115956 (592325), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Однією з характерних рис народної практики фізичного виховання було її профілактичне спрямування, застереження батьків від можливих промахів. Так, народна педагогіка стежить за тим, щоб у шлюб не вступали люди з кровними зв'язками, що шкідливо позначається на потомстві або взагалі призводить до бездітності. З таких самих міркувань осуджуються і занадто ранні шлюби [58, 53]. „То дуже погано, коли діти дітей родять”,— кажуть у народі. Народна педагогіка різко виступає проти куріння („Хто цигарки палить, той у гріб спішить”), пияцтва („Горілка з ніг людей збиває”, „Від нива болить спина, від горілки — серце”), статевої розпусти („У гуляки діти вовкулаки”, „Розпусник гуляє — гнилу душу має”) та інших шкідливих явищ, які згубно впливають на здоров'я дітей та родинні взаємини.

З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини етнопедагогіка звертала увагу на необхідність додержання режиму дня, харчування та сну, рівномірного чергування роботи й відпочинку.

Розділ 2. Дослідницько-експериментальна робота

2.1 Формування фізичної діяльності учнів засобами українських народних рухливих ігор

Головний зміст рухливих ігор полягає у тому, що дітям пропонується виконати задачу, яка складається дорослими у певній цікавій ігровій формі. Головна мета — допомогти сформувати фізичну активність дитини. Гра при цьому виступає не тільки як засіб закріплення навичок, але як і одна з форм навчання. Кожна гра має свою структуру: зміст, завдання, правила та ігрові дії. Звідси можна побачити, що ігри з правилами беруть свій початок із сюжетно-рольових ігор. Крім нового елемента гри (дидактичної задачі), виділяють й інші новоутворення: мотив рухливих ігор починає все більше орієнтуватися не на процес гри, а на її результати.

Отже, рухлива гра – це різносторонній процес, що визначається єдиною спільною метою, яка спрямована на фізичний розвиток дитини. І тільки усвідомлення особливостей кожного виду гри дає можливість, під час їх проведення, розвивати та пізнавати дитину.

Рухлива гра має сталу структуру, яка відрізняє її від інших видів діяльності. Структура гри – це основні елементи, які надають їй форми навчання та гри одночасно: дидактичні та ігрові завдання, ігровий задум. ігрові дії, правила, зміст, результат. Дидактичні завдання визначаються вчителем відповідно до програми. Ігрові завдання – це ті завдання, які виконуються дітьми в ігровій діяльності. Постановка двох завдань – дидактичних та ігрових – відображає взаємозв’язок навчання та гри.

Ігровий задум в рухливих іграх здебільшого виражений у самій назві. Ігрові дії надають грі ігрової форми і викликають у дітей інтерес до її змісту. Вони полягають у перестановці предметів, їх збиранні, наслідуванні рухів тощо. Кожна рухлива гра має правила, які підпорядковані ігровому задуму і змісту гри та одночасно виконують дуже важливу функцію – організовують гру. Правила гри – це точно визначені вимоги до дітей. Основою рухливої гри є фізичний зміст.

Отже, рухлива гра належить до класу ігор з правилами, оскільки виділення і усвідомлення системи ігрових і навчальних задач відбувається за допомогою наявності певних фіксованих правил. Система правил кожної рухливої гри дає змогу не лише визначити зміст освіти, що реалізується в грі, а й дозувати його, розподіляти за окремими навчально-ігровими циклами. Ігровий кодекс задає часовий і організаційний режим навчання, визнає певний розпорядок, відповідно до якого нормується взаємодія дошкільників між собою і з вчителем. Тому рухливу гру можна трактувати як форму навчання, де засвоєння змісту освіти дітьми під керівництвом вчителя опосередковане їхньою ігровою взаємодією, що регулюється певними, встановленими правилами гри, порядком і режимом.

