Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 9)

У соціології політики Бурдьє називає ще одну форму капіталу – політичний капітал, ресурсами якого є три описані вище форми. Створення і накопичення цього капіталу, а також політичні дії відбуваються у специфічному просторі – політичному полі.

Таблиця 2

Основні форми капіталу

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (X. Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх, ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці „Походження тоталітаризму" (1951 р.) зазначає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище, а в суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну, або "модернізацію навздогін" (країни Азії, Африки, Латинської Америки), тобто розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульована 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністич-них суспільств у сучасні демократичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1 – 5 років;

2) політична стабілізація, що поєднується з глибокими еко-номічними реформами. Тривалість етапу 2 – 10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу 5 – 15 років.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, в тому числі й в Україні, є:

виведення з-під політичного контролю економіки;

створення відкритої соціальної структури;

формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. в центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла "Думай глобально, дій локально!". Термін "глобалізація" (globalization) увійшов в науковий обіг з ініціативи представників "Римського клубу" в 60–х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв'язків і означає "постінтернаціоналізацію" суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т. Парсонс, У. Ро-бінсон, К. Пей, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр) з "глобальним капіталізмом". "Глобалізація, – відзначає американський дослідник У. Робінсон, – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідденс трактує процес глобалізації як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, котрі відбуваються за багато миль від них". Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село", формує так звану "світову культуру", забезпечує поширення в усьому світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалась європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, виділяючи їх особливості.

У цілому в другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи, виділимо деякі із них:

теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бенхем, К. Байлі);

теорія панування та символічного насильства (П. Бурдьє);

концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, З. Бжезінський, С. Ліпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс).

концепція глобалізації (Т. Парсонс, У Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте особливості політичної думки Давнього Сходу.

2. Які особливості полісної культури Древньої Греції?

3. Розкрийте зміст концепції “ідеальної держави” Платона.

4. Назвіть основні ідеї Арістотеля про політику.

5. Який внесок М. Макіавеллі в розвиток сучасної політології?

6. Розкрийте зміст теорії суспільного договору і природного права в історії політичної думки.

7. Проаналізуйте вчення Ш. Монтеск'є про поділ влади.

8. Охарактеризуйте політичні погляди основних представників європейського лібералізму XIX ст.: Б. Констан, Д. Мілль, А. Токвіль та ін.

9. Який внесок М. Вебера в розвиток теорії легітимного панування?

10. Розкрийте зміст основних ідей утопічного соціалізму.

11. Сутність політичної доктрини марксизму.

12. Назвіть основні напрямки російської політичної думки кінця XIX – початку XX ст. і їх видатних теоретиків.

13. Які основні ідеї і напрямки сучасної політичної думки?

14. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

15. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини ХХ ст. досліджень американських вчених.

16. Охарактеризуйте головні тенденції, теоретичні проблеми, перспективи розвитку європейської політології другої половини ХХ ст.

17. Зробіть аналіз біхевіоризму як основного методу політичних досліджень американської політології ХХ ст.

18. У чому полягає теоретичне та прикладне значення соціологічної теорії П. Бурдьє для вивчення світу політики.

Тема 3. Політична думка України

Ніхто не побудує нам держави, якщо ми самі її не побудуємо, і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути.

В. Липинський

1. Політичні ідеї в період Київської Русі.

2. Розвиток політичної думки в Україні ХVI – XVIII ст.

3. Історія розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст.

4. Політична думка українського зарубіжжя.

1. Політичні ідеї в період Київської Русі

Українська політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.

Після розпаду Київської Русі (у 40-х роках ХIII ст.) і звільнення від татаро-монгольського ярма формується мала Русь, або Україна, яка поєднувала південно-західні землі колишньої Київської Русі. До речі, назва „Україна” вперше згадується в 1187 р. в Іпатіївському літописі для позначення території східних слов'ян. До грудня 1917 року офіційно південно-західна Русь не називалася Україною. Однак на практиці ширилися назви Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Західна Україна. На українські землі постійно прагнули поширити свою владу сильні на той час сусідні держави: Литва, Польща, Угорщина. У середині XVI ст. українські землі – Волинь, Східне Поділля, Київщина, частина Лівобережжя – були приєднані до Польщі.

Результатом Переяславської Ради в березні 1654 р. з'явилося приєднання Лівобережної України до Росії. Правобережна Україна залишилася в складі Польщі. У XVII ст. відбулося заселення Слобідської України.

Після укладання Союзного Договору в грудні 1922 року Україна ввійшла до складу СРСР. 24 серпня 1991 року перемогла історична справедливість: Україна стала незалежною державою.

