138774 (593949), страница 18
Текст из файла (страница 18)
Той факт, що місія Церкви є духовною за свєю природою, насправді не протиставляє Церкву світові. Більше того, УГКЦ вбачає підстави своєї суспільної участі у соціальному сприянні людині. Людський та соціальний аспекти діяльності Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії.
Як відомо, суспільний устрій є результатом взаємодії двох сил влади і суспільства. Безсумнівно, що суспільна активність є пріорітетною щодо дій влади, не залежно демократична вона, чи антидемократична.[241,С.106] Таким чином, суспільство повинно діяти впевнено і відважно, звертаючись до Церкви щодо рекомендацій суспільного характеру. Водночас, УКГЦ вважає, що сьогодні християни як ніколи повинні заангажуватися у творення активної та глибоко пережитої солідарності переважно в плюралістичному світі. Бо, як відомо, після II Ватиканського Собору, співіснування різних думок, навіть всередині самої Церкви, визначається нормою (1). Однак, ми переконані, що вся палітра точок зору на майбутнє України повинна бути пронизана християнським гуманізмом, моральністю та реальним, інтегральним сприйняттям світу. На нашу думку, пошук шляхів виходу України з кризи має бути продовжений і церковною ієрархією УКГЦ від якої ми чекаємо більш активної духовної і соціальної діяльності, енергійного заклику до духовного і соціального поступу України, дієвої програми міжконфесійної і душпастирської мирянської соціальної співпраці.
3.3. ЕКУМЕНІЧНІ МОДЕЛІ ТА ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ІДЕЇ ЄДИНОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ .
Від моменту легалізації УГКЦ продемонструвала рекордні темпи свого відродження в умовах незалежності України. Церква вийшла з підпілля структурно достатньо збереженою, відчуваючи потужну підтримку мирян. У травні 1992 р. Синодом єпископів УГКЦ було прийняте рішення, затверджене Апостольською Столицею у липні 1993 р., про створення чотирьох нових єпархій.[239, С.37-38] Таким чином, на 1999 р. в структурі УГКЦ в Україні є наступні єпархії: Львівська архиєпархія, Івано-Франківська, Самбірсько-Дрогобицька, Зборівська, Коломийсько-Чернівецька, Тернопільська, Мукачівська єпархії та Києво-Вишгородський екзархат. На сьогоднішній день УГКЦ має 3243 громади (що перевищує довоєнний рівень, який становив 3237 громад), 85 монастирів, [238, С.54] 10 навчальних закладів, 2160 священників, [79, С.10], 625 недільних шкіл, 23 періодичних видань.[111, С.20] В остенні роки помітне поширення УГКЦ на терени східної України. Станом на 1 січня 1997 р. лише в Полтавській, Запорізькій та Кіровоградській областях не було зареєстровано жодної греко-католицької громади. Однак, зауважимо, що 98 від загального числа громад УГКЦ зосереджені в західному регіоні. [111, С.20]
Проте, у Галичині, поряд з традиційною для західноукраїнських земель УГКЦ, існує досить значна кількість громад, що зараховують себе до вірних православної церкви, поділеної між трьома патріархатами. Так, станом на 1.07.94 р. на теренах західної України налічувалось 558 громад Української Автокефальної Православної Церкви, 113 громад Української Православної Церкви Київського Патріархату та 83 громади Української Православної Церкви Московського Патріархату. [127, С.53]
Існування на теренах України, і, зокрема, в Галичині, чотирьох церков східного обряду призвело, поряд з проблемою подолання неактивної тоталітарної спадщини, і до загострення міжконфесійних суперечок, які іноді набирали ознак гострого конфлікту. Оскільки східний обряд є традиційним для українського народу, то, таким чином, кожна з чотирьох церков вважає себе історично традиційною для України, вбачаючи в інших церквах свого конкурента.
Абстрактно серцевиною конфлікту виступали майнові суперечності. Закон України про “Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятий в квітні 1991 р. гарантував судовий захист майнових прав релігійних громад, визнавши їх суб’єктами права. [15, С.656-666]
23.12.1993 р. було прийнято Закон Верховної Ради України “Про внесення доповнень і змін до Закону УРСР, про свободу совісті та релігійні організації”.[16,12 січня] Перелічені законодавчі акти регламентували порядок повернення у власність чи передачі у безоплатне користування культових будівель і майна. При цьому, обласна держадміністрація повинна враховувати права релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно до часу їх переходу у державну власність, одночасно, визнаючи права релігійних громад, які протягом тривалого часу користувались цим майном, вкладали кошти у переобладнання та ремонт культових споруд.