В структурі рухливої гри виділяють відносно самостійні елементи — гру і навчання, кожний з яких має складну організацію, що відображає їх специфіку. Третім основним елементом структури є ігрова модель, на основі якої може здійснюватись реальна взаємодія учнів між собою та з педагогом. Ігрова модель є тією ланкою, що поєднує автора (ведучого) рухливої гри та її учасників. Тому необхідно розглядати її з двох позицій.

З одного боку, це форма втілення задуму, форма відображення певних висновків про закономірності ігрової діяльності і навчання, про педагогічні умови ефективного застосування даної моделі, про характер взаємодії дітей та вчителя в ході гри і навчання. Вчитель переносить усі ці знання на ігрову модель, внаслідок чого вона стає результатом його проективної діяльності. З іншого боку, ігрова модель стає вихідним елементом структури діяльності учасників, проектом здійснення цієї діяльності. Вона є ядром, організуючим стержнем рухливої гри.

Порівняно з етапом проектування рухливої гри, в її реальному ході змінюється не лише місце ігрової моделі, але і зв'язок ігрової діяльності і навчання. Якщо ведучий гри підпорядковує ігрову форму змісту фізичної освіти, то її суб'єкти на основі ігрової моделі розгортають передусім ігрову діяльність. У свою чергу гра виступає приводом для здійснення навчання і стає емпіричною базою навчальної діяльності, а це означає, що діти й вчитель в межах ігрової діяльності є рівноправними партнерами.

Ігрова модель як один з основних елементів рухливої гри містить в собі конкретний зміст освіти, чергова порція в кожному циклі гри є метою навчання і об'єктом засвоєння дітьми і встановлюється у певному матеріалі. Двома іншими елементами є ігровий кодекс, що представлений системою правил, та певний ігровий матеріал, що містить в собі засоби, через які реалізуються правила гри (предмети, опис правил, ролей, сюжету тощо). Ігровий кодекс та ігровий матеріал цілком підпорядкований змісту освіти.

Діяльність учасників рухливої гри розгортається на основі навчально-ігрових задач, які являють собою органічний синтез ігрової й навчальної задачі. Ігрова задача виступає як привід для звернення дітей до навчальної задачі. Вона створює установку і психологічну готовність дітей до виконання навчальних дій, формуючи тим самим мотив фізичної діяльності. В свою чергу, розв'язання навчальної задачі сприяє засвоєнню дітьми чергової порції змісту освіти й наповнює ігрову діяльність новим змістом.

На відміну від системи навчальних задач, на яких розгортається навчання у традиційних його формах, системи навчально-ігрових задач у рухливій грі не завжди буває представлена у явному вигляді, а послідовність зміни цих задач у процесі гри заздалегідь не визначена. Саме невизначеність ігрового процесу, непередбачуваність його розвитку є найважливішою процесуальною характеристикою ігрової діяльності.

Ігрові правила в рухливій грі можна поділити на три групи:

1. Операційні правила, які обмежують виконувані учасниками в грі дії і операції.

2. Процесуальні правила, які задають логічні і часові характеристики навчально-ігрової діяльності і визначають спосіб зміни ігрових циклів. В них відображається ігрова процедура самої гри.

3. Організаційно-управлінські правила, які визначають організаційну структуру гри (індивідуальної, групової), задають спосіб взаємодії учасників навчально-ігрової діяльності, визначають способи контролю і оцінювання для учасників гри.

Залежно від того, яка група правил має в рухливій грі визначальне значення, можна віднести гру до певного типу. В іграх, де провідну роль відіграють операційні правила, джерелом невизначеності є різноманітність можливих комбінацій. Це так звані комбінаторні ігри. Основне завдання комбінаторних ігор — створення емпіричної бази, необхідної для введення дітей в систему певних понять, але впровадження їх у навчально-виховний процес ускладнено обмеженою кількістю учасників партії. Розгортання ж на занятті одночасно декількох ігрових партій для залучення до гри усіх дітей знижує оперативність контролю вчителя за ходом гри з боку. Тому традиційно проведення таких ігор пов'язують з позакласними заняттями.

