115956 (592325), страница 3
Текст из файла (страница 3)
В „Словнику української мови” поняття „гра” пояснюється як дія за значенням „гратися”, яка в свою чергу означає проводити час, забавляючись, розважаючись. Отже, з пояснень словника випливає, що такі поняття як „гра”, „забава”, „розвага” можна вважати синонімами, тобто поняття, що характеризують однаковий вид діяльності.
Щоб краще зрозуміти різницю змісту цих понять доцільно звернутися до низки тлумачних словників. Так, в „Етимологічному словнику української мови” слово „грати” споріднене з старослов’янським „играти”, давньоіндійським „ejati”— рухатися, індоєвропейським „aig” — різко рухатися.
В той же час, слово „бавити”, від якого походить „забава” споріднене із старослов’янським „обавити”—замовляти, заклинати. В „Словнику української мови” П.Білецького-Носенка слово „забава” пояснюється як „медление, помеха, препятствие”, а також „увеселение, удовольствие”. Таке ж розуміння цього поняття подається і в „Словнику староукраїнської мови” ХІV-ХV ст. Як бачимо, під грою розуміється швидка рухова діяльність, а під забавою — повільна.
Отже, аналіз тлумачних словників показав, що в розуміннях того чи іншого слова прослідковуються певні особливості. Щоб визначити їх, доцільно проаналізувати зміст цих фізичних вправ [56, 18].
Гра, як і будь-яка діяльність проводиться з певною метою, ціллю. Цільова установка і рухова діяльність її учасників визначається сюжетом (фабулою) гри. Сюжет — це задум (тема) та порядок рухових дій, що розкривають цей задум чи тему. Фабула — це стислий зміст рухової діяльності, в якій рухові дії подані у послідовному зв’язку. Відповідно до сюжету гри дитину вводять у певний образ, в певну роль, перебуваючи у якій вона має право виконувати одні рухові дії і не може виконувати інші.
Виконуючи ту чи іншу роль, дитина занурюється в світ фантазії, який дарує їх нові враження від уявної діяльності. І це захоплює дитину, сприяє задоволенню її біологічної природної потреби у постійній діяльності, у розвитку психічних функцій, у нових враженнях, в емоційному насиченні. Ось чому діти люблять бути котиками, мишками, зайчиками, вовками, мисливцями, космонавтами і т.д. Ось в чому полягає цілісність образу, ролі, а отже і сюжету [78, 103].
Сюжет розкривається за допомогою правил. Правила – це положення, в яких відображається суть гри, співвідношення всіх її компонентів. Правила уточнюють права і обов’язки гравців, визначають способи ведення гри і облік результатів.
Слід наголосити, що результат гри завжди спрямований на перемогу, на виграш. Виграш є постійною складовою структури любої гри, а там де є виграш, де є прагнення перемоги, там є змагання. Отже, в основі гри лежить змагання яке здійснюється відповідно до сюжету гри і обумовлюється її правилами [67, 17]. Наявність змагання вимагає від гравців як найкраще виконувати рухові дії, стимулює їх мобілізувати всі свої можливості для досягнення перемоги, для виграшу. В процесі змагання дитина реалізує свою природну потребу в боротьбі, в основі якої лежить інстинкт самозбереження, що характерний для будь-якого організму і саме через це змагання приваблює дитину.
Слід вміти, що змагання в грі є специфічним, оскільки дозволяє імпровізацію рухових дій для досягнення перемоги. Імпровізація передбачає раптову зміну ситуації, необхідність проявляти гравцям творчу ініціативність рухових дій. Але така імпровізація обмежується правилами гри. Можливість імпровізувати урізноманітнює ігрову діяльність, задовольняє природну потребу дитини творити, потребу в нових враженнях. Імпровізація робить привабливим сам процес гри, а не лише її результат.
Отже, основними компонентами рухової діяльності в грі є сюжет, змагання та імпровізація, Всі вони разом з правилами, які їх обумовлюють і руховими діями, за допомогою яких реалізується, складають зміст гри. Всі ці компоненти присутні в дитячих іграх „День і ніч”, „Котик і мишка”, а також у спортивних іграх (футбол, волейбол, баскетбол та ін.).
