56880 (610502), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

1982

• 3 листопада — трагедія на перевалі Саланг. [12]

• 15 листопада — зустріч Ю.Андропова і Зія уль-Хака у Москві. генеральний секретар мав з пакистанським лідером приватну розмову, у якої поінформував його про «нової гнучку політику радянської сторони і розуміння необхідності розв'язання якнайшвидшого вирішення кризи». Під час зустрічі також обговорювалося питання доцільності перебування радянських військ у Афганістані й перспективність участі Радянського Союзу у війні. У обмін забирання від Пакистану вимагалося відмовитися від допомоги бунтівникам [13].

1983

• 2 січня — в Мазарі-Шарифі душмани викрали групу радянських цивільних фахівців чисельністю 16 людина. Звільнити їх удалося лише крізь місяць, у своїй шістьох з них загинуло.

• 2 лютого — бомбами об’ємного вибуху знищено кишлак Вахшак північ від Афганістану помсту захоплення заручників в Мазарі-Шарифі.[8]

• 28 березня — зустріч делегації ООН на чолі з Пересом де Куельяром і Д.Кордовесом з Ю.Андроповим. Він дякує ООН за «розуміння проблеми» і запевняє посередників у цьому, що зробити «певні кроки», але сумнівається, що Пакистан та підтримають пропозицію ООН, що стосується їх невтручання у конфлікт [14].

• Квітень — операція з розгрому загонів опозиції, у ущелині Ніджраб, провінція Капіса. Радянські підрозділи втратили 14 вояків убитими і 63 — раненими [15].

• 19 травня — радянський посол в Пакистані В.Смирнов офіційно підтвердив прагнення СРСР і Афганістану «призначити терміни виведення контингенту радянських військ» [16].

• Липень — наступ душманів на Хост. Спроба блокувати місто не увінчалася успіхом.

• Август — напружена робота місії Д.Кордовеса з підготовки угод щодо мирного врегулювання афганської проблеми майже завершено: розроблена 8-месячная програма виведення військ із країни, однак після хвороби Андропова питання конфлікті зняли з порядку денного засідань Політбюро. Тепер йшлося лише про «діалозі з ООН».

• Зима — бойові дії активізувалася районі Сароби і Джелалабадской долини (в зведеннях найчастіше згадується провінція Лагман). Озброєні загони опозиції вперше залишаються біля Афганістану все зимовий період. Почалося створення укріпрайонів і баз опору у країні.[17].

1984

• 16 січня — душмани збили з ПЗРК «Стрела-2М» літак Су-25. Це перший випадок успішного застосування ПЗРК в Афганістані.

• 30 квітня — під час великої операції в Панджшерській ущелині потрапив у засідку і поніс найтяжкі втрати 1-ї батальйон 682-го мотострілецького полку.

• Жовтень — над Кабулом з ПЗРК «Стріла» душмани збивають транспортний літак Іл-76[19].

1985

• 21 квітня — Загибель Мараварської роти.

• 26 квітня — повстання радянських афганських військовополонених у в'язниці Бадабера в Пакистані.

• Червень — армійська операція в Панджшере.

• Літо — новий курс Політбюро ЦК КПРС на політичне рішення «афганської проблеми».

• 16-17 жовтня — Шутульська трагедія .

• Осінь — Функції 40-ї армії зводяться до прикриттю південних кордонів СРСР, навіщо залучаються нові мотострілкові підрозділи. Почалося створення опорних базових районів в важкодоступних місцях країни.

1986

• Лютий — на нещодавніх XXVII з'їзді КПРС М.Горбачев робить заяву початок вироблення плану поетапного виведення військ.

• Березень — рішення адміністрації Р. Рейгана початок постачання у Афганістан на підтримку моджахедів ПЗРК «Стінгер» класу «земля — повітря», що робить бойову авіацію 40-ї армії вразливою для поразки з землі [джерело не зазначене [94 дня].

• 4-20 квітня — операція з розгрому бази Джавара: велике поразка душманів. Невдалі спроби загонів Ісмаіл-хана прорвати «зону безпеки» навколо Герата.

