37209 (606906), страница 4
Текст из файла (страница 4)
- компанія однієї особи володіє всіма ознаками юридичної особи, її існування підтверджує функцію юридичної особи щодо обмеження підприємницького ризику розміром вкладеного майна.
- поняття юридичної особи не пов'язано з кількісним субстратом, що входить до її складу; першочергове значення має наявність необхідних ознак для її створення та реєстрації.
Викладені факти є дискусійними і передбачають необхідність подальшого дослідження особливостей правового статусу юридичної особи з одним учасником, проте дозволяють із упевненістю стверджувати, що такий специфічний суб'єкт права є юридичною особою з певними особливостями правового статусу.[1, c.3-6]
VІ.Поділ юридичних осіб залежно від мети діяльності
Внаслідок класифікації юридичних осіб за метою їх діяльності вони поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. В основному поділ на підприємницькі і непідприємницькі юридичні особи пов’язують з товариствами. А що таке товариство взагалі?
Визначення товариства стало новим для України, адже до цього існувала лише така організаційно-правова форма юридичної особи, як господарське товариство. Відповідно до закону України "Про господарські товариства" господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. На відміну від цього визначення, за новим законодавством установа ніяк не може бути господарським товариством. За ЦК товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Поняття господарського товариства поглинається поняттям підприємницького товариства.
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи).
Непідприємницькими товариствами є споживчі кооперативи, об'єднання громадян, тощо. Дуже цікавою мені здалася така норма, як п.14 листа Вищого господарського суду “Зауваження до Господарського кодексу”. [14]
Зокрема, там вказано, що коло непідприємницьких юридичних осіб, визначене Господарським кодексом, не є повним. Цей лист, крім вище згаданих видів юридичних осіб, до списку непідприємницьких юридичних осіб також включає військові частини, благочинні організації та непідприємницькі організації в сфері культури.
Логічним є те, що непідприємницька юридична особа є юридична особа, яка не має на меті, одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Я хотів би трохи детальніше зупинитися на правовому статусі непідприємницької та підприємницької юридичної особи, а також на питанні про їх відповідальність, адже це є однією з ознак, яка їх розрізняє.
Специфіка цивільно-правового статусу непідприємницьких юридичних осіб вирішальною мірою зумовлена тим, що вони створюються з метою досягнення цілей, більшість з яких, як правило, перебуває поза межами цивільно-правового регулювання.
Непідприємницькі юридичні особи майже всіх організаційно-правових форм визначаються відсутністю юридично значущих чинників, які б зумовлювали беззаперечну необхідність запровадження субсидіарної відповідальності їх учасників або засновників за зобов'язаннями вказаних організацій. Єдиним винятком з цього правила залишаються не передбачені ЦК України 2003 р. фінансовані власником установи, за якими майно закріплене на праві оперативного управління. Виходячи з належності права власності на вказане майно засновникам цих установ та враховуючи суто майновий характер цивільно-правової відповідальності, на їх засновників (передусім як власників відповідного майна) покладається необмежена додаткова відповідальність за зобов'язаннями створених ними організацій - невласників.
Відсутність у чинному ЦК згадки про можливість створення такого роду організацій спричинює істотні видові відмінності у правовому становищі приватних і публічних непідприємницьких юридичних осіб як суб'єктів цивільної відповідальності. Адже непідприємницьких юридичних осіб публічного права характеризує покладання на їх засновників (державу або відповідні територіальні громади) субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями вказаних юридичних осіб. Крім того, необхідність запровадження додаткової відповідальності засновників пояснюється у даному випадку також і необхідністю дотримання публічного інтересу, який полягає у гарантуванні умов для безперешкодного здійснення владних та інших особливо суспільно значущих функцій, покладених на юридичні особи публічного права. Тут режим додаткової відповідальності покликаний унеможливити звернення стягнення на майно, що забезпечує виконання завдань публічного характеру, віднесених до компетенції організації-боржника.