Рухова діяльність, в якій відсутній один із перелічених компонентів не може вважатись грою. В зв’язку з цим, слід проаналізувати праці українських фахівців з фізичного виховання початку ХХ ст. Зокрема Т. Франко у своїй праці „Історія і теорія руханки” зробив спробу роз’єднати поняття „гра” та „забава”. На його думку, різниця між забавами і іграми є та, що останні трудніші і ходить при них про виграну між тим, як у забаві не виграє ніхто”. Таку ж відмінність між іграми та забавами можна спостерігати в працях І. Боберського [2] та О. Суховерської. Отже, на думку дослідників, у змісті забави відсутнім є змагання. Прикладом таких фізичних вправ є „Голочка-ниточка”, „Довга лоза” або „Чехарда”, а також хороводи. Від інших забав хороводи відрізняються пісенним супроводом рухових дій.
Ігрова діяльність дітей включає в себе різні протиборства, зокрема „Бій півнів”, „Бій цапів”, різноманітні перетягування. Аналіз показав, що в змісті цих фізичних вправ яскраво виражені змагання та імпровізація і немає сюжету, тобто порядку визначених дій. Тому такі вправи не можна зачислити до ігор, а слід класифікувати як єдиноборства (коли лише два суперника) чи протиборства (коли між собою протидіють групи).
Серед вправ ігрового характеру є й такі, зміст яких включає в себе сюжет і змагання та передбачає сюжет і імпровізацію рухових дій. В них перемагає той, хто краще виконав однакове завдання. До таких вправ слід віднести різноманітні змагання. Це можуть бути поодинокі змагання („Хто далі стрибне”, „Хто швидше добіжить”), змагання в парах („Біг тачок”, „Триноги”), а також різноманітні естафети [32, 194].
Якщо зміст забав, протиборств, змагань визначається наявністю двох компонентів змісту гри і відсутністю будь-якого одного, то зміст розваги передбачає наявність лише імпровізації і відсутність сюжету і змагання. Така ігрова діяльність дітей найчастіше спостерігається під час їх перебування на ігровому майданчику, коли діти то бігають, то стрибають, то гойдаються, то лазять. Всі рухові дії вони виконують в довільній послідовності, отримуючи задоволення лише від процесу ігрової діяльності.
Таким чином, вправи ігрового характеру відрізняються між собою наявністю чи відсутністю в їх змісті компонентів ігрової діяльності: сюжету, змагання, імпровізації.
Методи виховання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок [12, 199].
Методи і прийоми навчання в народній педагогіці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові. Наочний метод — це метод показу дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципу наочності, а застосування пов'язане насамперед із спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, вчинками людей [83].
Важливе значення в вихованні має також зразків певних речей (наприклад, технології певної рухливої гри, якоїсь конструкції), способів дії під час навчання фізкультурної вправи, танцю. Наочні методи використовуються в тісному зв'язку зі словом. Народна педагогіка розглядає слово як важливий засіб здобування знань. Вона за свою довговікову історію виробила цілий арсенал словесних методів виховання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідальна (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини), народна пісенна і народна повчальна творчість (прислів’я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони) [44, 24].
Народна педагогіка бореться за те, щоб молодь не тільки мала знання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вміла застосовувати здобуті знання на практиці, в трудовій діяльності. Особливої актуальності в зв'язку з цим у ній набули практичні методи навчання. Діти за вимогою дорослих виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою). Зразок орієнтує, що слід зробити, а вказівка — як треба зробити. Найчастіше ці завдання відображають суть трудових обов'язків. Тому й практичні методи навчання в народній педагогіці в основному втілювалися в повсякденній праці.
