117874 (592537), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Німецьке питання яке так катастрофічно вплинуло на долю Чехословаччини, могло бути вирішене навіть у 1938 році, коли ця держава вже давно була приречена на здачу Німеччині, в обмін на недоторканість головних миротворців – Англії та Франції. Навіть за умови повного домінування гейнлейністів серед німецьких партій, чехословацька влада могла знайти підтримку серед німецької меншини – опираючись на тих політиків, яким не подобалися ідеї Гейнлейна-Гітлера. Та надзвичайно непослідовна політика празького уряду, щодо вирішення німецького питання і у національному питанні загалом, позбавила Чехословаччину тих шансів, що були у неї для забезпечення територіальної цілісності країни і недоторканості кордонів(договори про захист із Францією та СРСР).
Розділ ІІ .Чехословаччина у європейській політиці в 1935-38 рр.
2.1. Геополітичні реалії у Європі в другій половині 30-х рр.
Світова економічна криза різко загострила боротьбу за ринки і сфери впливу. Німеччина заключила з Австрією договір про митний союз, який вона розглядала як перший крок до встановлення своєї не тільки економічної, але й політичної гегемонії в Центрально-Східній Європі. Але під тиском Франції, яку у цьому підтримали Англія та Італія, їй довелося розірвати цей договір. На противагу Німеччині Франція висунула так званий план Тардьє, який передбачав економічне об’єднання п’яти країн дунайського басейну формально без участі великих держав, але фактично під французьким протекторатом. Ведуча країна Малої Антанти – Чехословаччина, яка активно підтримувала плану французької гегемонії, мала грати головну роль у цьому союзі. В свою чергу Німеччина, використовуючи протиріччя між Францією, Англією та Італією, не допустила створення Дунайської федерації.
Криза породила реальну небезпеку виникнення нової імперіалістичної війни, вона розпочала перегрупування політичних сил метою яких був переділ світу. Дійсну небезпеку для держав Центральної, Східної та Південно-Східної Європи становило прагнення Англії та Франції домовитись із фашистськими державами – Німеччиною та Італією в рамках так званого “Пакту чотирьох”, висунутого Муссоліні в березні 1933 р. Згідно умовам пакту, долю держав цього регіону мали вирішувати чотири великі держави, при чому не виключалася можливість ревізії Версальської системи для цього регіону Європи. Міжнародне становище для Чехословаччини в такому разі погіршувалося.
Радянський уряд, який виступав за колективну безпеку, проти змови з фашистським державами за рахунок малих держав, ще на початку 1933 р. запропонував підписати загальний пакт про ненапад і конвенцію про визначення агресії. Ця ініціатива СРСР була в деякій мірі противагу “Пакту чотирьох”. В липні того ж року, не зважаючи на відсутність нормальних дипломатичних відносин з радянською державою, Чехословаччина разом з Югославією і низкою безпосередніх сусідів СРСР, в тому числі і третім членом Малої Антанти – Румунією, підписала конвенцію про визначення нападаючої сторони. Визначення агресора було першим кроком для організації колективного опру йому.
Намагаючись розділити та ізолювати жертви майбутньої експансії, не допустити створення об’єднаного фронту держав, яким вона загрожувала, гітлерівська Німеччина висунула пропозицію про підписання сепаратних двосторонніх договорів з Польщею і Чехословаччиною. На відміну від Польщі, яка заключила з Німеччиною договір “про мирне вирішення суперечностей”, Чехословацька республіка не наважилась іти на двосторонній пакт з Гітлером. Вона підтримувала ідею Франції, про створення регіонального Східноєвропейського пакту, в рамках якого СРСР, Чехословаччина, Польща, Прибалтійські країни, Німеччина і виступаюча в якості гаранта Франція, повинні були взяти на себе зобов’язання про взаємодопомогу у випадку виникнення війни.
Необхідною попередньою умовою участі Чехословаччини в цьому пакті мало стати признання нею СРСР де-юре.
Таким чином, різке загострення між імперіалістичних протиріч, ріст економічної потужності і міжнародного авторитету СРСР, непослідовність і хитання Англії та Франції в питаннях колективної безпеки, явне послаблення зовнішньополітичних позицій Чехословаччини, а також тиск демократичної громадськості і частини ділових кіл, зацікавлених в розширенні торгівлі з СРСР, вимусили правлячі кола буржуазної республіки зробити крок, від якого вони утримувались впродовж шістнадцяти років.
9 липня 1934 р. між Чехословаччиною та СРСР були встановлені офіційні дипломатичні відносини на основі взаємної довіри: поваги суверенітету обох держав, невтручання у внутрішні справи і відмови від попередніх фінансових претензій один до одного. Після цього на основі принципу найбільшого сприяння між обома країнами були заключні договір про торгівлю і судноплавство, кредитна та інші угоди, які створили умови для суттєвого розширення економічних зв’язків.
