139021 (593958), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Есхатологічні пророцтва посідають в ісламі таке саме місце і мають таке значення, як і в християнстві. Хоча розмірковування про кінець світу і страшний суд двозначні. Незадовго до кінця світу має настати епоха страшного відступництва і невір’я: всі цінності ісламу будуть зраджені й продані, люди поглинуться гріховністю. Тоді й настане царство антихриста, яке продовжуватиметься 40 днів. На зміну антихристу прийде царство Ісуса, чий другий прихід (на цей раз в якості ісламського Махді, Месії) покладе кінець царству гріха. Антихрист буде знищений, а на Землі упродовж уже 40 років буде ідеальна гармонія всього живого: вовк лежатиме разом з ягнятком, дитина гратиметься з тигром і левом і т.д. Потім затрубить у свою трубу Ісрафіл (тобто біблійний Серафим), і настане час Страшного суду. Сам Аллах особисто буде допитувати кожного із живих і воскреслих мертвих. Після цього останнього суду грішники підуть до пекла з “вогняною гієною”, а праведники отримають райське життя і блаженство. Дорога до раю пролягає через міст Сірат завтовшки волосинки і гострий наче лезо меча. Сама людина перейти через цей міст не в змозі, її повинен супроводжувати в рай той баран, віслюк, верблюд, бик або кінь, якого вона свого часу, ще за земного життя, хоча б один раз принесла у жертву Аллаху [46; 63].
Мусульмани переконані, що під час Страшного суду їх доля залежатиме від їхнього Великого Пророка, Посланця Аллаха – Мухаммеда. Його заступництво пом’якшуватиме долю грішників. Мухаммед проситиме Аллаха Милосердного простити декого з грішників, визволити їх від пекельної кари і подарувати їм райське життя. Ця віра, як зазначають деякі дослідники ісламу, зокрема В.С.Полікарпов, який інтерпретує есхатологічні пророцтва ісламу, “додала немало масла у священний вогонь культу пророка серед багатьох поколінь мусульман” [72; 167-169].
Характерною рисою мусульманської ментальності є її взаємозв’язок з Аллахом як Абсолютом, яка відображається у постійному звертанні до Аллаха, неперервному двобічному єднанні з Аллахом, виявах загальної покірності Аллахові. Тексти Корану буквально через декілька айятів (віршів) з’єднуються постійним посиланням на Аллаха, вихвалянням Аллаха, відзначення його особливих рис і характеристик 99 імен Аллаха, серед яких найбільш повторювана фраза “Ім’ям Аллаха милостивого і милосердного”, якою починається кожна сура (глава) Корану. Іншою рисою мусульманської ментальності є ідея радісного підкорення закону, відведення розуму людини службової ролі і рішуча відмова від будь-якої форми політеїзму. Все це характеризує особливе місце етично-моральних принципів в арабо-мусульманському світі.
Поряд із принципом етичного абсолютизму іслам утверджує принцип морального догматизму, вимагаючи таким чином від сповідників ісламу беззастережного виконання коранічних моральних норм, згідно з якими мусульманин повинен стежити за своєю моральною поведінкою і своїми вчинками не тому, що це розумно, гуманно, зрештою, доцільно, а лише задля того, що так вимагає Аллах, такими є морально-етичні приписи Корану [46; 58].
Не випадково, підкреслює відомий французький сходознавець А. Массе, “поширення ісламу зі зброєю в руках було релігійним обов’язком”, а війна “вважалася справедливою, якщо вона розпочиналася з метою навернення людей до істинної віри” [72; 169]. Зрештою, ця морально-етична вимога чітко викладена в Корані: “А коли ви зустрінете тих, які не увірували, то – ударяйте мечем по шиї; а коли ви учините велике побиття їх, то зміцнюйте узи” (Сура 47, Мухаммед, 4 айят). Можна тлумачити цю вимогу Корану таким чином, що ця морально-етична норма зобов’язувала мусульман під час тріумфальної ходи ісламу в період його завойовницьких війн за правління Мухаммеда і наступних чотирьох “праведних халіфів” – Абу Бакра, Омара, Османа й Алі (632-661). Зрештою, ця норма і сьогодні діє, коли оголошується джихад – “священна війна” проти “невірних”.
