117874 (592537), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Область на крайньому сході — Карпатська Русь висувала перед чехословацькою владою проблеми, часто аналогічні проблемам Словаччини. Втім, тут зобов'язання подарувати автономію було і юридичним, і моральним. Не лише Масарик 1918 року дав це зобов'язання перед американськими карпаторосами, але підписанням міжнародного Договору про захист меншин 10 вересня 1919 року Чехосдоваччина знову зобов'язалася надати широку автономію і особливі іституції самоврядування Карпатській Русі. Ця обіцянка була урочисто повторена в конституції 29 лютою 1920 року. Жодне з цин офіційних зобов’язаннь ніколи не було офіційно дезавуйовано, хоча повноваження Жатковича в Америці були не кращі, ніж пізніше ті спірні повноваження американських словаків, які підписали Піттсбурзку угоду, але вони обома не поважалися, допоки законпро обмеження влади не був скасований 26 червня 1937 року, а остаточно потрапив під тиск мюнхенської катастрофи 8 жовтня 1938 року. Прага періодично пояснювала цю тривалу відстрочку, посилаючися на надзвичайну відсталість та бідність області. Справді, Карпатська Русь була одним з найпримітивніших куточків Східпо-Центральної Європи, але не більше у І920-ті та 1930-ті роки, ніж у 1918 і 1919 роках, коли Масарик і Бенеш спокушали автономією, наче принадою, карпаторосів і мирну конференцію аби переконати їх приєднати область до Чехословаччини. Не лише відсталість Карпатської Русі як такої була чеським мотивом для відстрочення виконання зобов'язань щодо автономії, Прагу також бентежила специфічно політична "відсталість" сильних руйнівних тенденцій — комуністичної, української, москвофільської та найтривожнішої, мадярофільської. Це були ті тенденції, які спричиняли турботу про те, щоб автономія не могла бути несумісною з цілісністю республіки ("стаття, що містить застереження" Договору про захист меншин).
Справді, карпатороси протягом сторіч виявляли, що сліпа вірність їхнім угорським хазяям є часто характеристикою злиденного експлуатованого селянства у закарублих “феодальних” відносинах. Як із словаками, більшість їхньої потенційної еліти була мадяризована, і саме серед багатьох карпаторуських іммігрантів в Америці радше, ніж вдома, народжувалася національна свідомість.
Набутки від міжвоєнної чехословацької влади і претензії до неї у карпаторосів знов-таки аналогічні тим, що мали словаки. Неймовірна передвоєнна неписьменність була радикально скорочена, а комунальні послуги розвивалися і значно фінансувалися чехами. Але інший бік цієї монети був знову проблематичний: симбіозні економічні відносини з передвоєнною Угорщиною були болісно перервані; зростання місцевого населення поглинало очікувані переваги від земельної реформи (навряд чи прорахунок Праги); і численна, патерналістська, чесна, але байдужа чеська бюрократія заповнювала область. Тут також місцеві відділення або філії центральних чехословацьких політичних партій розвивали статистичну, але ілюзорну перевагу над автономістами. Якщо карпатороси в цілому завдавали Празі менше клопоту, ніж словаки, це траплялося тому, що вони були менше кількісно, бідніші, менше національно свідомі і менше об'єднані і тому що вони визнавали, що чеське опікунство було кращим, ніж сучасне угорське, польське і румунське поводження з меншинами. Як тут не згадати, що саме в Чехословаччині українська еміграція могла творити своє політичне життя без будь-яких перешкод і український вільний університет досить довго існував у Празі.
Існування інших меншин, таких як угорська і польська, породжувало значно більше проблем ніж нечисленна українська. Угорська меншина яка розселялась по всій довжині кордону з Угощиною на землях південних Словаччини і Карпатської Русі, представляла небезпеку для чехословацької державності лише в тому, що угорці в цих землях складали значний відсоток серед вищих класів: заможних буржуа, чиновників ще австроугорської формації і землевласників, і тому вони значно більше ніж бідне місцеве населення могло впливати на політичний клімат цих територій.
