178453 (596285), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Розглядає три методи експертної грошової оцінки земельної ділянки:
Метод капіталізованого доходу. За цим методом вартість об'єкта визначають шляхом капіталізації можливого доходу від нього (рента, прибуток). У зарубіжній літературі, зокрема німецькій, він відомий також під назвою “метод вартості доходу (МВД)”.
Метод порівняльної вартості (МВП). За цим методом вартість об'єкта визначають на основі порівняння з фактичними ринковими цінами аналогічних об'єктів.
Метод визначення вартості на основі витрат (МВВ), або витратний метод. За цим методом вартість об'єкта визначають на основі витрат по створенню чи придбанню об'єкта.
Збагерська Н.В. у статті “Перспективи розвитку методологічних підходів до економічної оцінки земельних ресурсів” [51] пропонує переглянути положення про економічну природу диференціальної ренти. Перехід до ринкової економіки означає відродження дійсної суті ренти в органічній єдності двох її аспектів: на мікрорівні та макрорівні. Сучасні розробки, хоча й не всі достатньо обґрунтовані та досліджені, дають змогу уникнути основних недоліків диференціальної ренти при економічній оцінці земельних ресурсів і вважається її найважливішим показником.
Ліквідація державної монополії і запровадження приватної власності на землю фізичних та юридичних осіб, розмежування земель державної власності на комунальну і державну, встановлення принципу платності за користування землею для всіх форм власності закріплено в Україні на законодавчому рівні.
В Україні створена нормативно-правова і методична база для виконання нормативної та експертної грошової оцінки земельних ділянок. Нормативна грошова оцінка земель здійснюється на землях всіх категорій, а методика передбачає оцінку земель в межах населених пунктів, земель сільськогосподарського призначення і несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів.
Важливе значення в створенні економічних засад регулювання земельних відносин належить грошовій оцінці, яка в умовах перехідного до ринкової економіки періоду дає змогу створити об’єктивну основу для оподаткування земель.
Прийняття на державному рівні ряду законодавчих актів про плату за землю та приватизацію земельних ділянок дозволило ввести грошову оцінку в правове поле регулювання земельних відносин. Вона стає одним з ключових елементів в реалізації державної політики оподаткування та ціноутворення.
Створена на сьогодні в Україні нормативно-правова та методологічна база дозволяє здійснювати всі види грошової оцінки земель, є необхідною передумовою для формування ринку земель, забезпечує виконання державних цілей щодо розвитку інфраструктури земель.
В Україні існує два види грошової оцінки земель: нормативна та експертна. Сфери їх застосування регулюються законодавчими та нормативними документами. В свою чергу, за категоріями оцінки грошова оцінка розділяється на оцінку земель населених пунктів, оцінку земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів) та оцінку земель сільськогосподарського призначення.
Зважаючи на свою цінність як природного ресурсу та національного багатства, земля перебуває під особливою охороною держави (стаття 14) [1]. Саме держава шляхом прийняття законодавчих актів та підзаконних нормативно-правових документів визначила основні вектори розвитку нової земельної політики в Україні наприкінці 20 століття
Земельна реформа в Україні триває понад 10 років. Її початком (до речі уже четвертої за останні 130 років) слід вважати прийняття Постанови Верховної Ради Української РСР "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року [12, ст. 252-255]. У даній Постанові наголошувалася необхідність у перерозподілі та інвентаризації земель, наданні земель громадянам, підприємствам, установам, організаціям у ході земельної реформи і оформленні прав на володіння чи користування землею. Дана Постанова стала передумовою для складання проектів формування території сільських (селищних) рад та встановлення меж сільських населених пунктів. Нормативні вказівки по складанню даних проектів були затверджені Держкомземом України 30 жовтня 1991 року [23]. Метою вказаних проектів було створення територіальних умов для самостійного вирішення сільськими (селищними) радами усіх питань місцевого чи то локального характеру на підставі законодавства України та повної економічної самостійності.
Справжнього поштовху для подальшого прискорення реформування земельних відносин (в тому числі і на території населених пунктів) було зроблено на початку 1992 року. 30 лютого 1992 року Президентом України підписано Закон "Про форми власності на землю” [5, ст. 144]. В ньому узаконилися три форми власності: державна, колективна та приватна. 13 березня 1992 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін і доповнень до земельного кодексу Української РСР", а також Постанови "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" [13, ст. 255-257] та "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування"(№ 2200-XXII і № 2201-XXII відповідно)[14, ст. 273-282]. 3 липня 1992 року вступив в дію Закон України “Про плату за землю” [8, ст. 197-213], в якому врегульовувалися питання платності використання земель населених пунктів, ставки оподаткування і інші принципові питання.
