33282 (605368), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Турбота про повагу до римського права уступає в університетах місце прагненню установити і викласти принципи права, що є у всіх відносинах вираженням раціональних засад. Нова школа, іменована доктриною природного права, поширюється в університетах у XVII і XVIII століттях. Ця школа на відміну від постглосаторів відмовилася від схоластичного методу, прагнула, наслідуючи точним наукам, бачити в праві логічну аксіоматичну систему. Вона відходить від ідеї природного порядку речей, заснованого на волі Бога, ставить у центр будь-якого суспільного ладу людину, підкреслюючи невід'ємні «природні права».

Школа природного права домоглася яскравого успіху в двох напрямках. Насамперед, вона поклала кінець неуважності юристів до сфери публічного права. (Римське право формулювало розходження між публічним і часткою правом, але лише для того, щоб залишити публічне право осторонь). Питання публічного права стали займати юристів зі значним успіхом в області карного права, із середнім - в області адміністративного права і з досить посереднім - в області конституційного права. Проте, після XVIII століття склалось публічне право, що по всіх параметрах близьке до традиційного приватного права.

Другим напрямком, де проявився успіх школи природного права, стала кодификація, що виникла як природне завершення концепції систематизації, що лежить у її основі, і всієї багатовікової творчості університетів.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуванню результатами систематизації правових норм.

Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана, право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона).

Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний настрій розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.

В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.

Таким чином, „юридичний націоналізм” відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не слід розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Основи систем національного права у Європі були закладені ще у буржуазну епоху, але йшли ці процеси по-різному. Саме тому національне право кожної країни має свої особливості, незважаючи на те, що всі вони належать до романо-германської правової системи.

На ці національні особливості мали вплив багато факторів, серед яких, мабуть, найважливішими були історичний та політичний. Але навіть у різних умовах становлення систем деякі етапи мали спільні риси.

Йшов процес внутрішньодержавної уніфікації права. Наприклад, у Франції треба було подолати протиріччя між звичаями різних провінцій. Ці протиріччя не змогла подолати „кодифікація кутюмов”, між ними досит довго залишалися відмінності, до створення у 1804р Цивільного кодексу. Вольтер, з приводу відсутності єдиного уніфікованого французького права, глузуючи писав, що „зміна законів відбувається на кожній поштовій станції зі зміною коней”. Основним же фактором, що заважав проводити уніфікацію законодавства у Німеччині була територіальна роздробленість країни.

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система – величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метою створення позитивного права, вони не створювали обов’язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку.

Романо-германська система права об’єднала народи Європи, незважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити.

2. Структура права у державах романо-германської правової сім’ї.

У всіх країнах, що належать до романо-германської пра­вової сім'ї, визнається диференціація права на публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер і є важливою характеристикою правових систем країн романо-германської правової сім'ї. Сутність його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі і інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного — галузі й інститути, що регулюють взаємовідносини індивідів. До цього слід додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носієм влади.

Поділ права на публічне і приватне протягом тривалого часу розглядався у рамках вчення, що трактувало його як "природний порядок", домінантний по відношенню до дер­жави. Стверджувалось, що прерогатива створення і забез­печення функціонування публічного права належить дер­жаві, а приватного — юридичним інституціям і закладам громадянського суспільства. Саме тому юристи, які у Римі здебільшого не належали до державних структур, концент­рували увагу на приватному праві. Загальновідомо, що у Римі не було конституційного, адміністративного і навіть повноцінного кримінального права.

Вже пізніше юристи, що займалися проблемами науки управління, поступово почали вивчати створені англосак­сонською правовою сім'єю норми публічного права. Цей процес посилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, за якої визнавалося існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідність реалізувати на практиці те, що до цього часу було ли­ше ідеалом, а саме державу, у якій є виборні вищі представницькі органи, дієві виконавчі і незалежні судові органи.

Безумовно, свою специфіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно з яким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Але юристи романо-германської правової сім'ї схиляються до того, що зазначений принцип і загалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівня громадянської свідомості. Реалізація цього права можлива лише за умови, що суспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкування дисципліні і контролю.