Проблеми боротьби українського народу за звільнення від кріпосницького і самодержавного гніта, за державну незалежність обумовили визначену специфіку політичної думки України протягом всієї історії її розвитку. Їй притаманні ідеї патріотизму, гуманізму, демократизму, загострене почуття національної самосвідомості.

У джерел української політичної думки стояла християнська філософія Київської Русі. Перехід Київської Русі від язичества до християнства (988 р.) став важливим етапом у розвитку політико-правової і духовно-культурної думки. Київська Русь виникла в IX ст. у результаті економічного, політичного і культурного розвитку східнослов'янських земель і об'єднання їх на цій основі в державу ранньофеодального типу.

Одним із ранніх політико-правових джерел є “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.) митрополита Київського Іларіона. Тут викладається релігійно-соціологічна концепція, відповідно до якої історія являє собою процес зміни принципів релігії. В основі Нового завіту, стверджує Іларіон, лежить принцип благодаті. З появою благодаті утвориться суспільство рівноправних християнських народів. Благодать для Іларіона – це синонім істини, а закон – лише тінь істини.

Політичні ідеї Київської Русі знайшли своє глибоке відображення в літописах. “Повість временних літ” (1113 р.) Нестора викладає політичну історію Русі, дає характеристику князів, виділяє основну ідею – ідею єдності російських земель. “Новгородський літопис” (1136 р.) виражає антикнязівські тенденції, зокрема, він віддає перевагу владі віча – колективного органу, а не владі князя.

У “Повчанні Володимира Мономаха”, “Російській Правді” (XI – XIII ст.) “Слові о полку Ігоровім” (XII ст.) “Посланні Данила Заточника” (XIII ст.) і інших джерелах закладені ідеї сильної князівської влади і заклик до єднання російських земель. Одноособова влада князя розглядалася як основна умова територіальної цілісності, сили, процвітання держави.

Незважаючи на авторитет і сильну владу князя в Київській Русі, князівське правління не було абсолютним. Деякою мірою влада князя була обмежена діяльністю представницьких органів: віча, князівської думи, боярської думи, феодальних з'їздів, соборів. І хоча вони досягли рівня парламентських форм, однак можна стверджувати про наявність елементів демократизму політичної влади в Київській Русі.

2. Розвиток політичної думки в Україні в XVI – XVIII ст.

У XVI – XVII ст. політична думка України мала гуманістичну спрямованість. Це обумовлювалося необхідністю збереження національної самобутності народу України в умовах загрози його поневолення Польщею. Основною формою протесту проти соціально-економічного, національного і релігійного гніту була літературна полеміка. Прийняття Брестської унії (1596 р.) активізувало творчу діяльність багатьох відомих українських полемістів. Центрами поширення наукових знань у цей період були Острозька і Київська школи. Тут працювали видатні філософи, історики, математики, астрономи. В Острозі Андрій Курбський, один із сподвижників Івана Грозного, виступає з критикою самодержавства, царських реформ, вважаючи основним у державному правлінні обмеженням влади монарха представницьким органом – “Думу”, “раду, що обирається”. Одержуючи знання в Острозі, відомий український полеміст Герасим Смотрицький у праці “Ключі царства небесного” міркує про вічність, про рух матерії і суспільства, про єдине коло долі. У праці “Апокрисіс” український полеміст Христофор Філалет виступає в захист прав, інтересів українського народу, його боротьби проти соціального і національного гноблення, застерігає правителів від беззаконня. У соціально-політичних поглядах Філалета містяться ідеї суспільного договору і природних прав людини.

Український полеміст Кирило-Транквіліон Ставровецький у працях “Зерцало Богослов'я”, “Євангелії учительноє” досліджує проблеми походження і вічності світу, християнської етики, сутності держави, говорить про соціальну рівність, про волю людини. Основна задача держави, на його думку, – вміння погодити різні, а часом і непримиренні інтереси. А для всіх громадян інтереси держави понад усе. Видатний релігійний письменник і мислитель Іван Вишенський, який багато років жив, діяв і проповідував в монастирі на Афоні, в палких трактуваннях (найбільш могутнє з них – “Писання до втеклих від православної віри єпископатів”) різко критикує Брестську унію, соціальне зло, світських і духовних панів, призиває до соціальної рівності, до духовної чистоти, любові до батьківщини, до простої людини. Неприпустимо, на його думку, відступ від соборності керування, тому що це божественне явище, прояв рівності, демократизму, раннього християнства.

Характеристики

Список файлов книги