Значним поштовхом для подальшого розвитку земельної реформи на території населених пунктів було прийняття Верховною Радою України Закону України “ Про основи містобудування “ 16 листопада 1992 року №2780-ХІІ [9,ст.220-222]. Даним Законом передбачалося дотримання при здійсненні міс-тобудівної діяльності наступних принципів(стаття 5): 1- відповідність містобудівної документації, проектів конкретних заходів державним стандартам, нормам, правилам, технічним умовам; 2- розміщення та будівництво об’єктів згідно із затвердженою в установленому порядку містобудівною до-кументацією та проектами цих об’єктів; 3- збереження та відновлення пам’я-ток архітектури та інших цінних об’єктів; 4- урахування законних інтересів власників та користувачів земельних ділянок та будівель; 5-доведення до громадян інформації про плани перспективного розвитку територій, розміння особливо цінних об’єктів; 6- урахуванння прозицій громадян та об’єднань громадян при розробці містобудівної документації[9, ст. 221].
Отримало віддзеркалення в цьому Законі (стаття 21) і досить важливе і водночас складне питання щодо визначення територій та використання земель для містобудівних потреб, яке здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою населених пунктів. При цьому державний контроль за використанням та забудовою земель, забезпечення можливості здійснення на них передбаченої містобудівної діяльності провадиться органами місцевого та регіонального самоврядування, органами державної виконавчої влади, спеціально уповноваженими на це державними органами.
Стаття 23 вищевказаного Закону визначила призначення, зміст, порядок ведення містобудівного кадастру населених пунктів. Містобудівний кадастр населених пунктів – це систематизована база даних про належність територій до відповідних функціональних зон, їх сучасне та перспективне призначення, екологічну, інженерно-геологічну ситуацію, стан забудови та інженерного забезпечення, характеристики будинків і споруд на землях усіх форм власності та призначений для забезпечення у встановленому порядку суб’єктів містобудування необхідною інформацією. Порядок ведення містобудівного кадастру населених пунктів установлюється Кабінетом Міністрів України[9].
Наступним кроком подальшого удосконалення регулювання земельних відносин у містобудуванні було розроблення Положення про містобудівний кадастр населених пунктів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року №224[32]. Це Положення визначило конкретну сферу використання даних містобудівного кадастру, зокрема, при вирішенні таких питань: 1- прогнозування розвитку, планування та забудови населених пунктів; 2- розміщення, проектування, будівництва та реконструкції об’єктів різного цільового призначення; 3- охорони особливо цінних об’єктів; 4-створення соціальної, інженерної та транспортної інфраструктури; 5- обґрунтування розмірів оподаткування та вартості земельних ділянок та об’єктів нерухомості, розташованих на них; 6- обліку власників та користувачів будівель і споруд; 7- контролю за дотриманням чинного законодавства.
Містобудівний кадастр ведеться на кожний окремий населений пункт незалежно від його статусу (місто, селище, село) чи значення в загальнодержавній, регіональній та місцевій системах розселення. Він включає текстові, цифрові та графічні матеріали, які містять систематизовану сукупність відомостей про земельний фонд населеного пункту, його розміри та межі, належність до різних функціональних зон окремих територій та земельних ділянок, інфраструктуру, будинки та споруди, їх технічний стан і правовий режим, екологічні та інженерно-геологічні характеристики окремих територій та ділянок, можливість здійснення на них відповідної містобудівної діяльності[32].
Нормативна база при проведенні грошової оцінки включає порядок проведення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затверджений спільним наказом Держкомзему України, Мінагропрому України, Держкомбудівництва, архітектури та житлової політики України, Держкомлісгоспу України, Держводгоспу України та Української академії аграрних наук від 27 листопада 1995р. за № 76/230/325/150, зареєстрований в Міністерстві юстиції України за № 427/963 від 30 листопада 1997 р. (із змінами, внесеними згідно з Наказом Держкомзему №46/131/63/64 від 15.04.97 р.)[11].