Поряд з цим в етиці ісламу зафіксовані і загальнолюдські цінності – бути справедливим, віддавати за добро добром, бути щедрим, допомагати бідним тощо. Як в Біблії, Коран закликає людину працювати, оскільки саме завдяки цьому вона забезпечить собі небесне царство. Людина повинна бути скромною й терпеливою, мужньо переносити всі незгоди цього світу. Отже, для мусульманської релігії характерна орієнтація не стільки для досягнення щастя у земному житті, скільки на потойбічне життя. Це чітко передається в основних догмах і “стовпах віри”, тобто культових вимогах і правилах ісламу [31; 16].
Оскільки Коран і Сунна були доступні вузівському колу освічених мусульман, насамперед знавцям ісламської догматики, богословам і правознавцям, то для звичайних людей основні коранічні положення сформульовані у вигляді священних догматів, заповідей, які складають обов’язковий для кожного правовірного комплекс правил поведінки. Основних обов’язків мусульманина п’ять – сповідання, молитва, піст, милостиня і хадж. Принцип сповідання віри – центральний в ісламі. Щоб стати мусульманином, достатньо дотримуватися саме цього принципу – урочисто вимовити фразу про те, що “немає Бога, крім Аллаха, а Мухаммед – Пророк Аллаха”. Таким чином, людина стає покірною Аллаху, тобто мусульманином. Але ставши мусульманином, людина повинна дотримуватися інших обов’язків правовірного.
Крім релігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабською мовою, що відобразила завдяки художнім засобам етапи еволюції особистості Мухаммеда, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературної мови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.
Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммеда й після його смерті. Усною була вся словесність родового суспільства Аравії, що зумовило специфічні риси його культури. В цій культурі магічну силу мали слово, звук, а не літера. Системи писемності характерні в той час для цього регіону (арамейська, сирійська, набатейська, сабейсько-хім’яритська і власна, ще досить примітивна, арабська писемність) використовувалися, головним чином, для торгових і політичних документів. Упродовж майже чверті століття в пам’яті слухачів Мухаммеда карбувалися його пристрасні одкровення, проповіді. Їх записи мали випадковий характер і навіть після смерті пророка ще деякий час були приватною справою. Основна частина тексту передавалася по пам’яті.
Таким чином, Коран не тільки найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури, але й духовна основа мусульманської культури.
Коран відтворює уявлення про роль Аллаха, про походження всесвіту, землі, флори, фауни. У Корані історія людства розгортається в поєднанні фантастики і дійсності.
2.3 Культурно-релігійні домінанти ісламу
Характерна особливість мусульманської релігії полягає в тому, що вона енергійно втручається у всі сфери життя людей. І особисте, і родинне життя віруючих мусульман, і все суспільне життя, політика, правові відносини, суд, культурний устрій – все це повинно бути підпорядковано цілком релігійним законам. У колишні часи в мусульманських країнах мало місце повне зрощення державної і церковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався спадкоємцем пророка, вище духовенство складало штат його радників, суд перебував цілком в руках духовних осіб. І кримінальне, і цивільне право було побудовано цілком на релігійному законі – шаріаті. Стежили за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови.
Тому і мусульманське духівництво виконувало і виконує більше світські, чим чисто релігійні функції. Мулла, який знаходиться при мечеті, - це, власне, вчитель в церковній школі. Каді – це суддя, знавець шаріату. Муфтій – вищий духовний чин – головний авторитет в питаннях шаріату. Улем – вчений богослов, викладач у вищій релігійній школі; рада улемів давала свої висновки з питань релігії і права. На чолі мусульманського духовенства в окремих країнах стояв шейх-уль-іслам – видний богослов, він же радник государя. Роз’яснення, що даються шейх-ульісламом, по тих або інших спірних питаннях догматики або політики, права вважалися незаперечним законом.
Навчання молоді в мусульманських країнах раніше було теж суто релігійним. Нижчі школи – мектеби – перебували при мечетях. Вищі школи – медресе – були свого роду духовні академії, де студенти вивчали Коран та іншу релігійну літературу, богословські питання. Мова викладання, мова церковної літератури була арабська. До речі, арабська система була прийнята і в тюркських, і в іранських мовах, хоча вона для них і мало пристосована.
