114798 (591711), страница 8

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 8)

Період української державності (1917–1920) заклав потенціал для посилення інтенсивності етнопедагогічних пошуків. На Україні відкрились етнографічні дослідницькі станції. Одна з них діяла в селі Старосіллі Остерського району Чернігівської області. На зібраному нею матеріалі та основі особистих багаторічних спостережень Ніна Загладь написала й видала ґрунтовну монографію «Побут селянської дитини» (1920).

25 серпня 1988 р. на першій сторінці «Літературної України» ініціативна творча група педагогів-ентузіастів виступила із Зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти України «Перебудова школи і народна педагогіка» А 8 жовтня 1989 р. ці ж автори проголосили на сторінках газети «Культура і життя» публічне Звернення до батьків «Родинне виховання – йому справжню турботу!».

Основними проблемами етнопедагогіки були брак компетентних в цьому аспекті, і, по-друге, проявлялась наша певна байдужість у ставленні до свого національного, інертність. Відмовляючись від традицій, людина по суті відмовляється від своєї національності. А доки житиме ця традиція і діятиме національне виховання, народ відроджуватиметься у своїй первинній сутності.

Прогресивно настроєне коло українських учителів та викладачів середніх і вищих навчальних закладів, спочатку досить обережно, а потім уже рішуче, відкидають насаджувану десятиліттями офіційну педагогіку, збудовану на лживих догмах та постулатах, і включаються до активних дій з метою відродження національної школи, освіти й виховання.

Загострились, породжені в умовах тривалого панування тоталітарного режиму, суперечності між колосальними навчально-виховними можливостями народної педагогіки і рідної мови та незадовільними їх використаннями в:

• розвитку наукової теорії і методики родинно-громадського шкільного виховання;

• практиці виховання дітей у сім'ях;

• виховній роботі школи і позашкільних навчально-виховних закладів;

• педагогізації батьків;

• розвитку етнопедагогіки й педагогічної науки за рахунок використання в ній нових прогресивних традицій як українців, так і представників інших націй.

Найдужче суперечності проявлялися в тому, що в радянській педагогіці були зігноровані й приречені на забуття найкращі пласти української педагогічної культури, прогресивні народно-побутові й громадські традиції та національні звичаї духовно-морального, релігійного, господарсько-трудового, тілесного, інтелектуального й культурно-естетичного характеру.

Суперечності існували між прогресивними народними традиціями трудового виховання дітей та підлітків і станом підготовки до трудової діяльності в радянській школі; ставленням людей до рідної мови й національної культури в минулому і в даний час; народними чеснотами та нормами християнської моралі і дотриманням їх молоддю колись і тепер.

Виділені часткові суперечності в сукупності складали своєрідний стрижень негативної тенденції розриву між народною педагогікою і педагогічною наукою.

Подолання заданих суперечностей в сфері педагогічній стало насущною потребою нового часу. В зв'язку з цим назріла гостра необхідність актуалізації й розвитку автентичної української педагогіки й рідного шкільництва та вироблення раціональних шляхів їх реалізації. Таким чином провідними шляхами визначились:

• осягнення багатств педагогічної пансофії – народної педагогіки як невичерпного й вічного першоджерела етнопедагогіки й педагогічної науки в цілому, основи національного родинно-громадського шкільного виховання дітей та молоді;

• піднесення престижу української мови як наймогутнішого педагогічного феномена;

• пізнання, актуалізація з всебічним осмисленням і раціональним застосуванням усіх найкращих пластів української педагогіки та її провідних творців, репресованих, заборонених чи навмисно замовчаних більшовицьким режимом.

Відроджуючи українську національну систему виховання, в тому числі національну систему освіти, національні педагогічні кадри, ми одночасно відроджуємо і українську національну педагогіку.

Українська педагогіка адекватна культурно-історичним традиціям народу, його духовності, самобутньому шляху розвитку. Як глибоко національне явище, вона одночасно є і глибоко загальнолюдським явищем.

Розвиваючись національними шляхами, українська педагогіка постійно збагачується кращими досягненнями педагогічної думки світової співдружності рівноправних народів. Застосовуючи в національній системі виховання все багатство культурно-історичної спадщини рідного народу, українська педагогіка має всі можливості повною мірою враховувати природні задатки дітей, виховуючи їх палкими патріотами, громадянами суверенної України, палкими поборниками дружби між вільними народами.

2.2 Рідне слово, рідна мова в національній і загальнолюдській свідомості

Рідне слово – серце народу. Рідна мова – животворний кровообіг нації, її пульс, вияв життя роду, покоління, родини. Живе материнська мова – живий і її народ. А без народів немислиме й людство. Чи ж не в цьому національне, водночас – вселюдське, значення рідного слова?