В кінці 1933-34 р. чехословацька промисловість стала поступово збільшувати випуск продукції. Але новий після кризовий економічний цикл виявився суттєво деформованим. Криза перейшла в депресію, яка тривала до весни 1936 р. наступне економічне пожвавлення не призвело до нового підйому виробництва. В 1937 р., в найвищій своїй точці, навіть за умови розпочатої гонки озброєнь об’єм промислового виробництва в Чехословаччині наблизився до передкризового(96,2%).
В березні 1935 р. гітлерівська Німеччина в односторонньому порядку відмовилась від виконання військових статей Версальського договору і оголосила про введення загальної військової повинності. Разом з Польщею вона зірвала укладення Східноєвропейського пакту. Це змусило Чехословаччину вслід за Францією піти на підписання 16 травня 1935 р. договору про взаємодопомогу з СРСР, але за ініціативою Чехословаччини в договір, на відміну від подібного франко-радянського договору, було внесено суттєві обмеження, що ставила надання допомоги постраждалій стороні від допомоги Франції. Чехословацький і французький уряди намагалися використати договір як козир у відносинах з Берліном і використати “російську карту” для тиску на Німеччину, і для забезпечення своїх позицій.
Укладення договору вплинуло на результати парламентських виборів 19 травня 1935 р., які засвідчили, що реакція переоцінювала свої сили, розраховуючи, використати, як і в Німеччині парламент, для того щоб власними силами добитись ліквідації буржуазно-демократичної системи і корінної зміни зовнішньополітичного курсу країни. Аграрна партія залишилась найсильнішою серед чеських та словацьких партій і у правлячій коаліції, але втратила свою абсолютну перевагу в загальнодержавному масштабі, яке зберігала у 20-хроках. Незважаючи на значну матеріальну підтримку з боку фінансових кіл, Національне об’єднання зібрала найменше голосів з усіх партій парламентської коаліції(5,6% голосів і 17 мандатів). Чергової невдачі зазнала і Національна фашистська община(2% і 6), найсильнішою партією Словаччини залишилась Глінківська, яка в так званому автономістському блоці з кількома більш дрібними партіями збільшила представництво в парламенті(6,9% і 22).
1936-37 роки. Світова демократична громадськість усе більш переконувалася в наростаючій агресивності нацистської Німеччини та її союзників, насамперед у відношенні країн Центральної і Східної Європи. У розпал війни Італії проти Ефіопії гітлерівські війська, перекресливши положення Локарнского договору 1925 року, у березні 1935 року окупували демілітаризовану Рейнську зону, що була істотною гарантією безпеки Заходу проти загарбницьких планів фашистського рейха. У липні 1936 року проти уряду народного фронту в Іспанії, що перемогли в лютому на виборах, спалахнув заколот Франко. У листопаду 1936 року Німеччина і Японія, що незабаром напала на Китай, підписали “Антикомінтернівський пакт”, а через рік до нього приєдналася Італія. Приведені приклади з життя свідчили про наближення нового світового збройного зіткнення.
7 березня 1936 р. Німеччина увела війська в Рейнську демілітаризовану зону, лицемірно супроводивши порушення Версальського і Локарнского договорів заявою про свої мирні наміри і пропозицію про укладення двосторонніх пактів про ненапад із сусідами. Англія, а слідом за нею і Франція відмовилися від колективних дій проти нацистської Німеччини, запропонованих Радянським Союзом, узявши курс на поступки їй і досягнення угоди, не крім при цьому і двосторонніх сепаратних договорах. Чехословацька дипломатія, у свою чергу, прийнялася зондувати ґрунт для прямих переговорів з Гітлером. Безкарність, однак, лише будила блок фашистських держав до подальших агресивних дій.
Улітку 1936 р. Німеччина й Італія почали збройну інтервенцію в підтримку фашистського путчу проти республіканського уряду Іспанії. Уряду Англії і Франції зайняли позицію “невтручання”, а фактично проводили курс на блокаду республіканської Іспанії. Політика потурання агресорам об'єктивно вела до змови з ними, природно, за рахунок їхніх сусідів. Під сумнівом знаходилося й існування самої Чехословаччини як самостійної держави. Найбільш реакційні кола чехословацького монополістичного капіталу і їхніх політичних представників зі своєї сторони бачили вихід у рішучій зміні зовнішньополітичного курсу країни, найшвидшій угоді з Гітлером.