• 4 травня — на XVIII пленумі ЦК НДПА посаду генсека замість Б.Кармаля обраний М.Наджибулла, який раніше очолював афганську контррозвідку ХАД. Пленум проголосив установку влади на рішення проблем Афганістану політичними методами.

• 28 липня — М. Горбачев демонстративно заявив швидкого виведенні з Афганістану шести полків 40-ї армії (близько сьомої години тис. чол.). Пізніше термін виведення буде перенесений. У самій Москві точаться суперечки у тому, виводити чи війська повністю.

• Август — Масуд розбив базу урядових військ у Фархаре, провінція Тахар.

• Осінь — розвідгрупа майора Бєлова з 173-го го СП 22-ї обрСпН захоплює першу партію переносних зенітно-ракетних комплексів «Стінгер» у кількості трьох штук у районі Кандагара [21].

• 15—31 жовтня — з Шинданда виведені танковий, мотострілковий, зенітний полки, з Кундуза — мотострілковий і зенітний, з Кабула — зенітний.

• 13 листопада — на засіданні Політбюро ЦК КПРС Михайло Горбачев зазначив: «У Афганістані ми воюємо шість років. Не змінювати підходів, то будемо воювати ще 20-30 років». Начальник Генштабу маршал Ахромєєв заявив: «Немає жодної військової завдання, яке ставилося б, але з вирішувалася, а результату немає. Ми контролюємо Кабул і провінційні центри, але захопленої території поспіль не можемо установити владу. Ми програли боротьбу афганський народ». [22] А на цьому засіданні поставили завдання вивести все війська з Афганістану протягом два роки.

• Грудень — надзвичайний Пленум НДПА проголошує курс - на політику національного примирення й виступає за якнайшвидше припинення братовбивчої війни.

1987

• 2 січня — до Кабула спрямована оперативної групи Міністерства оборони СРСР на чолі з першим заступником начальника Генштабу ВР СРСР генералом армії У. І. Варенниковим.

• Лютий — операція «Удар» у провінції Кундуз.

• Лютий—Березень — операція «Шквал» у провінції Кандагар.

• 8 березня — обстріл душманами міста Пяндж Таджицькій РСР.

• Березень — операція «Гроза» у провінції Газні. — операція «Коло» в провінціях Кабул і Логар.

• 9 квітня — напад моджахедів на радянську погранзаставу.

• 12 квітня — розгром бази заколотників Мілова у провінції Нангархар.

• Травень — операція «Залп» в провінціях Логар, Пактія, Кабул.

• операція «Юг-87» у провінції Кандагар.

• Весна — радянські війська починають застосовувати для прикриття східного і південно-східного ділянок кордону систему «Бар'єр». • 23 листопада — початок операції Магістраль по деблокуванню міста Хост.

1988

• 7-8 січня — бій в розквіті 3234.

• 14 квітня — за посередництва ООН у Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану й Пакистану підписано Женевські домовленості про політичне врегулювання становища навколо ситуації у ДРА. Гарантами домовленостей стали СРСР та. Радянський Союз перед зобов'язався вивести свій контингент в 9-месячный термін, починаючи з 15 травня; навіть Пакистан, зі свого боку, мали припинити підтримувати моджахедів [23].

• 24 червня — загони опозиції захопили центр провінції Вардак — місто Майданшахр.

• 10 серпня — душмани взяли Кундуз.

1989

• 23-26 січня — операція «Тайфун», остання радянська бойова операція в Афганістані.

• 4 лютого — останнє підрозділ Червоної Армії залишило Кабул [24].

• 15 лютого — з Афганістану повністю виведені радянські війська. Висновком військ 40-ї армії керував останній командувач Обмеженим контингентом генерал-лейтенант Б. У. Громов, який, як стверджують, останнім перейшов прикордонну річку Аму-Дар'я (р. Термез)[25]. Гуманітарний аспект бойових дій Така хронологія військових подій Афганської війни. … За межами країн соціалістичної співдружності майже хто б сумнівався у цьому, що комуністичний режим в Афганістані неспроможний самостійно існувати, і після її висновку звідти підрозділів Радянської армії нічого не залишиться, крім ненависть до російським, країна ж впаде в довгий час хаосу і громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли ці думки у країнах, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто більше не мали іншого виходу - вони допустити падіння марксистського уряду. Проте, афганські повстанці, маючи лише обмеженим арсеналом зброї, яке діставалося ним здебільшого від руйнації афганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї і так раніше скороченою чисельності), і навіть невідь що значної допомогою ззовні (переважно ракети земля-повітря), надавали агресорові безвихідне опір. Не дивлячись те що, що велике радянське військову присутність у Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами, навіть із найоптимістичнішим оцінкам умиротворення мала б зайняти багато років. Багато чудово пам'ятали у тому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелося витратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою площею країни на Кавказі - Дагестану.