Здається, цю істину споконвіку визнавали й віщували не тільки древні мудреці й Божі пророки, а й просто чесні вчені – «роботящі уми», світлі мислителі, провідники мистецтва слова свого народу й родини планетян. Зайвим було б і нагадувати це, та покищо доводиться…

Ще в першій народній Книзі Мудрості людської – Біблії, яку Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький перекладали українською мовою, а Тарас Шевченко ввів у традицію поетичних епіграфів, – знаходимо джерела святої цієї істини. Так, скажімо, в мудрих притчах /в останньому українському виданні Біблії – приповістях/ Соломонових слово – «язик» – проголошується як «д е р е в о життя», якщо воно без «заламання на дусі», а тим паче «язик» мудрих-то добре знання /Книги Святого Заповіту. Пр.15:2, 4/. А в посланіях з книги Нового Заповіту премудрого Іоана першоосновою життя людського утверджується саме слово з народженням: «Спочатку було Слово… Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його… Воно в світі було, і світ через Нього повстав… Слово сталося Тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його – славу як Однородженого від Отця» /їв. 1:1, 10, 14/. За цим Посланням, «мова» слова «Людського сина, що сходить туди, де перше Він був», тобто на землю, де народився, жив, зцілював і страждав. – «То дух, що оживляє… то дух і життя… слова життя вічного» /їв.6:60, 62, 63, 68/.

І ще «святе письмо» в першому Посланні Павла до Коринян віщо прорікало: до людей «говоріть тільки зрозумілою мовою!». Ясно, що йдеться тут саме про рідне слово, бо ж пророк звертається до провідників «у церкві», де зберігаються, звичайно, місцеві жителі / «народ»/, згуртовані, передусім своєю мовою. Звідси – й звернення до проповідників: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше – щоб пророкувати. Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить… бо ніхто його не розуміє… А хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе… Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше – щоб пророкували: більший той, хто пророкує аніж той, хто говорить… А тепер як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду ч у ж о ю мовою, то який вам пожиток зроблю?… коли мовою не подасте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, – і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Так і ви, що пильнуєте про духовні дари – дбайте, щоб збагачуватись через них…» А через ті «духовні дари» рідним словом «кожному дається виявлення Духа на користь Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом… а іншому пророкування…» /Біблія. Книги Нового Завіту. Послання апостолаПавла. 1 Кор.14:1–12; 12:1–9/.

Це писали древні люди, мудрі в слові й діяннях – тому й святі, безсмертні. Але це ж доводили впродовж віків і просто смертні та геніальні вчені й письменники всіх часів і країн, народів і поколінь та кожен речник своєї нації, син свого народу.

Так було в усьому світі…

Великий Ян Амос Коменський – теж мислею безсмертний – у свій далекий час, при засиллі в навчання мертвої латини мужньо підносив «ідею школи рідної мови», стверджуючи: «Основою у нас є те, що наш загальний метод передбачає не одну лише незмірно пестувану німфу – латинь, а й шукає шляхів до розвитку рівним чином і рідних мов усіх народів». Він застерігав, що вчити будь-кого іншій мові, перш ніж оволодіє рідною мовою, – це теж саме, як комусь заманулося б вчити свого сина їздити верхи, чим він навчиться ходити…» / «Велика дидактика»/. У рідній мові Коменський знаходив найперший ключ до «удосконалення людської природи», що дозволяє несхибно «здобувати істину й викривати лжу», вільно мовити «про все з усіма, ніколи не німіючи, коли треба говорити» / «Всеосяжна рада про владання справ людських»/. Він дбав про те, щоб діти набували знання не мілко з чужих книг, а глибоко з рідної землі, рідним словом, духом ялин і буків / «Видимий світ у картинах»/. І звертався до свого – чеського народу з докором: допоки будете діставати хліб і воду від інших, жадати чужих шкіл, книг і дарунків; чому не в'яжете с в о ї снопи, не жнете в дома духовну ниву; чому охоче біжете, як старці, підбираєте чуже колосся? «Колумбом» нової європейської науки про виховання і навчання «саме за торування шляху рідному слову в рідній школі називав Яна Коменського директор колегії Павло Ґалаґан і професор Київського університету Андрій Степович.

