. В. Сталіна 9 березня 1953р., виголосив промову на жалобному мітингу. До цього часу він уже ввійшов у новий радянський уряд, очолений Г. М. Маленковим, як міністр внутрішніх справ. Знову утворене МВС об'єднало раніше існуючі МВС і Міністерство державної безпеки. Одночасно Л. П. Берія став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР і фактично головним претендентом на одноособову владу в країні. [16, 32]
На посту міністра внутрішніх справ Л. П. Берія провів ряд заходів щодо лібералізації. 9 травня 1953 року була оголошена амністія, що звільнила 1,2 мільйони чоловік. Згідно із секретним наказом Л. П. Берії були скасовані катування при допитах, було велено строго підпорядковуватися «соціалістичній законності». Ряд голосних політичних справ був припинений або переглянутий. Закрита «справа лікарів» — арештовані по ньому вийшли на волю; уперше було відкрито оголошено, що проти обвинувачуваних використовувалися «незаконні методи слідства». Були реабілітовані також всі засуджені по «ленінградській справі» і «мінгрельській справі». Високопоставлені військові, ув'язнені в ході процесів кінця 1940-х— початку 1950-х років, були звільнені й відновлені у званні (у тому числі Головний маршал авіації О.О.Новіков, маршал артилерії Н. Д. Яковлев і ін.) Усього були переглянуті або припинені на реабілітуючих підставах, слідчі справи на 400 тисяч чоловік. [22, 69]
Ряд заходів, розпочатих у ці місяці з ініціативи Л. П. Берії, стосувався внутрішньої й зовнішньої політики. Л. П. Берія виступив за скорочення витрат на військові потреби, за заморожування дорогих будівництв. Він домігся початку переговорів про перемир'я в Кореї, спробував відновити відносини з Югославією. Після початку антикомуністичного повстання в НДР Л. П. Берія пропонував взяти курс на об'єднання Західної й Східної Німеччини в «миролюбну буржуазну державу».[22, 73]
Проводячи політику висування національних кадрів, Берія розіслав у республіканські ЦК документи, де говорилося про неправильну русифікаторську політику й незаконні репресії.
Посилення Л. П. Берії, його претензії на «спадщину» Й. В. Сталіна й відсутність у нього союзників у вищому партійному керівництві привели до його падіння. Членам Президії ЦК із ініціативи М. С. Хрущова було оголошено, що Л. П. Берія планує провести державний переворот і заарештувати Президію на прем'єрі опери «Декабристи». 26 червня 1953 року під час засідання Президії Л. П. Берія, за попередньою згодою М. С. Хрущова з Г. К. Жуковим, був арештований, зв'язаний, вивезений із Кремля на автомобілі й утримувався в ув’язненні в бункері штабу Московського округу ПВО. Тим же днем датується Указ Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення Л. П. Берії всіх звань і нагород.[22, 76] У липні 1953 року на Пленумі ЦК КПРС він був формально виведений зі складу Президії й ЦК і виключений з партії. Тільки тоді інформація про арешт і скинення Л. П. Берії з'явилася в радянських газетах, викликавши великий суспільний резонанс. Наприкінці липня 1953 року видається секретний циркуляр 2-го Головного управління МВС СРСР, яким пропонується повсюдне вилучення будь-яких художніх зображень Л. П. Берії.
Щодо подальшої долі Л. П. Берії існує кілька версій різного ступеня вірогідності. Син Л. П. Берії у своїй книзі відстоював версію, відповідно до якої його батько взагалі не був арештований на засіданні Президії ЦК КПСС, а вбитий при проведенні арешту у своєму особняку в центрі Москви.