Політ. й соціальні наслідки...... Попри те що, що увагу світового співтовариства на більшою мірою звернене іншим регіональним збройним конфліктів, афганська проблема досі залишається однією з найбільш гострих в усьому світі. Конфлікти біля колишньої Югославії, Іраку, зіткнення національному грунті колишнього СРСР, проти якими війна в Афганістані викликає менш цікаві, - тому, що утворилися біля Європейського континенту або тому, що мені якнайшвидшому врегулюванні дуже зацікавлені США, інші провідні держави і навіть увесь світ загалом. Адже, приміром, від положення у колишньому у Радянському Союзі залежить багато в чому стабільність в масштабах всієї планети - недарма після недавніх подій не IX з'їзді американці запропонували нам більш 1,5 млрд. доларів для стабілізації становища, що даремно грошей не роздають! Проте, за більш глибокому розгляді, афганська проблема зачіпає інтереси як жителів цієї країни, а й же Росії та всіх країн Співдружності Незалежних Держав і, можливо, усього світу цілому. Поки що врегулюють цю кризу, СНД, певне, зможе повністю відгородитися Афганістану - але це непросто, як здається. Ситуація навколо Афганістану для держав-членів Співдружності зводиться переважно до трьох моментів. По-перше, біля цієї країни проживає дуже багато туркменів, узбеків і таджиків, що дуже тривожить колишні середньоазіатські республіки СРСР. По-друге, проблема військовополонених. Лідери афганської опозиції неодноразово заявляли, що проблему військовополонених вирішить відразу й тільки тоді, як СРСР припинить поставку озброєнь Кабул. Але, природно, ці зобов'язання були виконані, оскільки, продовжуючи утримувати військовополонених, моджахеди будуть й надалі мати важелі тиску країни Співдружності, особливо у області виділення коштів у відновлення зруйнованої радянсько-афганської війною економіки. Претензії Афганістану отримати відшкодування правонаступниками СРСР збитків війни - ще одне болять в российско-афганских відносинах. У у відповідь численні заяви такого змісту керівництво Росії прийняло заяву від 15 листопада 1992 року, у якому, зокрема, говориться у тому, що Росія брати участь у відновленні зруйнованого господарства Афганістану, що постачання мирних товарів не припиняться І що Росія всіляко допомагати багатостраждальному афганському народу гуманітарної допомогою та інші можливими засобами. Становище в Афганістані за оцінкою західної преси "різко загострило відносини між Сходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у через відкликання нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР може глобальної стабільності і журналіста міжнародного світу". Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь. Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час у радянської зовнішню політику та новий етап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянського блоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингенту радянських військ у Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенної й формально несоюзної країни, якої приписувалися далекосяглі наслідки. Природною реакцією Західного світу було протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше, надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь почавшимися стосунками з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагато порушено недавньої Ірано-Іракською війною, і тому де вони давали як або значною мірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість частини контингенту на столиці й окремих значних центрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гискар д`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких особливих шансів вижити без військової підтримки свого заступника. "Навряд щось змусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще"- так і не безпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпаду Радянського Союзу, і зникнення "червоною загрози", значення афганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи Демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянських солдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншого боку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. Засобами масової інформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана "доктрина Картера", що складається з низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове вплив. "Доктрина Картера" повідомляла зону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому від експорту продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Ембарго на поставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки - самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все висунути свою. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх меж упорядкування і військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 - явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і південь від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні.

Характеристики

Список файлов курсовой работы