До другого типу рухливих ігор належать ймовірнісні ігри. Основними тут є процесуальні правила, зміст яких і обумовлює характер ігрового процесу. Прикладом таких ігор є різноманітні вікторини, мета яких закріпити знання з фізкультури, розвинути логічне мислення.

Третім типом для ігор виступають стратегічні ігри, в основі яких лежать організаційно-управлінські правила. Їх основна функція викликати ігровий конфлікт, зіткнути інтереси учасників. Даний вид відтворює певний бік соціальної діяльності й передбачає рольову поведінку учасників. Тому їх ще називають рольовими іграми. Вони збуджують уяву дітей, відкривають можливості для імпровізації.

Розуміння головних особливостей рухливих ігор і знання їх різноманітності дозволяє вчителю успішно розв'язувати поставлені завдання.

Не потрібно забувати, що однією з головних вимог до застосування рухливих ігор є те, щоб основна дидактична задача відповідала (яка складає зміст гри) навчальній меті заняття, була для дітей посильною, сприяла максимальній активізації їх фізичної діяльності. Важливо дотримуватись певної послідовності при виборі ігор: іграм із складними завданнями повинні передувати більш легкі, які підготують дітей до подолання труднощів, обумовлять успіх в іграх більшої складності.

Сьогодні, в час відродження національної системи виховання, дуже важливо залучати до процесу формування особистості дитини українські традиційні народні дитячі ігри. Національні дитячі ігри дуже глибокі своєю мудрістю, містять у собі величезний виховний потенціал. Вони добре сприймаються нашими дітьми, і за формою, і за змістом найповніше відповідають ментальності української дитини.

Слід зазначити, що гра — це, як правило, переживання, тому найбільш активною піл час гри стає емоційна сфера. Подібно до того, як під час перегляду захоплюючого фільму глядачі стають причетними до його подій, так і в процесі цікавої гри її учасники можуть забувати про все інше. Гра може бути рухливою, коли поряд з емоційною активізується фізична сфера дитини, і може бути статичною з точки зору рухливості тіла — це ігри логічні, ігри на кмітливість, коли разом з емоційною активізується інтелектуальна сфера.

Аналіз гри та її елементів з точки зору розвитку основних сфер життєдіяльності людини може дати науково обґрунтовані відповіді на досить цікаві запитання, наприклад, чому так важко привчити дитину до регулярного виконання фізичної зарядки.

Багато моральних якостей формуються і закріплюються у сфері фізкультурно-спортивної ігрової діяльності дитини. В творчій, рольовій або просто вільній грі, в гурті ровесників або ж на самотині дитина добровільно і цілком свідомо бере на себе певні ролі, обов'язки. Простежує послідовність виконання ігрових дій відповідно до світу дорослих людей, з моделюванням їх поведінки, реакцій, манер спілкування. Граючись, діти «здійснюють» відважні вчинки, переживають незвичайні пригоди, виконують ролі, пов'язані з виявом високих шляхетних якостей. Наприклад, сміливості, відважності, геройства, стійкості, мужності, рішучості, кмітливості.

Значення народних рухових ігор не обмежується лише виконанням конкретних завдань фізичного розвитку і вдосконаленням особистісних якостей людини. Як елемент культурної спадщини народу, ігрова форма вияву активності людини служила й служить задоволенню її потреб у відпочинку, розвагах, пізнанні світу, фізичному вихованні. Особливо велике значення для фізичного розвитку і гартування дитини мають рухові фізкультурно-спортивні ігри.

Аналіз психолого-педагогічної та фізкультурно-спортивної літератури засвідчує, що народні ігри в системі фізичного виховання застосовуються епізодично. При цьому недостатньо враховуються соціально-культурні та психофізіологічні можливості дітей молодшого шкільного віку. Також немає чіткості в класифікації рухливих ігор за характером рухової діяльності. Основна увага в плані підходу до питань розвитку моторики у дітей із застосуванням цих засобів як з боку науковців, так і практиків здебільшого зосереджується на іграх з ходьбою, бігом, стрибками та метанням.