Незважаючи на те, що головні принципи публічного права у країнах романо-германської правової сім'ї були відпрацьовані лише у XIX—XX ст., воно має велику схо­жість щодо правових систем цих країн. По-перше, це обу­мовлено загальністю політичної і філософської думки різних країн. Так, публічне право усього Європейського континенту у своєму розвитку зазнало значного впливу державницьких ідей Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Єдині для усіх європейських країн основи сучасного криміналь­ного права закладено Беккаріа. По-друге, єдиний порядок формування корпусу юристів, що дістали освіту на основі вивчення цивільного права, обумовив те, що останнє було взяте як модель для подальшої розробки всіх інших галу­зей права.

До того ж, формування публічного права мало гостру потребу у збагаченні досвідом інших країн. Конституційне право країн романо-германської правової сім'ї є прикладом того, як юридична наука у цій сфері набула інтерна­ціональних ознак. Що ж стосується адміністративного пра­ва, то воно вважається витвором Державної ради Франції. Після цього розпочався інтенсивний процес його запровад­ження іншими європейськими державами. Але саме Фран­ція найбільше сприяла ідеї самостійності адміністративного права щодо приватного.

Водночас найістотніші відмінності національних право­вих систем країн романо-германської правової сім'ї прогля­даються саме у сфері адміністративного права. Це пояс­нюється тісним зв'язком цієї галузі права із структурою органів державного управління, яка є різною у конкретних країнах. Адміністративне право більш, ніж інші галузі пра­ва, залежить від політичних і соціальних процесів, які ; відбуваються у суспільстві. Воно регулює дуже великий діапазон суспільних відносин. Адже історично виникнувши як "поліцейське право" з метою забезпечення суспільного порядку, воно поступово поширило свій вплив майже на усі сфери державного управління. Адміністративне право загалом не кодифіковане. Навіть у країні класичної ко­дифікації — Франції, адміністративне право ніколи належ­ним чином не кодифікувалось. А створені вже кодекси являють собою зібрання законодавчих та інших норматив­них актів, до компетенції яких входить лише обмежена частина відносин, що регулюються адміністративним правом.

На відміну від інших галузей права, навіть публічного, адміністративне право значною мірою сформоване судовою практикою. У ФРН, Австрії, Бельгії, Італії та Швейцарії існують особливі судові системи адміністративної юстиції, яким підвідомчі усі спори адміністративно-правового харак­теру. Водночас загальновідомо, що чим істотніша роль су­дової практики як джерела права, тим більші правові від­мінності, бо судова практика великою мірою схильна до впливу на неї умов, які постійно змінюються.

Схожість приватного права країн романс-германської правової сім'ї пояснюється тими ж причинами. Немає сум­ніву, що кожному національному праву властива певна оригінальність, яка виявляється у наявності притаманних тільки йому інститутів. Але у сфері приватного права особливо чітко проглядається теоретична одноманітність право­вих систем країн романс-германської правової сім'ї. Це пояснюється тим, що в основу формування приватного права покладено римське право. До того ж, у відносинах, регламентація яких грунтується на канонічному праві, та­кож існує певна єдність, у всякому разі, коли йдеться про правові системи християнських держав.

Публічне право, як і приватне, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї диференціюється на одні й ті самі основні галузі: конституційне право, адміністративне право, міжнародне публічне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право тощо. Та ж диференціація спостерігається і на більш низькому рівні правових інсти­тутів і понять, у зв'язку з чим у більшості випадків не виникає труднощів щодо розуміння головних дефініцій у правових системах країн — представниць романо-германської правової сім'ї. Отже, хто обізнаний хоч з однією з цих правових систем, здатний розуміти й інші. При цьому не треба пристосовуватися до іншої форми правового мислен­ня, якщо національна правова система не позбавлена де­яких особливостей.

У всіх країнах романо-германської правової сім'ї правову норму оцінюють і аналізують однаково, її розуміють як загальне, формально-визначене правило поведінки. Згідно з доктриною, що склалася у романо-германській правовій Сім'ї, правова норма не повинна створюватися суддями.

Вона з'являється пізніше у результаті теоретичних роз­думів, що грунтуються на вивченні практики і принципах справедливості, моральності, врахування політичних інте­ресів та гармонії правової системи з усіма іншими соціаль­ними системами. Правова норма ніби позбавляється хао­тичності, безсистемності практики. З неї усувають випад­кові елементи і цим спрощують розуміння самого права. Така норма дозволяє суспільній думці, законодавцю більш ефективно втручатися у соціальне життя і навіть органі­зовувати суспільство на досягнення якихось цілей. Така роль права відповідає традиції, згідно з якою воно розгля­дається як модель соціальної організації.

Характеристики

Список файлов курсовой работы