До того ж, угорці ніяк не могли змиритись з тим, що словаки, яких вони довгий час не вважали навіть окремою етнічною групою, отримали в Чехословаччині статус державної нації(принаймі її частини), а угорці які в управлінні Австрійською імперією були народом-партнером німецьких господарів.
Крім того по сусідству з Чехословаччиною існувала суттєво обпатрана Угорська держава, яка аж ніяк не була проти повернення своїх колишніх володіннь і тому протиставляла себе усім сусідам: Чехословаччині, Румунії і Югославії. Це не було вигаданою загрозою адже режим Горті після Мюнхена все ж таки урвав суттєвий шматок території Чехословаччини, а пізніше так само повівся і з Румунією.
Польська проблема у Чехословаччині виникла після приєднання до неї району Тєшина. Стратегічний район, тоді мало не став причиною війни між двоиа новими державами, проте й пізніше вони не дійшли злагоди, це й стало причиною того, що Польща – союзниця Чехословаччини по Малій Антанті, не пропустила нагоди відібрати Тєшин. Власне й польське населення Сілезії ставилося до Чехословацької держави доволі прохолодно, особливо після того як внаслідок адміністративної реформи цей регіон було об’єднано з Моравією в одну із чотирьох створених областей: Богемії, Моравії, Словаччини і Карпатської Русі (1927 р.).
1.3Аналіз впливу німецького чинника на державотворчі процеси.
Одним із найголовніших факторів, що негативно вплинули на долю Чехословаччини був німецький. Німецька меншина в Чехословаччині зіграла цю роль як через власний пронімецький характер, так і через ряд прорахунків які допустила празька влада у відносинах з ними.
Німці з’явилися у Чехії дуже давно. Ще з часів Великоморавської держави німців цікавили ці землі. Коли сформувалася власне Чеська держава, німецька Священна Римська Імперія майже відразу зробила її своїм васалом, але тоді Чехія не зазнавала якого не будь німецького впливу, залишаючись етнічно однорідною державою. Проникнення німців у чеські та словацькі землі особливо активно розпочалося у XIII-XIV столітті, коли чеський та угорський королі почали дбати про розвиток ремесел та торгівлі. Так чеський король Пржемислав, так само як і угорський і, між іншим, галицько-волинський князь Данило Романович, почали запрошувати німецьких ремісників та купців у свої володіння, щоб збільшити прибутки від міжнародної торгівлі. У Чехію німці їхали також і як шахтарі, на чеські рудники(чеське срібло було одним із найякісніших). У XIV столітті у Чехії правила власне німецька династія Люксембургів, яка продовжила закликати німців у чеські землі. Вже у період австрійського панування німецьке дворянство отримувало землі відібрані у чехів внаслідок Тридцятирічної війни.
У імперії Габсбургів німці були титульною нацією, і тому відносились до входження у Чехословацьку державу вороже. Як зазначалося раніше, націоналізм судетських німців уже був особливо нестямний та інтенсивний у XIX сторіччі – набагато більший, наприклад, ніж у габсбурзьких альпійських німців. У двадцятому сторіччі їхня молодість тривала у традиціях Вандерфогель, тримаючись містично-органіцистичної, романтично реакційної ідеології і заперечувала раціоналізм, та індустріалізм. Цілеспрямовано базований на естетичному та моральному несхваленні сучасної урбаністичної культури, цей “бюндіше” підхід вироблений для сприятливості нацистської ідеології, з одного боку, тимчасом, як з другого проступало певне первісне елітарне презирство до “вульгарності” плебейських мас, які просякували вглиб і вшир нацистський політичний рух наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років.
Вже згадувалося про події кінця 1918 року у німецьких провінціях “Дойчбьохмену”, коли лише військове втручання дозволило чехам зайняти ці землі. Німецьке населення Богемії і Моравії довго не сприймало реальності і не приймало участі у політичному житті, вважаючи її зрадою своїх національних інтересів.