На відміну від підприємницьких організацій, закон, як правило, не обумовлює існування непідприємницьких юридичних осіб створенням і підтриманням ними у визначеному розмірі майнових фондів (статутного капіталу), призначених певною мірою гарантувати інтереси кредиторів. На переважну більшість цих юридичних осіб не поширюється і дія законодавства про неплатоспроможність (процедури банкрутства наразі можуть бути застосовані лише до споживчих товариств і фондів). Очевидно законодавець зважає при цьому на характер основної діяльності непідприємницьких юридичних осіб, обмеження їх правоздатності в частині здійснення підприємницької діяльності та розподілу можливих прибутків між їх учасниками, засновниками.
Зовні такий підхід не позбавлений логіки з погляду узгодженості різних елементів правового статусу непідприємницьких організацій. Мовляв, якщо закон не обумовлює існування непідприємницької юридичної особи формуванням нею певного обсягу майнових активів, то й імовірні труднощі з виконанням майнових зобов'язань такої юридичної особи начебто не мають ставати на заваді провадженню її основній діяльності, що виходить за межі приватноправового регулювання. Втім, прийняття такого роду трактування означає практичне усунення юридичних перепон для можливих зловживань з боку недобросовісних боржників.
Крім того, без жодних майнових гарантій виконання вимог кредиторів та за відсутності можливості остаточно вирішити у процедурах банкрутства питання якщо не про погашення, то принаймні про юридичну долю боргу, виникає ситуація перманентної правової невизначеності щодо перспектив реального задоволення майнових вимог кредиторів непідприємницьких юридичних осіб. Тож з метою захисту їх прав та інтересів доцільно визначити певний мінімальний обсяг ліквідних майнових активів, обов'язковий для підтримання протягом усього періоду існування кожної непідприємницької організації тієї чи іншої організаційно-правової форми. Вартість цих активів має бути адекватною тому “середньо – зваженому” ризику порушення чужих прав, що притаманний діяльності непідприємницької організації відповідної організаційно-правової форми.
На відміну від непідприємницьких організацій, які мають слугувати досягненню переважно гуманітарних, немайнових цілей, учасників підприємницьких товариств до участі в них спонукають майнові інтереси. Будучи втіленими у суб'єктивних майнових правах, ці інтереси відіграють визначальну роль й у побудові системи «внутрішніх» відносин, що складаються у рамках організаційної єдності підприємницького товариства. Тому для підприємницьких товариств, як правило, характерна жорсткий розподіл між обсягом майнових внесків учасників і належними їм майновими правами, з однієї сторони, та реальними можливостями учасників брати участь у формуванні внутрішньої волі цієї юридичної особи, впливати на її діяльність і рішення, що приймаються її органами — з іншої.
Зазначене викликає необхідність установлення певного співвідношення між власною відповідальністю підприємницьких товариств та додатковою відповідальністю за їх зобов'язаннями з боку їх учасників. Одним із прикладів цього є норми про субсидіарну відповідальність у межах невнесеної частини вкладу до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю та неоплаченої частини акцій учасника акціонерного товариства (ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК). Очевидно, застосування аналогічного механізму допустиме й щодо учасників тих непідприємницьких товариств, які здійснюють систематичну господарську діяльність (споживчі кооперативи). Тільки якщо стосовно вищевказаних підприємницьких товариств виразна залежність обсягу майнових і управлінських прав їх учасників зумовлює належність існування наведеного правила, то щодо тих непідприємницьких організацій, учасники котрих також мають виразний майновий інтерес, не забезпечений, проте, аналогічним механізмом визначення обсягу організаційно-управлінських повноважень, можливість запровадження субсидіарної відповідальності у межах невнесеної частини обов'язкового майнового внеску хоча і може розглядатися, але не як необхідність, а лиш як питання можливості й доцільності (ч. 2 ст. 27 Закону “Про кооперацію”).
Принципова допустимість проведення такого роду паралелей спирається на можливість одержання членом споживчого кооперативу майнової вигоди від діяльності кооперативу.