«Я знаю зі слів мого дядька, начебто Берія загинув під час перестрілки, коли його намагалися взяти. Пам'ятаю, як Леонід Ілліч при цьому додав: «Не забувай, що Лаврентій був кавказькою людиною й нізащо б не дав себе в руки ворогам. Для нього це вважалося приниженням. Він дуже хотів померти гідно». Я вірю в цю версію, тому що дядькові ні до чого було її видумувати» — так говорила племінниця Л. І. Брежнева Любов у газеті «Експрес газета» від 03.04.2002. [21, 43]
Однак, існують записки, підписані ім'ям Л. П. Берії й адресовані різним членам Президії ЦК, включаючи Г. М. Маленкова, М. С. Хрущова і К. Е. Ворошилова: в них Л. П. Берія відстоює свою невинність, визнає свої зовнішньополітичні «помилки» і скаржиться на відсутність нормального освітлення і пенсне. Вони датовані першими числами липня 1953 року, отже, якщо вважати, що вони справжні, то Л. П. Берія в цей час був живий.[21, 57]
За офіційною версією, яка підкріплюється документами (можливо, сфальсифікованими органами слідства), Л. П. Берія дожив до грудня 1953 року й був, разом з деякими своїми колишніми співробітниками з органів держбезпеки (В. Н. Меркуловим, Б. З. Кобуловим і ін.), арештованими протягом того ж року, перед Спеціальною судовою присутністю Верховного Суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Він був обвинувачений у великій кількості діянь, які не мали відношення до реальної діяльності Берії: шпигунство на користь Великобританії, прагнення до «ліквідації Радянського робочо-селянського ладу, реставрації капіталізму і відновленню панування буржуазії». [21, 79]
Всупереч слухам, у зґвалтуванні десятків або навіть сотень жінок Л. П. Берія не обвинувачувався; у його справі є лише одна така заява від особи, що багато років була коханкою Берії, народила йому доньку і жила за його рахунок у квартирі в центрі Москви; заяву про зґвалтування вона подала лише, ймовірно, з метою уникнути переслідувань після його арешту. «Берії ставиться в провину те, що він спокусив близько 200 жінок, але читаючи їхні покази про свої відносини з наркомом, видно, що деякі відверто використали знайомство з ним з великою користю для себе» — О. Т. Уколов [21, 83]
Отже, 23 грудня 1953 року справа Берії була розглянута Спеціальною судовою присутністю Верховного суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Всі обвинувачувані були присуджені до смертної казні і в той же день розстріляні. Причому, Л. П. Берію розстріляли за кілька годин до страти інших засуджених у бункері штабу Московського військового округу. По власному бажанні перший постріл зробив з особистої зброї генерал-полковник (згодом Маршал Радянського Союзу) П. Ф. Батицький.
Розділ 2. Л.П. Берія: кат у ролі «реформатора»
2.1 Злочинна діяльність Л.П. Берії
Протягом багатьох років у масовій свідомості існував образ Берія, в основі якого лежали пред'явлені йому обвинувачення. Коли наприкінці 80-х — початку 90-х років була розкрита правда про дивовижні злочини тоталітарного режиму в СРСР, ім'я Берія майже завжди стояло поруч із ім'ям Сталіна. Виявлені в останні десять років секретні матеріали з архівів ЦК КПРС і КДБ дають можливість краще представити й повніше відтворити багато обставин, пов'язані зі справою Берії.
Очоливши в 1938 році НКВС, Берія насамперед приступився до ліквідації спільників свого попередника на цьому пості — М. І. Єжова, розстріляного в 1940 році, але одночасно за вказівкою Берія в 1939 році з таборів і колоній було звільнено близько 250 тисяч чоловік. Але відомості про те, що репресії при Берії припинилися, не відповідають дійсності. Арешти тривали, і за деяким даними вже незабаром після призначення Берії наркомом внутрішніх справ було репресовано понад 200 тисяч чоловік. У катівнях НКВС виявилися великий російський учений, академік Микола Вавилов, що загинув в 1943 році у Саратовській в'язниці. Відомий біофізик Олександр Чижевський, знаменитий театральний режисер Всеволод Мейерхольд, відомий письменник Ісаак Бабель, розстріляний в 1940 році, багато інших представників наукової й творчої інтелігенції.
Були розширені повноваження позасудового органа — особливої Наради НКВС і дана вказівка Сталіна про дозвіл катувань арештованих. У березні 1939 року на XVIII з'їзді партії Берія був обраний кандидатом у члени Політбюро.