Підготовка, що почалася, до захоплення інших країн державами, незадоволеними Версальско-вашингтонською системою договорів, ув'язнених після закінчення Першої світової війни, і практичне здійснення цих задумів не могли не торкатися інтересів Англії і Франції, США і Радянського союзу. Багато членів тодішнього англійського кабінету на чолі з Н.Чемберленом, різко налаштовані проти СРСР, прихильно сприймали запевнення нацистів у прагненні до дружби з Великобританією, але за умови надання Німеччині “волі рук на сході Європи”. Відкіля їм було знати, що одна з пріоритетних задач нацистської дипломатії полягала в “збиванні в глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю союзу проти Англії”.
У травні 1937 року прем’єром Великобританії став Невіль Чемберлен – “головний миротворець”, який задовго до цього був відомий не лише завдяки аристократичним манерам джентльмена старого гарту в жорсткій маніжці та незмінній парасольці, але й через надмірну віру в можливість “гри за правилами” у тодішній ситуації повної сваволі Німеччини.
Аналогічної була політика правлячих кіл Франції, насамперед прем’єр-міністра Е.Даладьє і деяких членів його уряду, що маючи підписаний у 1935 році договір про взаємну допомогу зі СРСР, усе-таки вважали своєю важливою спільницею Англію. Уряд США, президент Ф.Рузвельт, також не мали намір приймати яких або мір проти агресорів заохочуючи політикові угоди з ними, проведену керівниками Англії і Франції. У цілому, у західної демократії існувала мрія про “чудесне виникнення благословенної війни між нацистами і Радами”, що дозволило б радянську проблему і послабило напруженість англо-німецьких і франко-германських відносин. Такий вона залишилася і після Мюнхена.
В травні 1937 року лорд Лотіан голова Товариства англо-німецької дружби(створене в 1935 р. до складу входили 28 лордів) відвідав Німеччину, там він заявив, що Англія вступить у війну лише при прямій загрозі її інтересам в районах Єгипту, Месопотамії та Суецького каналу. При такому розкладі Німеччина могла іти на ризик війни з Францією та СРСР.
Загалом лорд Лотіан вважав, що існує кілька варіантів розв’язання німецького питання:
-
Німеччина повністю переозброюється, поглинає Данциг, Мемель, Судетську область, частину польського коридору і Австрію, в результаті чого стане страшною загрозою для існування країн Східної Європи, в самій Німеччині національна політика проводитиметься за британським ольстерським варіантом.
-
Німеччина заключає домовленості з країнами Східної Європи за принципом Британської співдружності, в якій буде визнана незалежність та суверенітет держав, а німецькі меншини будуть поставлені в такі ж умови як англійці в Південній Африці та Канаді, економічне життя країн буде повністю залежати від Німеччини, через укладення системи договорів і союзів.
18жовтня 1937 року головний економічний радник англійського уряду Лейт-Росс звернувся до німецької економічної делегації, яка знаходилася в той час в Англії з пропозицією провести конференції Англії, Франції, Італії та Німеччини для обговорення питання про “економічне співробітництво”.
Члени уряду Англії – міністр внутрішніх справ Хор, міністр транспорту Бюрінг виклали Діксену основний зміст промислової угоди. Хор наполягав на створенні воєнного союзу держав учасниць Мюнхенської конференції з метою “гарантії” проти Радянського Союзу.
В цілому ж дипломатія західних держав продовжувала тішити себе надіями на радянсько-німецьку війну в найближчий час. Посли і чиновники закордонних відомств Англії і Франції прагнули у своїх повідомленнях керівництву у відповідному дусі витлумачувати події, які відбувались в Європі. Так, англійський дипломат Огілві Форбе 22 грудня 1937 р. повідомив з Берліна, що Німеччина змушена буде найближчим часом вв’язатись у нову авантюру. З цього факту він робить висновок, прийнятний для Галіфакса. “мабуть , - писав він, - що акція буде проведена у східному напрямку.”
Фашистські правителі добре знали, чому англо-франко-британські “миротворці” намагалися змовитися з ними. Фашистська Німеччина використовувала страх буржуазії провідних країн перед соціалізмом і робітничим класом для своїх загарбницьких цілей.
Іншими, відмінними від цієї точки зору, були офіційні погляди СРСР на події, що тоді відбувалися, у Європі і в усім світі. У грудні 1933 року Радянський Союз виступив з ідеєю колективної безпеки, що він активно пропагував і розвивав, у тому числі й у Лізі націй, але остання не одержала підтримки західних держав. Її супротивники використовували у своїх цілях протиріччя в оцінці сталінським керівництвом жорстокого придушення демократії в гітлерівському рейху, його пропозиції про висновок пактів про ненапад c поруч країн з обліком “деяких змін у політику Німеччини”, його визначення фашизму як різновиду буржуазного ладу, відкритої диктатури тієї ж буржуазії що ставило знак рівності між фашистськими і демократичними державами. Але по кількості і по конструктивності публічних заяв на адресу агресорів радянське керівництво значне перевершувало лідерів заходу, змушених констатувати наступальність радянської дипломатії.