Розглянемо основні правові та нормативно-методичні акти, що стосуються грошової оцінки.
Основною законодавчою базою для виконання робіт з грошової оцінки земель населених пунктів є Конституція України[1], Земельний Кодекс України [2], Закон України "Про плату за землю"[4], Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію закону України “Про внесення змін і доповнень до закону України “Про плату за землю” [6], Постанова Верховної Ради України "Про продовження строку проведення грошової оцінки земель населених пунктів та інших несільськогосподарських земель" (16.07.99р. №999-ХIV) [7], Закон України “Про оцінку земель” від 11.12.2003 р. №1378-15 [8], Закон України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, від 12.07.2001[9].
23 березня 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів”[21], а також тимчасову “Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів”. Дані нормативні акти передбачали здійснення грошової оцінки земель з метою регулювання відносин при передачі земель у власність, спадщину, під заставу, при куплі-продажу земельних ділянок, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва. Інформаційною базою для грошової оцінки земель населених пунктів було передбачено їх генеральні плани та проекти планування і забудови, матеріали економічної оцінки землі [21].
Із короткого огляду прийнятих законодавчих актів, витікає що населені пункти, особливо які розташовані в районах, розглядалися сумісно з землями сільськогосподарського призначення. Це положення було обґрунтовано тим, що населені пункти, особливо селища, були складовою частиною земель раніше існуючих колгоспів, радгоспів. Починаючи з моменту прийняття першого земельного кодексу, населені пункти були виділені в самостійну категорію земель і мали свою кадастрову оцінку земель, тобто земельну регістрацію сформованих землекористувань, кодову кадастрову інфраструктуру, форми власності та інші показники.
Важливе місце при вирішенні питань формування земельної політики в населених пунктах відводиться підприємствам різних форм власності та господарювання (приватне, державне, казенне, комунальне, господарське тощо), що знайшло відображення в Законі України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року №1576-ХІІ [6] та Законі України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року №887-ХІІ [7].
З метою прискорення приватизації земель на території населених пунктів 12 липня 1995 року Президент України підписав Указ “Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності”[16,ст. 11]. Власне, даним законодавчим актом передбачено можливість куплі-продажу земель несільськогосподарського призначення на території сельбищних місць. Потужну нормативно-правову базу по регулюванню відносин на території населених пунктів було створено протягом 1999-2000 років. За цей час Президент України підписав ряд Указів, спрямованих на створення умов для ефективного використання землі, стимулювання підприємницької діяльності, заохочення інвестицій, як закордонних так і вітчизняних. 19 січня 1999 року підписано Указ Президента “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. В Указі наголошено на те, що покупцями земельних ділянок на території України можуть бути виключно громадяни або юридичні особи України [17, ст. 12-14]. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні” від 29 грудня 1999 року (№1626/99) спрямовувався на прискорення приватизації майна та подальшого розвитку фондового ринку, прискорення темпів приватизації середніх та великих підприємств. Залучення кошт від приватизації до соціальних та інших програм, передбачених у Державному бюджеті. 4 лютого 2000 року вступив в дію Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення”. Указ регулював процес прискорення становлення та ефективного регулювання ринку земель населених пунктів, залучення інвестицій для розвитку міст і сільських поселень, збільшення надходжень до бюджету. Крім того, Указом передбачено корегування генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної та землевпорядної документації у відповідності до фактичного стану приватизації [19, ст. 18-19].
Окремої уваги заслуговує прийнятий Верховною Радою України Закон України 20 квітня 2000 року “Про планування і забудову територій”[10], який визначив правові та організаційні засади планування, забудови та іншого використання територій, направлені на забезпечення сталого розвитку населених пунктів. При плануванні територій на місцевому рівні (стаття 12) варто передбачити розроблення генеральних планів окремих населених пунктів, які мають вирішувати питання щодо потреби в територіях для забудови, зміни меж населеного пункту, встановлення різного роду обмежень при використанні земель, встановлення меж функціональних зон, планувальної структури та просторової композиції забудови населеного пункту. У розвиток генерального плану населеного пункту розробляються детальний план території, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території [10].
Законодавством встановлений також і порядок складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту [33], який використовується для обґрунтування, розробки і подальшої реалізації на землях населеного пункту встановленого обсягу організаційних та інженерних заходів по освоєнню, поліпшенню, раціональному використанню та охорони земель.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