Мусульманська церква в станах ісламу була звичайно і значною економічною силою. Згідно шаріату, церква може володіти майном, і це майно вважається невідчужуваним (вакф, множина – вакуф). Вакуфні землі складалися з тих, що подарували від халіфів (у епоху завоювань), з пожертвувань і ін. Вони були дуже великі: наприклад, в країнах Середньої Азії до половини всіх оброблюваних земель належала церкві, і вони приносили величезні доходи; за рахунок вакуфного майна і годувалося багаточисельне духовенство.
Хоча правовірний іслам не йде ні на які компроміси з іншими релігіями (на відміну, наприклад, від буддизму), але в народних масах мусульманські вірування дуже часто переплітаються із древніми, домусульманськими. Майже повсюдно, особливо в слаборозвинутих країнах, поширений культ місцевих святих. Мусульманські святі часто виявляються не чим іншим, як древніми місцевими божествами-заступниками, яким дані мусульманські імена. У багатьох місцях, особливо в Середній Азії, культ святих пов’язаний з культом мазарів – нібито гробниць цих святих, а насправді древніх місцевих святилищ. Більш того, останнім часом в ісламі виявлено (особливо у народів Середньої Азії) цілий пласт глибоко архаїчних вірувань і обрядів, що відносяться до культу землеробських божеств родючості, до родового культу предків, до шаманізму. Всюди в середовищі мусульман поширені також віра в магію, носіння амулетів (часто з текстом з Корану). Багато мулл виконують функції заклинателів, знахарів [29; 25].
Цікаво відзначити, що в багатовікових сутичках ісламу з християнством (точно так, як і з маздеїзмом і іншими релігіями) іслам майже завжди виходив переможцем. У більшості країн Середземномор’я, де зараз панує іслам, він витіснив те, що переважало тут раніше християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія). На Кавказі більшість народів до поширення ісламу дотримувалися християнства, пізніше багато з них були ісламізовані (черкеси, кабардинці, аджарці, частина осетин і абхазів). На Балканському півострові в іслам обернуті були деякі групи болгар, македонців, боснійців, албанців, що були раніше християнами. Зворотніх випадків масового звернення якого-небудь мусульманського народу в християнство історія не знає. Правда, з Пірінейського півострова (Іспанія, Португалія) мусульмани в результаті християнської Реконкисти (ХІІ-ХV ст) були витіснені, але це відбулося в результаті процесу насильницького вигнання тих, що сповідають іслам, а не ідейної перемоги однієї релігії над іншою.
Релігійна догматика ісламу не дуже складна. Мусульманин мусить вірити в Аллаха і Пророка Його Мухаммеда, який передав людям божественне об’явлення. Аллах, як його змальовує Коран, дуже нагадує людину, а точніше, араба VІІ ст. Але всі людські якості Аллаха доведені до неперевершеності. Коран наділяє його різними епітетами, яких богослови налічують 99. Ці епітети, що характеризують особливості (атрибути) Аллаха, є досить різноманітними, іноді вони заперечують один одного. Аллах постає милосердним, всепрощальним, милостивим. Він же – мстивий, грізний у гніві. Він і великодушний – і безпощадний. Він творець – і руйнівник. Але головні якості Аллаха – його велич, могутність і сила. Мусульмани мають беззаперечно і повністю підкорятись Аллахові. Отже, людина, яка вирішила наслідувати Аллаха, спроможна здійснювати практично будь-які вчинки. Тому, мабуть, історія мусульманської релігії знає приклади добра і милосердя поряд з проявами невиправданої жорстокості у ставленні до тих, кого проголошували ворогами ісламу. В усіх цих випадках вірні були впевнені, що діють за духом ісламу, тим більше, що взірцем для них є милосердний і жорстокий, всепрощальний і мстивий творець [29; 31].
Окрім віри в Аллаха мусульманин мусить вірити в існування ангелів і диявола – Ібліса (або шайтана), котрий, відмовився скоритися Аллаху і був ним проклятий. Завдання диявола – збивати людей з істинного шляху. Поряд з ангелами і дияволом, за Кораном, існують також демони (джини). Крім того, мусульмани мають вірити у вічність Корану і пророків – посланців Аллаха, які передали людям слово Боже, головними пророками, які навернулися з християнства до ісламу, є Адам, Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Мойсей (Муса), Ісус (Іса), а також “Печать Пророків”, тобто найвищий з них – Мухаммед.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