Як вже згадувалось таке становище врешті-решт було подолане і німецькі партії почали активну діяльність. Так звані “активістські” партії, до яких слід віднести: Аrbeitsgemeinschaft (Асоціацію заради роботи), Християнсько-соціальну партію, Bund der Landwirte(Ліга фермерів), соціал-демократичну партію; почали постійно входити у ту чи іншу урядову коаліцію. Фактично в той час німці спробували стати політичними партнерами чехів в управлінні державою, і слід визнати що це їм майже вдалося. Тоді було поширене переконання, що краще влаштуватись у ненімецькій, але благополучній і буржуазній Чехословаччині, аніж бідувати у майже комуністичній Німеччині початку 1920-х років. Проте у цій чесько-німецькій коаліції явно бракувало згоди, і чехи і німці всіляко намагалися обдурити один одного. Показовими для підходу націоналістів з судетських німців до Чехословаччини були наступні зауваження двох їхніх лідерів. 27 жовтня 1922 ріжу д-р Рудольф Лодгман фон Ауен на засіданні Палати депутатів заявив: "Той, хто не вірить, що найвищий обов'язок німецьких депутатів - це вчинити державну зраду проти цієї країни, помиляється". А 1921 року д-р Лехнерт говорив новобранцям чехословацької армії з судетських німців: "Ваша свідомість потребує не турбуватися, приймаючи фальшиву клятву на вірність. Ви можете обманювати та ошукувати (bellugen und betrugen) цю державу як завгодно, оскільки ми не вважаємо її закони зобов’язуючими.
Ось такими були чесько-німецькі відносини в 20-30 рр., до того як ця міна сповільненої дії була підірвана нацистськи орієнтованою партією Конрада Гейнлейна.
Судетське відгалуження нацистського руху, Німецька націонал-соціалістична робітнича партія (ННСРП) протягом 1920-х років вела відносно стабільне політичне існування; від неї було обрано п’ять, сім і вісім депутатів на трьох чехословацьких парламентських виборах упродовж цього десятиріччя і вона справді здійснювала менш “відрубний” та більш “автономістський” стиль пропаганди, ніж старша, класична Націоналістична партія. Під час депресії вона стрімко зростала, спочатку за рахунок націоналістичних, а згодом “активістських” буржуазних партій, а врешті-решт навіть за рахунок комуністів та німецьких соціал-демократів. Це зростання супроводжувалося несамовитою внутрішньою боротьбою проти елітаристського, корпоративістського “бюндіше” молодіжного руху, на який вже посилалися, сутичками що йщли за сприяння чехословацької влади (можливо, ненавмисного) внаслідок заборони як зрадницьких деяких німецьких напівмілітарних “культурних” організацій(наприклад, Фолькспортвербанд, Студентбунд), в яких ця наці-бюндіш боротьба була шаленою.
З часом, коли пил деякою мірою осів, і в жовтні 1933 року багато старих лідерів обох груп були або ув’язнені чехами, або втекли до Рейху, нацистські та націоналістичні партії саморозпустилися, аби уникнути репресій з боку поліції, і відносно невідомий, досі порівняно аполітичний інструктор з гімнастики Конрад Гейнлейн заснував Студендойче Хейматфронт як, на загальну думку, надлегальне місце зібрань всіх етнічно налаштованих судетських німців. Походження Гейнлейна з турнвербанда, гімнастичного руху, робило його спочатку ближчим до бюндіше, ніж до нацистської орієнтації, і він більше опікувався, ніж останні, збереженням особливого культурного характеру судетського германства в більшому Шіксалсгемейншафті. Харизма Гітлера та субсидії від Рейху трансформували його на слухняного пішака в зарубіжній політиці Берліна наприкінці 1930-х років, і нагородою йому було призначення Рейхсштаттгалтером(регентом) Судетського краю після Мюнхена; але з’ясувалося, що він ніколи небув особливим судетським фаворитом нацистів у Рейху, який надавав перевагу набагато радикальнішому та зловіснішому Карлу-Герману Франку, державному секретареві та шефу поліції СС у протектораті Богемії і Моравії під час Другої світової війни.
