144521 (598811), страница 2
Текст из файла (страница 2)
По етапах формування витрат у залежності від ступеня готовності, місця їхнього здійснення й обсягу розрізняють наступні види собівартості продукції: технологічну, цехову, виробничу, повну.
Технологічна собівартість - це сума витрат на здійснення технологічного процесу виготовлення продукції, за винятком витрат на покупні деталі і вузли.
До складу технологічної собівартості входять наступні витрати:
• на сировину, матеріали, паливо, енергію;
• на технологічні нестатки;
• на заробітну плату виробничих робітників з нарахуваннями;
• на технологічне обслуговування, ремонт і амортизацію устаткування, покупку інструментів і пристосувань, мастильних, охолодних і обтиральних матеріалів.
Цехова собівартість включає усі витрати цеху на виробництво продукції:
• технологічну собівартість;
• вартість напівфабрикатів і послуг інших підрозділів;
• витрати на покупні комплектуючі вироби;
• витрати на керування й обслуговування виробництва в межах цеху.
Виробнича собівартість являє собою суму витрат підприємства на виробництво продукції і включає цехову собівартість і загальногосподарські витрати по підприємству:
на зміст адміністративно-технічного персоналу підприємства;
амортизаційні відрахування від вартості будинків і споруджень загальногосподарського призначення, їхній зміст і ремонт;
витрати на охорону праці і техніку безпеки;
на дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи;
на підготовку кадрів, відрядження;
обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення природного середовища).
Повна собівартість являє собою суму витрат підприємства на виробництво і збут продукції по видах і відрізняється від виробничої на величину невиробничих (комерційних) витрат, зв'язаних з реалізацією продукції. До них відносяться витрати на вивчення ринку, рекламу продукції, тару, упакування, комісійні виплати організаціям збуту, проведення виставок.
Повна собівартість визначається по реалізованій продукції. Вона служить базою ціни товару і її нижньою границею для товаровиробника.
Ціна одиниці продукції для окремого підприємства є індивідуальною собівартістю. При визначенні ціни одиниці продукції, виготовленої на декількох підприємствах, об'єднаних у чи корпорацію холдингову компанію з централізованим розрахунком цін, враховується, що рівень індивідуальної собівартості на різних підприємствах може істотно розрізнятися в результаті різного їхнього техніко-економічного рівня. У цьому випадку користаються показником средньогалузевої собівартості продукції конкретного виду, що розраховується по формулі середньої арифметичної величини.
У процесі керування і планування розрізняють кошторисну і нормативну собівартості.
Кошторисна собівартість визначається на основі тимчасової технології і по укрупнених нормах використання робочого часу, устаткування і матеріалів. Вона використовується для обґрунтування разових чи тимчасових цін на продукцію.
Нормативна собівартість визначається на основі діючої технології і нормативного методу обліку виробництва, тобто виходячи з рівня діючих на підприємстві на початок кожного місяця норм витрати сировини, матеріалів, палива, енергії усіх видів (електроенергії, води, пари, стиснутого повітря і т.п.), покупних напівфабрикатів, відрядних розцінок по заробітній платі, посадових окладів, норм обслуговування устаткування.
3. Класифікація витрат у калькуляційному розрізі
Для визначення собівартості по об'єктах виникнення і по призначенню користаються угрупованням витрат у калькуляційному розрізі (по статтях витрат). Отже, калькуляція, на відміну від витрат на виробництво, враховує витрати відповідно до їх призначення і місця, де вони виробляються.
У цьому випадку витрати на виробництво враховуються по наступним статтях калькуляційного листа:
1) сировина й основні матеріали за винятком поворотних відходів;
2) покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати, включаються не в основні фонди;
3) додаткові чи допоміжні матеріали;
4) паливо на технологічні нестатки;
5) енергетичні витрати на технологічні нестатки;
6) заробітна плата виробничих робітників;
7) нарахування на заробітну плату (відрахування на соціальні заходи й у Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи);
8) відшкодування зносу інструментів і пристосувань цільового призначення;
9) витрати на зміст і експлуатацію устаткування;
10) амортизація основних засобів;
11) робота транспортних цехів (усередині заводський транспорт);
12) інші цехові витрати;
13) витрати на підготовку й освоєння виробництва;
14) інші виробничі витрати;
15) загальнозаводські витрати;
16) утрати від шлюбу;
17) невиробничі (комерційні) витрати.