Діти молодшого шкільного віку бажають швидше відчути себе дорослими. І це бажання реалізується в усіх формах щоденного буття дитини – в іграх, у спілкуванні з ровесниками, в побутових взаєминах, в отриманні відповіді на питання, які ставить перед нею життя, у проявах самостійності при вирішенні тих чи інших проблем.

Сучасна дитина приходить у школу з великими потенціальними можливостями. Але для того, щоб вони перетворились у реальні сили, в особисті властивості і, щоб на їх базі вона "навчалась бути людиною", педагогічний процес слід так організувати, щоб він був цілеспрямованим, виховним, навчаючим, формуючим. Це дасть змогу підготувати дитину до життя в суспільстві, зробити її здатною до пізнання світу і самої себе як особистості, до творчої праці, до прилучення і збагачення культури. Діти повинні розвиватися в ситуації гнучкості програми, свободи, активного мислення, дискусії, творчості, діяння. Ігровий метод в цьому плані найбільш успішний, бо діти відчувають радість і задоволення від самої гри [62, 54]. У жодній порі свого життя людина не виявляє стільки рухливості, як під час ігор та забав у дитячому віці.

Важко переоцінити значення ігор у справі формування фізично здорового, етично стійкого та інтелектуально розвинутого члена суспільства. Завдяки їм можна виховати у дитини всі ті властивості, які ми шануємо у людей і які нам хотілося б прищепити за допомогою найрізноманітніших рухливих ігор. В залежності від змісту гри дитина змушена оцінювати загальну обстановку та самостійно вирішувати, що й коли їй треба робити. Захоплена грою, дитина гартується в терпінні, наполегливості, розвиваючи при цьому фізичні якості (сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість). Гра веселить, радує, а здорова радість конче необхідна для всебічного розвитку тіла і душі [56, 19].

Головне завдання класовода і вчителя фізичної культури полягає в тому, щоб зміцнювати здоров'я дітей шкільного віку та сприяти їх загальному фізичному розвитку. Критерієм цього завдання служать комплексні програми середньої загальноосвітньої школи з фізичної культури, в яких розроблено навчальні нормативи, які визначають оптимальний рівень засвоєння навичок і вмінь та розвитку фізичних якостей. У них також подаються контрольні вправи, які застосовуються вчителем для оцінювання рухової підготовленості школярів різних класів.

Сучасна реформа освіти на Україні (створення гімназій, ліцеїв, шкіл з гуманітарним, фізико-математичним нахилами тощо) дає змогу вступати до школи за віком з різницею в 10-14 місяців. Деякі батьки віддають дітей до школи раніше шестирічного віку і намагаються їх бачити у так званих престижних школах. До цих шкіл іде відбір тестуванням: перевіряють мовлення, пам'ять, логічне мислення, математичні нахили тощо. Одні діти (хоча деякі не досягли шести років) проходять це тестування і стають учнями таких шкіл, інші не витримують цього випробування, але їх батьки чекають ще рік (відповідно удосконалюючи підготовку) і знову приводять дитину до цієї школи. У результаті, в одному класі навчаються 5 років 4-5 місяців і 6 років 8-10 місяців. Така різниця у віці значно ускладнює роботу і вчителя фізичної культури і учня. Згідно фізіології людини ці діти мають відмінності не тільки у руховій підготовленості, але й у фізичному розвитку.

У результаті неможливості виконати деякі фізичні вправи згідно вимог шкільної програми у частини учнів формує комплекс неповноцінності, який спричиняє індиферентність, байдужість, відсутність зацікавленості до їх виконання. Втрачається інтерес до фізичної культури, і поступово формується стійке ігнорування і небажання виявляти рухову ініціативу, яка проявляється в пасивності на уроках фізичної культури або в безпричинних пропусках їх, шукаючи для цього відповідні виправдання [85, 20].

Характеристики

Список файлов ВКР