Таким чином, отримують на чинне законодавство, міжконфесійні конфлікти можна було б врегулювати встановивши принцип почергового користування громади різних конфесій церковними спорудами у межах одного населенного пункту. Власне такий шлях вирішення проблеми обрали органи державної влади і управління Львівщини. За взаємною згодою між громадими греко-католиків і православних станом на 1 липня 1994 р. в області було укладено близько 100 договорів про почерговість Богослужінь в одному храмі.[127, С.54]
Здавалось, що з завершенням процесу перерозподілу церковних споруд та майна мав би вичерпати себе міжконфесійний конфлікт. Однак, його причини варто шукати на більш глибоких рівнях, а саме: ідейно-теоретичному, морально-правовому та ідеологічному, оскільки саме вони є визначальними в даному конфлікті. Ці причини носять богословсько-канонічний, історичний, культурно-духовний, політичний, соціальний та правовий характер. [251, С. 13]
На ідейно-теоретичному рівні, в першу чергу, варто виділити проблему канонічності церков: визнані світовими релігійними центрами УГКЦ та УПЦ МП протистоять неканонічним УАПЦ та УПЦ КП. Щодо морально-правового аспекту, то Українській Православній Церкві Київського Патріархату, яка в 1992-1994 роках користувались підтримкою влади та притендувала на роль “державної церкви” – протистоять три інші церкви, висуваючи звинувачення у порушенні норм церковно-державних стосунків. І нарешті, ідеологічні протиріччя, які виникають між трьома церквами, що проповідують національні цінності – УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП, з одного боку, та байдужою, а іноді й ворожою до національної ідеології УПЦ МП. [60, C.118-119] Усі ці протиріччя виступають не лише предметом полеміки між церквами, а й переносяться у суспільство. Як зазначає В.Єленський: “швидко з’ясувалося, що конфлікт набуває власної інерції і став константою релігійного життя України. Він забарвлюється тонами конфесійного і навіть політичного реваншу, інтегрується в процес політичної боротьби”. [110, C. 37]
Будучи деструктивним соціальним явищем, конфлікти не лише ігнорують правові норми, законність і правопорядок, а й віддаляють конституційну мету – побудову демократичної правової держави, провокують свідомі чи неусвідомленні протидії створенню громадянського суспільства; гальмують досягнення національної злагоди і миру; поширюють загрозу порушення балансу інтересів особи, суспільства та держави. Таким чином, особливо актуальним постає питання ліквідації дестабілізуючих впливів міжцерковних конфліктів на суспільство, усунення порушень принципу відокремлення Церкви від держави, пов’язаних з втягуванням релігійних структур у політичну боротьбу.
Припинення міжцерковних конфліктів є першочерговим завданням державно-церковної політики. Як зазначав у своїй доповіді з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції України Л. Кучма: “... міжконфесійні сутички часом небезпечні політичних та соціальних конфліктів, разом узятих. Як першу спробу їх подолання можна розглядати ініціативу Ради національної безпеки і оборони та найвпливовіших християнських церков – підписати меморандум
про незастосування сили у вирішенні міжконфесійних конфліктів”. [44, 3 липня]
Варто зазначити, що з метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення напружності церковно-релігійної ситуації в Україні органами виконавчої влади проведено низку заходів, серед яких:
1) – ініційовано підписання меморандуму про несприйняття силових методів у розв’язанні міжконфесійних суперечностей (липень 1997);
2) – створено комісію Ради Національної безпеки та оборони з питань врегулювання спірних міжконфесійних питань;
3) – підготовлені засідання Ради регіонів при президентові України щодо дотримання місцевими органами влади чинного законодовства у сфері релігії;
4) – за дорученням Президента підготовано законопроект про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації”, а також проект Конституції державної політики щодо церкви та релігійних організацій;
5) – проведено низку науково-практичних конференцій за участю представників всіх впливових конфесій. [267, 24 грудня]
Безумовно, заходи владних структур щодо врегулювання напруженості у міжцерковних стосунках мають неабияке значення, однак, на нашу думку, тут варто врахувати кілька моментів, а саме: по-перше, принцип відокремлення церкви від держави передбачає невтручання останньої у внутрішні справи церкви, а, відтак, держава може лише сприяти покращенню релігійної ситуації, а не вступати в ролі “останньої інстанції” у процесі міжцерковного порозуміння. По-друге, без участі всіх чотирьох церков, що існують на теренах України, спроба налагодити міжцерковні взаємини є марною. Саме тому, питання міжцерковного діалогу, спрямовано на пошук шляхів виходу з церковної кризи в сучасних умовах постає досить принципово.
Професор кафедри загальної історії релігії та релігієзнавства Вюрцбурського університету Н. Клес виділяє наступні чотири види такого діалогу: міжрелігійний діалог про життя; діалог теологічного обміну; діалог релігійного досвіду та діалог суспільної дії. [124, С. 83] Необхідно вказати, що єрархія УГКЦ неодноразово заявляла про свою готовність вести конструктивний діалог з усіма православними церквами, проте, власне міжправославні суперечності деактуалізують цю готовність.
Релігійна ситуація в Україні, яка, зауважимо, протягом кількох останніх років дещо стабілізувалася, вся не потребує певних коректив, які можуть бути прийняті лише за умови екуменічної співпраці усіх українських церков. Лише екуменічний діалог здатний забезпечити реалізацію ідеї утворення Помісної Української Церкви, яка б стала одним з впливових чинників виховання національної свідомості українців, що, в свою чергу, забезпечить подальший розвиток демократії та державотворчого процесу в Україні.
