158458 (594956), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Залучаючи до розгляду імені феномен художнього твору, Флоренський зазначає, що «лише ім’я гранично прилягає до сутності в якості її першовияву, а тому воно головним чином іменує сутність в повноті її енергій». Саме ім’я власне є внутрішнім концентром інших «імен» сутності, тобто інших її предикатів, і є категорією пізнання іменованої особистості.

Онтологічність імені проявляється також і у тому, що воно уможливлює зримість власне духовної суті людини: ім’я є «останнім з того, що ще можна виразити у слові, найглибше зі словесного, оскільки воно має справу з конкретними істотами».

Психічна конституція людини, її соціальний стан та інші формуючі особистість чинники самі перетворюються на матеріал формоутворюючої діяльності імені. Поєднуючи їх у образ цілісної особистості, ім’я через них втілюється і може конкретно сприйматися у життєвому досвіді.

Торкаючись поняття ритму, Флоренський пише, що вплив імені як форми внутрішньої організації, забезпечується «визначеністю свого внутрішнього ритму». Навіть більш того: «ім’я є ритмом життя», «безупинно граючою енергією духу».

Розглядаючи явище ім’яслав’я, Флоренський також досліджує питання про зв’язок сутності і енергій. Він зазначає при цьому, що це питання зовсім не є частковим чи то вузькоспеціальним, навпаки, воно є окремим випадком універсальної філософської проблеми відкритості/ закритості для людини істини буття, інакше кажучи, реальності/ ілюзорності «того, що по-казується». Це питання приводить до розрізнення, здійсненого ще з появою самосвідомості людини: двоїстість буття, поділу його на сутність (ούσία) та діяльність (ένέργεια)та їх поєднання у синергії.

Пізнання тлумачиться Флоренським в якості безпосереднього сприйняття енергіями суб’єкта – енергій прояву сутності предмета пізнання. Цей процес має синергійний характер, до того ж він проявляє властивість само-довільного повторення вже встановленого зазначеного зв’язку, органом якого виступає ім’я, слово. Таким чином, можна сказати, що слово є самодіяльним проявленням нашої сутності назовні з метою осягнення смислу пізнаваного предмету.

У ширшому значенні мовою є всі прояви і реакції людини, включаючи і міміку, і жести, – як каже Флоренський: «слово подається усім організмом». Така загальна мова є мовою активного самопроявлення організму. Але лише мова членороздільного звукового слова є універсальним інструментом, найбільш різностороннім і здатним до вираження найрізноманітніших потреб людини.

Спрямування діяльності, пізнання на якийсь один, абстрагований аспект пізнаваного предмету дає в результаті знання окремого його виміру, що є також абстракцією і яка матиме загальне ім’я. Такому імені відповідає категорія граматичної субстанції, а новий отриманий аспект (чи то вимір) предмету є проявом однієї з його енергій. Пізнання ж цілісне, яке не є сумою окремих сторін, супроводжуване «усією повнотою саморозкриття пізнаваної сутності», – є особистісним пізнанням, в результаті якого з’являється ім’я особистісне. Таким чином, обидва вказані різновиди імен відрізняються між собою лише установкою у пізнанні їх предмету, а по внутрішньому своєму складу вони суть одне і те ж. Лише «вбачання індивідуальної форми» певної семеми перетворює її ім’я з загального на особистісне.

Як свідчить проведений аналіз, Флоренський, створюючи у своїх роботах нове бачення мови і обґрунтовуючи її особливе місце в житті людини, звертається до імені як до такого згущення думки, у якому сконцентровані у ясній та виразній формі всі проблеми і всі сили, що властиві слову взагалі. Відокремлюючись від Платонового вчення про ідеї як єдину дійсну реальність, він поглиблює його зміст на основі православної святоотцівської традиції. Ім’я в онтологічній концепції Флоренського одночасно «є ідеєю-силою, субстанцією-словом». Він ототожнює думку і слово, вказуючи, що неможливо мислити без слів. В імені об’єктивується і отримує визначеність духовна сила людини – її воля. Стисло сформульовані ідеї філософії імені Флоренського в значній мірі визначили проблематику онтологічного напрямку у філософії мови.