Велику увагу народна педагогіка приділяє методам, які стимулюють виховний процес. До таких методів належать різноманітні ігри – дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми [24, 37]. Всіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група методів у народній педагогіці представлена дуже щедро. У цьому нас легко може переконати навіть перелік народних дитячих рухливих ігор і забав: „У ворони”, „У вуха”, „Гуси-гуси, додому”, „Угльога”, „Ударунки”, „У довгої лози”, „У дула”, „У джигут”, „У зайців”, „У ковіньки”, „У кавуна”, „У козла”, „У койструбки”, „У крамаря”, „У неба”, „У ножа”, „У палочки”, „У перепілки”, „У піжмурки”, „У сліпака”, „У сороки” та інші [26].
Як бачимо, народна педагогіка великого значення надає в вихованні дітей ігровим методам, як викликають у них інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм и будять емоційне натхнення. Те, що в звичайній ситуації може бути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим.
Форма виховання є важливим компонентом народної педагогіки. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту виховання народна дидактика прагне відповісти на запитання „що виховувати”, через принципи виховання зорієнтувати на вимоги до виховного процесу, в методах розкрити шляхи й способи виховання, то в формах вона відображає найраціональнішу організацію виховання.
Форми організації виховання в народній педагогіці визначаються її можливостями та умовами функціонування й органічно пов’язані із змістом, принципами й методами. Зокрема, народна педагогіка виділяє такі найпоширеніші форми виховання – „ланцюжком”, самовиховання, наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, гурткове заняття. Форми виховання, як і його методи, в народній педагогіці склалися історично і зазнають у своєму розвитку змін [83].
В українській етнопедагогіці використовуються три форми організації виховання дітей: індивідуальна, групова й фронтальна (масова). До індивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною, до групових — виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднаннях ровесників, до фронтальних — участь молоді в праці, додержання народних традицій, свят і обрядів. Кожна з цих форм може по-різному виявлятися на кожному етапі життя людини.
З моменту народження і до двох років життя домінує індивідуальна; форма виховного впливу на дитину. Діти з чотирьох років (як у селі, так і в місті) вже виявляють певний потяг до громадського життя. Вони об'єднуються в групи і разом проводять дозвілля. Така групова форма організації виховання стає дедалі активнішою. Приблизно з 7-8 років діти гуртуються, залежно від віку, в об'єднання ровесників, які можуть існувати аж до періоду дозрівання, коли молодь вливається в організовану громаду з її традиційним національним вираженням в Україні у формі дитячих забав, вечірок, вечорниць, досвіток, громадських спортивно-культурних дитячих та молодіжних організацій [27].
Основним критерієм, визначення рівня вихованості людини є її вчинки й поведінка („Оцінюй людину за її вчинками”, „На дерево дивись, як родить, а на людину — як робить”). Про того, хто говорить одне, а робить інше, в народі осудливо кажуть: „Говорить вздовж, а живе впоперек”. Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість людини насамперед за її поведінкою може бути, наприклад, українська народна казка „Сім дочок”.
Вправляння і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною „гімнастикою поведінки” дітей і реалізуються через застосування різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про повчальний факт з життя людей, у мудрій пораді старших, в афоризмові („Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний”) і заповіді („Не кради”). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко [53, 82].
Прийом показу відзначається високою дійовістю, тому що виражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання („Якщо він може, чому я не можу?”). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть підліткові: „Подивись, як гарно бавить свого молодшого братика ця дівчинка”. Або: „Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошувати дівчину до танцю”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обійтися без нагадування. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі.
Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, що не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини („Довіряй, але перевіряй!”). Контроль може бути різний: педантично-в'їдливий користі не дає; доброзичливий і мудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі, спонукає до самовдосконалення і самоконтролю („Найкращий контроль — власна совість”) [59, 189].
Режим, тобто розумний і чіткий розпорядок життя і діяльності дитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок. У практиці народного виховання режим формується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, з урахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть дня — будень, неділя чи свято. Широко застосовуються у народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави [68, 42].
До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається досить часто. Обов'язки дітей випливають із потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне їх виконання змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціональному використанню часу, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, привчає долати труднощі й закінчувати розпочату справу („Кінець діло хвалить”).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