Працю над християнською єдністю вважали метою і найважливішим завданням свого життя митрополит УГКЦ Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Вони усвідомлювали, що “прагнення до єдності всіх християнських церков під одним пастирем – це євангельська вимога, це основний постулат християнської віри”. [130, С. 80] У першій половині ХХ ст. провідним учасником екуменічного руху був Митрополит Андрей Шептицький. За його підтримкою, а інколи й особистою участю, відбувалися не лише неформальні зустрічі, а й численні конгреси, на яких піднімалось питання християнської єдності. У лютому 1907 р. Андрей Шептицький представив папі Пієві Х свій уніцйно-екуменічний план, що мав охопити Україну, Білорусію та Росію. Розширення діапазону унійної праці вимагало особливих повноважень, які були надані митрополиту А. Шептицькому Папою Пієм Х та знайшли втілення у словах Папи “uture jure tuo” (“Користайся своїми правами”). [263, С.76] Правове становище і повновладдя митрополита в Росії визначені в 13 документах, апробованих папою Пієм Х. Однак, всі вони були таємними, а на одному з них стояла помітка, зроблена власноручно Пієм Х: “При збереженні тайни, під карою виключення-екскомуніки, зарезервованою Папі”. [263, С. 84] Така таємничість була викликана об’єктивними чинниками, а саме – погіршенням відносин між Ватиканом та царським урядом, внаслідок реакційної політики Сталіна. Таким чином, Митрополит А. Шептицький став таємним ординарієм всіх українських єпархій на території Російської імперії з правом надзвичайних повноважень, якими користувалися панські нунції. Зауважимо, що 24 лютого 1921 р. всі акти, що стосувалися повноважень митрополита були офіційно санкціоновані та підтверджені папою БенедиктомXV. [263, С. 96]
У 1907 р. митрополит Шептицький таємно виїхав до Російської імперії з метою встановити контакти з Єрархами Православної Церкви. Митрополит зустрівся з єпископом Церкви Старовіруючих Інокентієм Усовим, який відверто виявив свою прихильність до унії. Однак, Шептицькому не вдалося зустрітися з архиєпископом Смоленським Петром. Обидва єрархи зустрілися через десять років, та, незважаючи на те, що архиєпископ Петро був переконаним католиком, однак, побоявся визнати це відкрито. [225, С. 128] Варто зауважити, що у своїй унійно-екуменічній діяльності на теренах Росії велику надію митрополит Шептицький покладав на царський указ про свободу віросповідання 1905 року. [225, С. 129]
Проблема християнської єдності знайшла відображення у низці творів А.Шептицького. Так, у пастирському посланні “Зближаються часи” (26 листопада 1907 р.) митрополит писав: “Зближаються часи, в котрих без сумніву будемо покликані до тривожної, але і трудної праці над соєдиненієм восточних церквей. Праця та є для нас правдивим ідеалом, она відповідає найгорячішим нашим бажанням ... Злучені з западом вірою, а обрядом з востоком, більше чим хто-небудь інший – можемо колись працювати над великим ділом возстановлення церковної єдности”. [28, С. 29]
Проблема єдності Христової Церкви в Україні знайшла своє логічне завершення в ідеї створення Патріархату в Києві. Питання Патріархату піднімалось протягом всієї християнської історії нашого народу. Воно знайшло своє відображення у діяльності Ярослава Мудрого, Йосифа Всеямина Рутського, Петра могили, які в періоди церковного занепаду і роз’єднання здійснювали всі можливі заходи, спрямовані на досягнення єдності церкви. [176, С.1-88] Важливість проголошення патріархату розуміли і керівники відродженої в 1917- 1920 роках української держави. Першого патріарха Києво-Галицького та всієї Русі вони вбачали в особі митрополита Андрея Шептицького. Про ці плани дізнаємося зі споминів Логина Цегельського про розмову з Головою Директорії Володимиром Винниченком: “А що Ви сказали би на те, якби ми Вам забрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України ?.. Очевидно, що на уніятського. Православ’я скасуємо. Це воно нас завело під царя восточного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніят із природи стає українцем. Скличемо Синод єпископів, архимандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємось з Римом, щоб його зробив патріархом України... Ми говорили про це поміж собою. Це серйозний план”. [22, С. 139] Нам видається, що думка В.Винниченка щодо необхідності патріархату та, особливо, щодо ролі УПЦ МП в Україні не втратила своєї актуальності і сьогодні. Саме тому, не зовсім коректнам вважаємо вислів З.Антонюка, що: “конфесійна єдність зовсім не гарантує ні національної, ні державної єдності. Тому так і дивують намагання... злити всі струмки в єдиному морі, нехай і українському морі”. [50, С. 26] Однак, нам імпонує наступна теза дослідника про можливість реалізації ідеї українського патріархату лише у зв’язку з Римом. [50, С. 25-26]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