Правило про певну форму субсидіарної відповідальності учасників непідприємницьких юридичних осіб залежно від різних обставин, що підлягають урахуванню, можна викласти або у імперативній, або у диспозитивній нормі. Імперативний характер указаного припису доцільно поширити винятково на той обсяг можливого стягнення на майно учасника, що дорівнює розміру несплаченої ним частини обов'язкового внеску до майнових фондів юридичної особи. При цьому слід враховувати, що у такого роду випадках йдеться не про субсидіарну відповідальність учасника у її власному розумінні, а про особливий правовий механізм примусового виконання в натурі майнового обов'язку учасника саме перед відповідною юридичною особою-основним боржником.
Специфіка означеного механізму відповідальності визначається тим, що він є не засобом захисту прав указаної юридичної особи, а заходом, спрямованим на захист прав та інтересів її кредиторів. З огляду на вказане учасник юридичної особи постає своєрідним поручителем за неї перед третіми особами — у розмірі, що визначається обсягом невиконаного майнового обов'язку щодо здійснення внесків до майна юридичної особи, в якій він бере участь.
Розкриваючи нюанси відповідальності та особливості підприємницьких та непідприємницьких юридичних осіб, я намагався показати, що різниця між ними полягає не тільки в меті їх діяльності, а й у виді відповідальності. Хоча, в принципі, різниця в цьому плані є штучно створена законодавцем, виходячи саме з мети їх діяльності.[19, c50-53]
VІI. Поділ юридичних осіб залежно від виду установчих документів
ЦК залежно від виду установчих документів поділяє юридичні особи на:
- юридичні особи, установчим документом яких є статут;
- юридичні особи, установчим документом яких є засновницький договір;
-юридичні особи, установчим документом яких є установчий акт;
-юридичні особи, установчим документом яких є одноособова заява (меморандум).
Загалом ЦК регулює те, які установчі документи відносяться до різних організаційно-правових форм юридичних осіб.
Статут — обов'язкова умова визнання організації юридичною особою. Водночас, як вже можна було здогадатись, у ряді випадків закон передбачає й інші установчі документи, які також можуть визначати характер організації даної юридичної особи. Таким документом може бути установчий договір. Важливість установчих документів полягає в тому, що всі, хто приймає участь у діяльності організації — засновники, керівники, працівники, повинні знати, що собою представляє відповідне утворення, чим воно буде займатися, хто і як ним буде управляти тощо. Це також важливо і для тих, хто вступає чи наміряється вступити в правові стосунки з даною організацією.
Так, установчими документами для всіх видів товариств є затверджений учасниками статут або засновницький договір, укладений учасниками. ЦК чітко визначає, що установчим документом для товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств, виробничих кооперативів, благодійних та релігійних організацій, є статут, а для повного, командитного товариства, товариства з додатковою відповідальністю- засновницький договір. Якщо командитне товариство створюється одним учасником, то засновницьким договором є одноособова заява, що містить ті ж відомості, що і засновницький договір. До речі, якщо з командитного товариства вибувають всі учасники крім одного, то засновницький договір переоформлюється в одноособову заяву, що підписується єдиним учасником товариства.
Установчий акт є установчим документом для установ. Установчий акт може бути як індивідуальним, так і спільним в залежності від кількості осіб, що її створюють. Стаття 83 ЦК визначає, що установчий акт може міститися навіть у заповіті.
Установчий акт може бути скасований засновником відповідної установи до її створення. [2,c.3-5]
VIІI.Класифікація юридичних осіб за організаційними ознаками
За організаційними ознаками юридичні особи поділяються на прості і складні.
Простими юридичними особами вважаються ті, що утворилися на власності фізичних осіб, власності фізичних і юридичних осіб, власності держави, коли власник майна відокремлює його частку для створення юридичної особи.
Складними юридичними особами є ті, що виникають при об’єднанні декількох юридичних осіб(об’єднання споживчої кооперації, об’єднання об’єднань фізичних осіб).
Господарський кодекс визначає, що об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