Незабаром після приєднання у вересні 1939 року до Радянського Союзу Західної України й Західної Білорусії органами НКВС були схоплені видатні діячі польського соціалістичного руху єврейського походження Віктор Альтер і Генрік Єрліх; останній покінчив життя самогубством в 1942 році у в'язниці, а Віктор Альтер за наказом Берії розстріляний в 1943 році. [25, 28]
Берія був ініціатором одного з найстрашніших злочинів сталінського режиму — розстрілу понад 25 тисяч польських офіцерів, захоплених НКВС після падіння польської держави. Арештовані польські військові, а також відомі представники інтелігенції й ділових кіл, католицькі священики, державні чиновники були зосереджені в трьох таборах. 5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б), одержавши зовсім секретне повідомлення Берії Сталіну, у якому пропонувалося розглянути справи польських військовополонених «в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу», ухвалило рішення щодо страти «25700 польських громадян, що перебувають у радянських таборах і в'язницях; розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред'явлення обвинувачення». Масові розстріли були вчинені в Катмні (Смоленська область), у Старобельському (біля Харкова) і Осташковому (Калінінська область) таборах, а також в інших місцях ув’язнення, у яких перебували поляки. Був знищений очільники польської армії — одних тільки генералів, полковників, підполковників було 295. У числі загиблих було 320 євреїв. Серед розстріляних у Катині був батько знаменитого польського кінорежисера Анджея Вайди, який збирається поставити фільм про катинську трагедію. [25, 28]
Берія винний у загибелі радянських воєначальників у роки Великої Вітчизняної війни. У червні — липні 1941 року були арештовані два колишні начальники Головного управління протиповітряної оборони — Герої Радянського Союзу генерал-полковник Г. М. Штерн і генерал-лейтенант авіації Є. С. Птухін, всі троє колишніх комадуючих ВПС Червоної Армії: генерал-полковник А. Д. Локтіонов, двічі Герой Радянського Союзу Я. В. Смушкевич. Крім них була арештована велика група генералів ВПС і професорів військових академій Червоної Армії. 16 жовтня 1941 року, коли доля Москви висіла на волоску, були розстріляні генерали Н. А. Клич, С. А. Черних, С. М. Мищенко, Р. Ю. Клаввньш, А. Н. Крустиньш, А. І. Дальберг й А. Я. Доннеберг, а 28 жовтня по особистій вказівці Берії страчені генерали А. Д. Локтіонов, Г. М. Штерн, Ф. К. Аржерухін, Я. В. Смушкевич, І. І. Проскурін, Г. К. Савченко, М. М. Каюков, П. С. Володін. [27, 66]
Інші арештовані генерали були знищені через деякий час. Як відзначає автор статті «Чорний день Червоної Армії» Олександр Печьонкін («Незалежний військовий огляд» № 6, 2003 р.), 15 листопада 1941 року Берія звернувся в Державний Комітет Оборони із проханням дозволити негайно розстріляти всіх присуджених до вищої мірі покарання в обхід існуючих законів. [20, 12] Але ще до цього, за перші три з половиною місяця війни, було розстріляно понад 10 тисяч військовослужбовців Червоної Армії, головним чином її командирського складу. Одночасно Берія запропонував надати Особливій Нараді НКВС СРСР право виносити смертні вироки по справах, передбачених 58 статтею Кримінального кодексу РСФСР. Через два дні після звернення Берії, Сталін підписав постанову ГКО, у якій повністю схвалювалася ця пропозиція. Проходить два місяці, і Берія направляє Сталіну список 46 арештованих органами НКВС. У ньому було 17 генералів і кілька керівників оборонної промисловості, у тому числі колишній нарком боєприпасів І. П. Сергєєв, його заступники, начальники управлінь і відділів, кілька працівників наркомату авіаційної промисловості. Багато з них були арештовані напередодні й у перші тижні війни. Сталін, ознайомившись зі списком, написав «Розстріляти всіх пойменованих». І 13 лютого 1942 року Особлива Нарада НКВС прийняла рішення про страту, що й було зроблено 23 лютого в день Червоної Армії. [27, 67]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
