56880 (610502), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

4. Реакція світового співтовариства введення радянських військ а Афганістан

Становище в Афганістані за оцінкою західної преси "різко загострило відносини між Сходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у зв'язки Польщі з нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР може глобальну стабільність і журналіста міжнародного світу". Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь. Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час у радянської зовнішній політиці й новий етап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянського блоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингенту радянських військ у Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенної й формально нерадянської країни, якої приписувалися далекосяжні наслідки. Природною реакцією Західного світу було протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше, надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь устаткувавшимися стосунками з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагато порушено недавньої Ирано-Иракской війною, і тому де вони давали як або значною мірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість частини контингенту на столиці й деяких чималих центрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гіскар д`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких серйозних шансів вижити без військової підтримки свого заступника. "Навряд щось змусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще"- так і не безпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпаду Радянського Союзу, і зникнення "червоною загрози", значення афганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянських солдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншого боку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму.

5. Зміни зовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року

Після введення обмеженого контингенту на Афганістан "четверта влада" США розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни. Визнавалося по крайнього заходу дивним, що з президента та його адміністрації готовність російських вдатися до будь-які необхідні заходи на підтримку режима клієнта виявилася цілковитою несподіванкою. Адже американська розвідка мала знати про майбутньому вторгненні по крайнього заходу вже початку грудня 1979 року! Можливо, адміністрація була занадто зайнята економічну кризу себе вдома, і вторгненні дізналася лиш, коли "обмежений контингент" радянських солдатів кількістю в 50000 людина виявилося у Афганістані (причому відразу ж отримав тенденцію збільшитися вдвічі) - дуже велика помилка президента, на думку американських журналістів. Засобами масової інформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана "доктрина Картера", що складається з низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове вплив. "Доктрина Картера" повідомляла зону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому від експорту продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Ембарго на поставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки - самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все відмовитися від "доктрини Картера" і висунути свою. Через війну агресії СРСР відносини між навіть Пакистаном до великого задоволення адміністрації, і сам Президент різко поліпшилися, піднявшись від низького рівня за весь післявоєнний період (у листопаді 1979 року натовп, розлютована відомостей про вторгненні американців до Гренади, спалила посольство США в Пакистані, а уряд розпочало лише слабкі спроби зупинити заворушення.) Скориставшись новим кризою, уряд США негайно запросила міністра закордонних справ Пакистану до Вашингтона та запропонувало 400 млн. доларів як економічної і допомоги. Але президент Пакистану заявив, що країні необхідно 2-3 млрд. доларів на відновлення економіки та Збройних Сил, після відмови від наданні допомоги у таких розмірах назвав 400 млн. смішною сумою, особливо враховуючи, що з неї може поплатитися вторгненням російських, виконують свій інтернаціональний обов'язок і пильнували захищають свої південні рубежі від світового капіталу. Усі шляхи, якими озброєння могло потрапляти до моджахедам до Афганістану, лежали біля Пакистану, і уряд генерала Зиа неохоче надавало послуги з транзиту, оскільки боялося упродовж свого безпеку. З боку уряду СРСР пролунало дещо попереджень Пакистану про можливість очищення і цієї країни від американських імперіалістів, і з крайнього заходу одного разу захоплювали радянські війська було здійснено рейд в північні прикордонні території Пакистану, де було розміщено табору повстанців. Якби Пакистан стала справжньою опорною базою афганських моджахедів, Радянський Союз перед навряд б зупинився на Іберському перевалі, що викликало неодмінно падіння хиткого режиму генерала Зіа, і так переживав великі економічні та соціальні потрясіння. Нова зовнішньополітична концепція США - "неоглобалізм", як називали її багато радянські (але тільки) журналісти, політики і історики - передбачала нарощування військового присутності американців в усьому світу і особливо у зонах, оголошених життєво важливими для інтересів США. Активізувалося військове співпрацю з багатьма країнами третього світу, вдосконалювалися сил швидкого розгортання і оснащували крилатими ракетами і ракетами "Трейдент", наростали і модернізувалися ВПС і ВМС. США постійно тримали у районі Перської затоки 1-2 авіаносних сполуки. У цілому нині, будучи відповіддю на агресію СРСР Афганістані, нова зовнішньополітична стратегія США викликала різке загострення міжнародної обстановки, викликала гонку над озброєннями й на кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. У результаті зовнішньої політики України США СРСР вплутався в згубну щодо його екстенсивного господарства гонку озброєння, багато років наблизивши найглибшу економічну та політичну кризу, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. У остаточному підсумку цими зовнішніми і внутрішніми причинами і він викликаний висновок радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 року. VII ООН і ситуація навколо Афганістану. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх кордонів Шотландії й військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 - явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і зажадав від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні. Але, на жаль, кровопролиття країни триває. На шляхах політичного врегулювання афганської існують, та створення в Афганістані неагресивної держави у подальшому слід зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх у цьому держав у взаємодії з усім міжнародним співтовариством у цілому. Певне, це співробітництво здебільшого іде у рамках ООН, тому посилення ролі цієї організації у регіоні, безсумнівно, буде дуже плідним до розв'язання афганського кризи. VIII Міжнародно-правове врегулювання кризи. Західні країни грали лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану. Але радянське керівництво пішло в них лише після тривалого війни, коли її безперспективність і безнадія стало очевидним. 14 квітня 1988 року було прийнято спільне радянсько-американське угоду "Про взаємозв'язок для врегулювання становища, ставиться до Афганістану". Угоду встановлювало крайні терміни виведення радянських військ із країни: половина обмеженого контингенту виводилася до 15 серпня 1988 року всі підрозділи ще за шість місяців, тобто до 15 лютого Цю угоду був у точності виконано радянської стороною. Було так само прийнято "Двосторонню угоду між Республікою Афганістан й Ісламської Республікою Пакистан про принципи взаємин української й, зокрема, про невтручання та про відмову від інтервенції". Угоду підкреслювало необхідність "поважати суверенітет, політичну незалежність" і територіальної цілісності РА і ІРП", "забезпечувати, що територія (кожної державами - Б.В.) не використовувалася якимось чином для порушення суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності і національної єдності або заради підриву політичної, економічної та суспільній стабільності іншої іноземної держави" і " недопущення у своїй території навчання, спорядження, фінансування й рекрутування найманців хоч би не пішли походження". Необхідність дотримання проголошених у тому угоді принципів стосунки між РА і ІРП було зафіксовано в "Декларації про міжнародних гарантії", прийнята спільно СРСР та. Після підписання женевських угод частина радянських більшість афганських керівників наполягало у тому, щоб зберегти присутність у Афганістані 25% що були там військ охорони комунікацій (переважно на трасі Хайратон - Кабул) до припинення бойових дій. Таке половинчасте рішення зводило на немає все женевські угоди, хоча б бо подержания який залишався контингенту довелося знову вводити додаткові формування. Не дивлячись визначений військовий ризик, радянське керівництво з точністю виконало угоди, і вивело все війська до 15 лютого 1989 року. IX Становище в Афганістані після її висновку радянських військ. Прогнози Заходу у тому, що кабульський режим відразу після припинення радянської військової присутності впаде завдяки своїй повної нежиттєздатності, а коаліційний уряд угруповань моджахедів призведе країну до світом після вигнання "комуністичної чуми", виявилися невтішними. Це свідчить про деякою необ'єктивності у тому підході до афганської проблемі - мабуть, єдине, у яких я не можу погодитися з тодішньої думками Заходу на афганську проблему. Але, до виправданню, слід зазначити, що цю крапку зору також зазнала змін і було відкоригована часом. Справді, забирання 15 лютого 1989 року викликав, як і очікувалося, початку процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, спонукав опозицію до активізації бойових дій. Безпосередньо для цього подією пішли найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Салангом. Проте, урядові війська успішно відбили ці наступу та низці районів перейшли у контрнаступ, у результаті відновили свою оперативне ситуацію і змогли його утримувати ще 3 роки. Опозиція була послаблена, й у зіграли роль кілька чинників: по-перше, після відходу підрозділів радянських окупаційних військ у неї позбавлена у своїй ідеологічній бази, побуждавшей афганців до боротьби проти завойовників і невірних; по-друге, агресивні тенденції Пакистану викликали деякі патріотичні настрої і відштовхнули частина повстанців від боротьби з урядом; по-третє, СРСР продовжував поставку зброї, хоча у скороченому розмірі (що, ніби між іншим, не суперечило Женевським угодам і міжнародного права). З певною часткою точності можна говорити, що марксистський режим в Афганістані тримався як на іноземних багнетах, а й, по крайнього заходу, отримав під час присутності контингенту радянських військ певну опору у країні - тільки на одному цьому не протримався б 3 роки. Проте, пасивність РА у військових діях, сподівання розв'язання проблеми силою, активна підривна робота опозиції, у армії РА, зв'язок в психології населення всіх нещасть з Квітневій революцією і загальна почуття виснаження й, головне, відсутність реальних дій підвищення насамперед економічну ситуації у районах, контрольованих урядом, викликали появу результаті розширення зрештою до зниження режиму Наджибули. * * * Як я зрозумів говорив у початку своєї роботи, намагався підійти до вивчення афганської проблеми насамперед із погляду історії держави та історії міжнародних відносин, зокрема, спробував зрозуміти витоки цієї уже виповнилося 15 років не зупинившоїся трагедії, і розглянути вже наявний міжнародного досвіду спроб умиротворення. Робити прогнози у майбутнє дуже важко, що й не входить у мої завдання. І лише у найбільш найзагальніших рисах передбачити, що прийде у цю країну не дуже скоро І що найважливішу роль вирішенні цього конфлікту відіграватимуть міжнародних організацій, зокрема ООН. Не має історичних аналогій практика одностайності й погоджених дій всіх націй світового співтовариства з ліквідації збройних конфліктів (зіткнення між Іраком, і Кувейтом, громадянські війни в Сомалі й у Югославії), хоча зроблено поки що тільки перші кроки, має необмежене полі застосування у майбутньому і дає можливість сподіватися, що ми ж вступимо за доби світу та згоди й назавжди зможемо убезпечитися від жахів війни.

У ніч на 28 грудня 1979 році на Кушкинському напрямку почалося введення радянських військ. Першою перейшла кордон з Афганістаном 5-та гвардійська мотострілкова дивізія, а за добу це мала зробити і наша, 58-ма. За планом ми повинні були здійснити марш до Кандагара і забезпечувати прикриття афгано-пакистанського кордону. Зважаючи на те, що введення радянських військ пройшло успішно, рішення про введення 58-ї мотострілкової дивізії в Афганістан відмінили. До 3 березня дивізія стояла на кордоні, а згодом повернулася у попередній пункт дислокації. Проте вже 28 грудня оперативна група від штабу дивізії, до якої входив і я, начальник розвідки, під керівництвом начальника штабу підполковника Журбенка у складі 5-ї дивізії перетнула кордон Афганістану. Протягом стокілометрового маршу до міста Герат група проводила рекогносцировку місцевості, особливо перевалів. Погода була жахлива — дощ, сніг, ожеледиця... 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...».

Характеристики

Список файлов курсовой работы