В пізніші часи і в іншій країні – Грузії послідовник Коменського й Ушинського, істинно демократичний педагог, до формування якого причетний і Київський університет, «батько нової грузинської педагогіки» Яків Семенович Гогебашвілі вважав одним з наріжних каменів розвою країни тісний духовний зв'язок просвітителів з народом. Цей зв'язок, на його переконання, нічим іншим не може бути закріплений, як лише вивчення народної мови, національної словесності, просторів рідної з е м л і т а її історії. Мова і література, стверджував він, становлять найбагатшу скарбницю, куди численні покоління вклали кращі твори народного розуму, величні й найблагородніші виявлення свого серця і бережуть її, як зіницю ока. Вивчаючи рідну землю, мову й літературу, кожна дитина серцем і душею зрощується з сучасним і минулим свого народу, стаючи його істинним духовним сином. Тому-то в кожній країні вивчення рідного краю і його словесності становить головний предмет турботи й піклування всіх і кожного; тому вивченню Батьківщини та її літератури у всякому навчальному закладі належить найпочесніше місце / «Про виховання нової людини-патріота»/. Він переконував, що пробудження розумових сил дитини, розвиток її мислительних здібностей, її кмітливості можливі лише тоді, коли в школі з самого початку навчання відбувається рідною, цілком зрозумілою дітям, мовою / «Як поліпшити кавказьку народну школу»/.Те ж саме обстоював і його знаменитий сучасник Акакій Церетелі: «Діти повинні споживати первісне навчання, як молоко матері. Воно має бути доступним, природно засвоюватися і не тяжіти над юними почуттями й розумом. Для цього потрібно вчіти… тією мовою, якою учень вимовив і засвоїв перше слово… Це така проста істина, проти якої не стане перечити навіть божевільний / «Батьки», 1884/.

Білоруський народний письменник-педагог Якуб Колас – Костянтин Михайлович Міцкевич, автор праць «Методьїка роднае мовьі» /1926/, підручника білоруської словесності, всенародне проголосив: «Рідне слово – це перше джерело, через яке ми пізнаємо життя і навколишній світ». Він нагадував, що білоруські письменники, крівні діти свого народу, щоразу говорили своїми творами «про велике значення рідної мови, про те, як треба любити й поважати її» / «Уважайте й любите свой язьік», 1947/.

Найпереконливіше і найпослідовніше обстоював рідне слово в національній школі великий педагог світового масштабу Костянтин Дмитрович Ушинський. У своїх підручниках «Детский мир», «Родное слово», в усіх науково-педагогічних працях він глибоко і всебічно обгрунтував те, що так яскраво сформулював ще 1861 року у своїй програмній праці «Родное слово» /для більшої вірогідності відтворюємо мовою оригіналу з першої публікації/:

«Язьік народа – лучший, никогда не увядающий й вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающий далеко за границами истории. В язьіке одухотворяется весь народ й вся его Родина; в нем претворяется творческой силой народного духа в мьісль, в картину й звук небо ОтчизньІ, ее воздух, ее физические явлення, ее поля, горьі й долиньї, ее леса, й реки, ее бури й грозьі – весь тот глубокий, полньш мьісли й чувства голос родной природьі, которьш говорит так громко о любви человека к его иногда суровой Родине, которьій вьісказьівается так ясно в родной песне, в родньїх напевах, в устах народньїх позтов. Но в светльїх, прозрачньїх глубинах народного язьїка отражается не одна природа страньї, но й вся история жизни народа. Поколения народа проходят одно за другим, но результати жизни каждого поколения остаются в язьіке – в наследие потемкам. В сокровищницу родного слова складьівает одно поколение за другим плодьі глубоких сердечних движений, плодьі исторических собьітий, верования, воззрения, следьі прожитого горя й прожитой радости, – словом, весь след своей духовной жизни народ бережно сохраняет в народном слове. Язьік єсть самая живая, самая обильная й прочная связь, соединяющая ожившие, живущие й будущие поколения народов в одно великое, историческое живое целое.

Он не только выражает собой жизненность народа, но єсть именно сама зта жизнь. Когда исчезнет народний якьік – народа нет более!.» /К.Д. Ушинский. Родное слово. – «Журнал Министерства народного просвещения», СПб, 1861, №5/.

Чи ж не ясно, що всі тодішні і подальші переслідування царизмом рідного слова на Україні, яка й збагатила педагогічну науку своїм Л земляком Ушинським, – були націлені в саме серце українського народу! Та істина була за Ушинським…

На Україні на ідеї Ушинського спирався Іван Нечуй-Левицький у своїй полеміці «Українство в літературних позвах з Московщиною», де ствердив, що Україна має «багатий національний грунт» для розвитку рідної мови, хоч як «російська державність пригноблює… протягує, а вона /рідна мова/ як зумисне, росте та й росте… не зважаючи на державну неласкавість і усякі державні причини… бо вона в своїй натурі є якась жива, творча сила, сила жизньова… вона й тепер має під собою сей грунт, живий повний усякого заживку, і вже можна сміливо сказати, не збочить з нього, не втратить його».

Характеристики

Список файлов ВКР