У машинобудуванні, крім зазначених статей витрат, виділяються ще транспортно-заготівельні витрати по постачанню підприємства сировиною, матеріалами, покупними напівфабрикатами і комплектуючими виробами.
Така класифікація витрат дозволяє визначити собівартість одиниці продукції, а також товарну і реалізовану продукцію по повній собівартості.
Усі витрати в калькуляційному розрізі підрозділяються:
• по характері участі у виробничому процесі - на основні, безпосередньо зв'язані з виробничим процесом, і накладні, зв'язані з обслуговуванням виробництва і керуванням;
• по способі віднесення на собівартість окремого виду продукції - на прямі і непрямі.
До прямих відносяться витрати, що можуть бути прямо включені в собівартість окремих видів продукції на основі встановлених норм (основні і допоміжні матеріали, напівфабрикати і покупні вироби, паливо й енергія для технологічних нестатків, заробітна плата виробничих робітників).
До непрямого відносяться витрати, зв'язані з роботою чи цеху підприємства (фірми) у цілому, і їхній не можна прямо віднести на собівартість конкретного виду продукції (витрати по змісту й експлуатації устаткування, знос інструментів і пристосувань, транспортні витрати, цехові, загальнозаводські і невиробничі витрати). Непрямі витрати включаються в собівартість шляхом їхнього розподілу між видами продукції, що випускаються, пропорційно якій-небудь умовній базі (яка регламентується галузевими інструкціями);
4. Класифікація витрат у залежності від кількості продукції, що випускається
У залежності від кількості продукції, що випускається, усі витрати на її виробництво і збут поділяються на умовно-постійні (непропорційні) і перемінні (пропорційні).
Умовно-постійні витрати не залежать від зміни обсягу виробництва за умови максимального використання діючих виробничих потужностей підприємств.
У собівартості одиниці продукції постійні витрати змінюються назад пропорційно зміні обсягу виробництва.
До умовно-постійних витрат відносяться амортизація основних засобів, заробітна плата управлінського персоналу і робочих-повременщиков, орендна плата за приміщення й устаткування, комунальні послуги й ін.
Загальна сума умовно-постійних витрат розраховується в цілому по підприємству і його структурним підрозділам, потім по кожній статті витрат у калькуляції собівартості визначається їхня частка в залежності від технологічних умов виробництва. Ставка умовно-постійних витрат на кожнім підприємстві визначається після детального аналізу витрат з обліком технічних і організаційних умов його роботи.
Перемінні витрати змінюються пропорційно обсягу що випускається продукція. У собівартості одиниці продукції вони залишаються незмінними (при постійних нормах витрати сировини, матеріалів, палива, окремих видів енергії і постійних цін). Ці витрати можуть бути розраховані на кожен вид продукції виходячи з норм витрати і ціни одиниці ресурсу.
До перемінного відносяться витрати на сировину і матеріали, заробітна плата робітників-відрядників, транспортні послуги по перевезенню сировини, готової продукції й ін.
Деякі витрати розглядають як частково перемінні, що представляють собою суму перемінних і постійних витрат. До них відносяться:
витрати на змінне устаткування, інструмент, малоцінні і що швидко зношуються предмети;
витрати на зміст і експлуатацію основних засобів;
заробітна плата виробничих робітників з нарахуваннями;
загальвиробничі витрати.
Сума перемінних і умовно-постійних витрат утворить собівартість продукції.
Тема 2. Прибуток, норма прибутку
1. Поняття прибуток і її економічна сутність
Любою товаровиробник при плануванні своєї діяльності виходить з того, щоб не тільки відшкодувати витрати на виробництво і збут продукції, але й одержати визначену суму прибутку, що виступає як реалізована прибавочна вартість.
Прибуток є одним з найважливіших показників фінансової діяльності, по якому визначається рейтинг підприємства (фірми). Наявність прибутку свідчить про ефективність виробництва, про благополучний фінансовий стан підприємства. Це одне з основних джерел нагромаджень і утворення фінансових ресурсів підприємств і держави.
Прибуток це частина валового доходу підприємства (фірми) за винятком усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність.