Онтологічне вчення про мову О.Ф. Лосєва

З глибин містичного досвіду православних монахів народилася теза: «Ім’я Боже є Сам Бог», яка у подальшому призвела, з одного боку, до виникнення «афонської суперечки», а з іншого, стимулювала створення онтологічних концепцій мови і слова: П. Флоренського, С. М. Булгакова, О. Ф. Лосєва. І якщо безпосереднє споглядання слова як такого привело Флоренського до важливих прозрінь природи мови, то філософія імені у Лосєва має ще універсальніший характер, перетворюючись на загальнофілософське вчення. У роботі «Філософія імені», написаній у 1923р., він, спираючись на основні уявлення Флоренського про слово, намагається тим не менш вивести свою концепцію слова за межі філології. Тоді як Флоренський досліджує слово людської мови, у Лосєва «словесність» пронизує собою увесь космос. Усе у світі є словом, а ієрархічна побудова космічних «слів» увінчується Божественним Логосом.

У своїй концепції Лосєв здійснює своєрідний синтез платонізму та феноменології Е. Гуссерля і викладає розуміння імені як ідеї, що окреслює «ейдос», сутність предмету, при цьому наголошуючи, що діалектично вивести ім’я предмета означає вивести його сутність з усіма другорядними його складовими. Це стає можливим тому, що ідея являє собою «адекватний корелят предметності», оскільки з’являється в результаті ототожнення «інтелекту» з «річчю». Тому ідея (ейдос) як явище сутності виявляє себе у імені.

Лосєв викладає своє вчення про ім’я за допомогою сукупності категорій ще давньогрецької філософії. В якості буттєвого начала виступає предметна сутність, яка заглиблюється (занурюється) у меон, не-суще, у деяку аморфну матерію, що і є актом утворення слова. Таким чином, буття слова є процесом оформлення на фоні Іншого, яке задає йому межі та характерні обриси. Це занурення у меон є зміною станів, коли сутність проходить різні ступені ієрархії. Нижче за все розташована нежива природа, далі – органічне начало, потім – свідомість людини (як «розумне ім’я»), і нарешті – «над-розумне ім’я» як самоусвідомлююче. Усі вказані «долі імені» є лише різною ступінню проявленості/ затемненості буття.

Якщо розглянути вищесказане з огляду на структуру слова, то найнижчою сходинкою в процесі утворення слова є фонема: втілюваний смисл оформлюється у розпізнавані членороздільні звуки. Фонема протиставлена смисловому ядру і є випадковим символом значення. Тут Лосєв не погоджується з Потебнею, який вважав, що внутрішня форма слова, яке утворюється через поєднання звуку та етимологічного значення, є «відношенням змісту думки до свідомості, вона показує, як уявляється людині її власна думка», тим самим зближуючи між собою звукову форму слова і його значення. Лосєв же переконаний, що відкидаючи звуки, ми позбавимося від всього випадкового і отримаємо ноему – логічний смисл слова. Вона є корелятом предмету у сфері розуміння, але ще не вільна від меональності, його впливу на мовну свідомість. Наступним етапом буде ідея, яка є самим предметом у його інобутті, у цілісності його аспектів.

Таким чином, слово, пройшовши шлях від фонеми до ідеї, отримує предмет таким, яким він є даним свідомості. При цьому зазначене у-явлювання, втілення сутності супроводжується засвоєнням енергії, що складає атрибутивну онтологічну характеристику імені: різним ступеням зануреності у меон відповідають різні енергеми. Розглянемо цей процес докладніше.