Хоча вкарбовані в похмуру та зловісну “фолькіш”- риторику, характерну тоді для нацизму, формальні обіцянки вірності конституційним методам і Чехословацькій республіці фюрера Гейнлейна спочатку сприймалися за чисту монету – принаймі на тимчасовому рівні – чеськими та німецькими “активістськими” лідерами, не лише колишні партії судетських німецьких націоналістів і нацистів, але також ремісники та ліберали(група Роше) розчинилися в його Хейматфронті. Християнські демократи схилилися до копіювання лише після агонізованого самокопання. Професор Спіна з партії німецьких фермерів спершу підтримував “гугенбергівські” ілюзії щодо маніпулювання та підкорення популярного, а втім, явно незграбного Гейнлейна, але також був перехитрований.(Утруднення німецьких урядових партій всупереч відродженню шаленого націоналізму, налаштованого депресією, вже підкреслювалося їхнім ухилянням від попереднього парламентського голосування 21 і 23 лютого 1933 року з приводу позбавлення імунітету чотирьох нацистських депутатів з ННСРП, звинувачених у зрадницькій діяльності). Серед чехів також праве крило Аграрної партії протегувало Гейнлейну. До того ж, напередодні виборів 1935 року навіть Масарик виступав проти, на його думку завчасних та зовсім не обов’язкових застереженнь, які надходили від усіх німецьких “активістських” партій та всіхчеських партій, окрім аграрної, стосовно того, що виживання демократичної республіки вимагає заборони Хейматфронту. Відповідно від Гейнлейна вимагалось лише перейменувати його в Партай(партію). Вивіска яку він обрав, - Судетендойче Партай – вела до того, аби ідентифікувати цілу етнічну громаду з його політичним рухом. Після проведення виборів незаперечна перемога Гейнлейна послужила, звичайно, політичною гарантією проти подальших загроз оголошення поза законом.
Керівникам німецьких “активістських” партій тоді відчайдушно благали чехів не схиляти їх до реакційного Modus vivendi з Гейнлейном і відновити їхню довіру з боку судетської громади через певні поступки щодо значних скарг. Справді, існувала тодішня чеська(і звичайно словацька) точка зору правиці, яка розглядала гейнлейністів як потенційних союзників проти “соціалізму”, і саме це твердження було набагато більшою, ніж чеський фашистський рух як такий, головною внутрішньою загрозою для чехословацької демократії у 1930-і роки. Проте, ще до Мюнхена це вийшло на передній план. Тим часом на початку 1937 року були дані серйозні та офіційні чеські обіцянки німецьким “активістам” збільшити німецьке представництво у державній службі, німецьку частку добробуту та витрати на культуру, надання державних контрактів німецьким фірмам з німецькими робітниками і використання німецьких перекладів в офіційних повідомленнях. Гейнлейністи не дуже переймалися тривогою щодо цих угод; зрозуміло підозріла чеська публіка, громіздка чеська партійна система та злопам’ятна чеська бюрократія разом з браком кваліфікованих і лояльних двомовних німців успішно шкодили впровадженню цих угод, аж поки зовнішні події не захопили все зненацька. Отже, короткий перепочинок, який Чехословаччина дала собі передбачливою тріщиною в руйнівних німецьких організаціях, був зведений нанівець.
Причиною такого потужного впливу німецького населення на політичну ситуацію в Чехословаччині була їх економічна могутність. Так ще на початку XX сторіччя представник Санкт-петербурзького телеграфного агентства у Відні Д.Вергун наводив такі статистичні дані, якщо німці складали: 37% населення Богемії, 28%-Моравії, 45%-Сілезії, то їм належало близько 81% підприємств, існувало 12 німецьких банків, німецький капітал переважав чеський у 11 разів. Німці справді були панівною нацією у австрійський період, але і у міжвоєнний час в складі Чехословаччини вони не пасли задніх. Майже весь економічний потенціал молодої республіки так чи інакше залишався в руках німецької буржуазії. На відміну від сільського господарства де позиції німецьких поміщиків були підірвані аграрною реформою, промисловість і фінанси були традиційно німецькою сферою, де лише інколи зустрічалися чехи та євреї, але сильно германізовані.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