Валовий доход являє собою загальну суму доходу від, усіх видів діяльності підприємства (фірми).
Валовий доход включає:
• загальні доходи (виторг) від реалізації товарів (робіт, послуг), у тому числі допоміжних і обслуговуючих виробництв, а також від реалізації цінних паперів;
• доход від здійснення банківських, страхових і інших операцій по наданню фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями і вимогами;
• доходи від товарообмінних (бартерних) операцій, від операцій з розрахунками в іноземній валюті;
• доходи від спільної діяльності, від здійснення операцій лізингу (оренди), а також у вигляді дивідендів, відсотків;
• доходи від позареалізаційних операцій.
З валового доходу виключаються:
• суми акцизного збору, податку на додаткову вартість, мита, митних зборів і ін.;
• інші суми, визначені законодавством.
Скоректований валовий доход - різниця між валовим доходом і сумами, що виключаються з нього.
Валові витрати - сума витрат підприємства в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, що здобуваються цим підприємством для їхній наступного використання у власній господарській діяльності.
Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. прибуток визначається шляхом зменшення скоректованого валового доходу на суму валових витрат і амортизаційних відрахувань.
Прибуток є основним фінансовим джерелом сплати податків, розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази, усіх форм інвестування. Отже, уся діяльність підприємства повинна бути спрямована на те, щоб забезпечити збільшення чи прибутку стабілізувати її на досягнутому рівні.
Розрізняють необхідний і граничний прибуток. Необхідний прибуток характеризує суму, достатню для підтримки виробничо-господарської діяльності підприємства (фірми) при досягнутих обсягах випуску продукції (робіт, послуг). Розмір необхідного прибутку для товаровиробника визначається рішенням двох задач: забезпеченням конкурентноздатності продукції і можливістю різних виплат працюючим у вигляді дивидендів, премій і задоволення їхніх соціальних нестатків. Сума необхідного прибутку співвідноситься із собівартістю продукції.
Граничний прибуток може бути гранично високої і гранично низкою. Границі гранично високого прибутку не існує, тому що будь-яке підприємство (фірма) прагне до одержання як можна більшого прибутку від результатів своєї діяльності. Гранично низький прибуток характеризує мінімальну вигоду виробника, нижче якої процес виробництва стає безглуздим.
2. Види прибутку
Основна частка в прибутку підприємства належить прибутку від реалізації продукції, що залежить від обсягу зробленої (реалізованої) продукції, її собівартості і ціни.
Чим більше підприємство зробить і реалізує продукції, тим за інших рівних умов воно одержить велику суму прибутку; чим нижче витрати на виробництво і збут продукції, тим при незмінній ціні вище прибуток. Якщо продукція відрізняється від аналога більш високими якісними характеристиками, вона може бути реалізована по більш високій ціні.
Однак господарська діяльність підприємств не обмежуйся тільки виготовленням і реалізацією товарної продукції.
Багато підприємств мають на своєму балансі автогосподарство, підсобне сільське господарство, фірмову мережу по технічному обслуговуванню і продажу виробів власного виробництва й інші допоміжні непромислові господарства. Доходи від продукції непромислових виробництв (робіт, послуг), від реалізації матеріалів, засобів праці, нематеріальних активів (права на користування об'єктами промислової власності - винаходами, товарними знаками, знаками обслуговування, промисловими зразками, об'єктами інтелектуальної власності - програмним забезпеченням, банками знань, ноу-хау, раціоналізаторськими пропозиціями і т.п.) не включаються у вартість реалізованої продукції, а враховуються окремо як "Інша реалізація". Перевищення доходів по цій статті над витратами утворить прибуток від іншої реалізації.
Підприємства здійснюють операції, не зв'язані зі збутом продукції (робіт, послуг) вони називаються позареалізаційні. До них відносяться: пайова участь у спільних підприємствах, розміщення на депозитних рахунках банків тимчасово вільних засобів, надходження раніше списаних боргів, чи сплата надходження штрафів, пені, неустойок, а також зміни валютних курсів і т.п. Різниця суми засобів, отриманих підприємством від позареалізаційних операцій, і суми витрат по цих операціях, утворить прибуток від позареалізаційних операцій.
Загальна сума прибутку, отримана підприємством у результаті виробничо-господарської діяльності, називається балансовим прибутком.