Найнижчим ступенем при утворенні слова, коли смисл максимально затемнений меоном, є фізична енергема, яка є «предметним смислом імені, оскільки він діє в звуках імені». Але вже далі, через діалектичне заперечення, Лосєв встановлює, що хоча у слова немає знання себе, але є знання «іншого», ще не усвідомлене. Смисл в цьому випадку «просвічує» крізь меон, з’являється подразнення, яке відповідає органічній енергемі. Так слово стає ім’ям, рослинним організмом: «Слово як результат органічної енергеми є сім’ям, і воно живе для «іншого, є думка про «інше». В результаті наступного заперечення – слово виявляє себе як «щось», але воно є також і протилежним до цього «щось», – Лосєв приходить до сенсуальної енергеми. Слово тепер постає у вигляді тваринного крику; воно тепер «знає» про «інакшого», але ще не знає про своє «знання». Наступний рівень заперечення приводить до ноематичної енергеми, яка є рівнем людського слова, коли людина знає себе та «іншого» як іншого разом з усвідомленням цього факту.

На цьому Лосєв не зупиняється і стверджує можливість наступного кроку – переходу від свідомості ноетичної до гіпер-ноетичної, коли «інший» переживається зсередини, як «Я». Таким чином, філософ доводить можливість буття ще вищого стану слова, пізнання та самопізнання людини. На цьому рівні вже не йдеться про множинність сутностей, а є лише одна сутність – Першосутність, адекватно повторена в інобутті. Так Лосєв діалектичним шляхом від фізичного предмета піднімається до найвищого рівня буття імені – онтологічно першого Імені, Слова Божого, про Яке йде мова у Євангелії від Іоанна.

У вибудуваній філософії імені слово є втіленням сутності, будь-яка річ може бути представлена як слово, висловлювання про сутність, а здійснена Лосєвим процедура виявляється феноменологічною редукцією – поступовим зняттям зі смислового, сутнісного ядра слова різних меональних оболонок.

Вирішуючи питання співвідношення імені і сутності, Лосєв стверджує їх одночасну і тотожність, і відмінність – до того ж (обов’язково) в одному й тому ж відношенні: тотожність сутності з іменем синтезується з їхньою відмінністю так, що з’являється певне нове становлення, яке він називає енергією сутності. Енергія сутності є, таким чином, діалектичним синтезом тотожності і відмінності між сутністю та ім’ям. Вказана тотожність має енергійну природу: сутність постає лише у своєму імені і не містить у собі нічого такого, що не було б відкрите в імені. Ім’я сутності є розумною і смисловою її енергією, і «різнозвучність у мовах» свідчить лише про різне іменування одного й того самого.

У своєму вченні про ім’я Лосєв вибудував виразну систему доведень буттєвості слова. Досліджуючи мову спочатку поза її відношенням до людини, безвідносно до її мовної діяльності, він ґрунтується на релігійно-філософській традиції, в якій мова виступає як форма енергейної еманації Божественної суті. В цьому випадку сутність «огортається» мовними формами – спочатку для себе, а потім і для «іншого», для інобуттєвого втілення у людській свідомості, яка постає лише можливою, але не обов’язковою субстанцією втілення сутності-смислу.

Далі, розгортаючи суб’єктно-онтологічне вивчення слова в його «людському» втіленні, він обґрунтовує онтологічну близькість природи слова, незважаючи на властиві людині спотворення чистої сутності енергій у мові, у сферах людських і Божественних.

Крім того, Лосєв продовжив і поглибив вчення про енергейність імені, наголошуючи саме на методологічному характері положення про взаємозв’язок сутності та енергій для пізнавальної діяльності, стверджуючи, що лише в своїх енергіях сутність може бути пізнаваною. На думку філософа, енергія і сутність виступають як зовнішня та внутрішня сторони, що тісно пов’язані та зумовлюють одна одну. Прослідковуючи розвиток імені, він вказує, що цей процес має енергейний характер, завдяки чому сутність має можливість о-словлення, втілення. Аналогічно до руху ідеї у Платона – від Єдиного, через Розум і Душу – до Космосу, ім’я також «рухається» шляхом взаємовизначення смислу і сутності, виявляючи на кожному з етапів особливу форму буттєвості.

Характеристики

Список файлов ВКР