114788 (591703), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

До вчителя здавна ставилися особливі вимоги, які сформулював ще, зокрема, український письменник і педагог О.Духнович:

“1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання й відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями.

4. Повинен бути вже від природи лагідним, поважним, з благородним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити, їхню любов також до себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладати.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати” [103, 371].

Додамо:

9. Повинен досконало володіти мовою, щоб навчити своїх вихованців говорити точно, логічно, чисто, доречно, виразно, гарно (багатою, різноманітною, але небагатослівною мовою, образно й емоційно).

Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками:

• виразність - змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;

• правильність – орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;

• чистота – що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

• лаконізм – при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Такий учитель виховає учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, - “дикун”, і що культура людини – це і культура її мовлення, що культура спілкування – це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення – теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова – засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

2. ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на у вазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова – це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини – сім’ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.

Відомо, що до п’яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.

Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов’язаний з вивченням системи мови.

Знання теорії мови – ще не обов’язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування – не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування – це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток – процес, пов’язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26].

Послідовник Л.С.Виготського О.М.Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов’язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [55; 95].

На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

У формуванні комунікативно – мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.[20; 236-277].

Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].

Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення – мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].

Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.

Мовленнєва діяльність характеризується мотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз: орієнтування в ситуації спілкування, планування, реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови, контролю.

Ефективність мовленнєвого розвитку дітей значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати сьогодні вчитель.

Отже, формування вчителем культури мовлення учнів неможливе без певних знань з психології і вміння їх застосовувати на практиці. Бо формування культури мовлення нерозривно пов’язане з формуванням в учнів уміння мислити.

Мовленнєва майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Засвоюючи норми учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Високий рівень культури мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних ) літературної мови.

Орфоепія – наука про правильну вимову – мала б посідати чільне місце в шкільній освіті. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як і навчання орфографії і пунктуації, тобто писемної мови. Зауважимо, що – говорить людина більше, ніж пише. Уміння говорити правильно, „красиво” – це не тільки естетичний фактор у вербальному спілкуванні. Відхилення від орфоепічних норм перешкоджає чіткому взаєморозумінню, переключає увагу слухачів зі змісту на фонетичні особливості , тоді як звичайно фонетичний бік мовлення перебуває у сфері підсвідомості носіїв мови.

Розгляд питання про формування в учнів орфоепічних навичок викликає необхідність розкриття самого поняття „орфоепічна навичка”, її психологічної породи.

Сам термін „орфоепічна навичка”, введений Р.І.Аванесовим ще в 50-х рр. ХХ ст., частіше вживається в методичній літературі. У працях із психології на місці терміна „орфоепічна навичка” переважно вживається „вимовна навичка” без належної її диференціації. Відсутність чіткого розрізнення понять ”вимовна навичка” і „орфоепічна навичка” ґрунтується на спільній артикуляційно-слуховій основі цих двох видів навичок. Однак між вимовними та орфоепічними навичками не завжди існує повна відповідність.

Відхилення від орфоепічних норм, які існують у певному мовному середовищі, відповідно впливають і на формування вимовних навичок. А тому ступінь взаємної відповідності між вимовними та орфоепічними навичками в кожному конкретному випадку залежить від характеру мовного оточення, носія мови.

Розглядаючи орфоепічні навички в системі інших мовленнєвих навичок, психологи вказують на їхній неоднорідний характер. Орфоепічна навичка, на думку П.О.Шеварьова, за своєю природою формування є розумовою навичкою. Цим вона також наближається до орфографічної навички.

Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як голосові зв’язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі ці компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв’язки.

При цьому слід пам’ятати, що формуючись у процесі наслідування, вимовні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу. Своєрідність засвоєння мовних явищ неграмотними дітьми, - відзначає С.Ф.Жуйков, - полягає в тому, що „Предметом усвідомлення виявляються позначувані мовними одиницями (реченнями, словами) предмети, явища дійсності; формальний же бік мовних одиниць (звуко-буквений склад, структура, інтонація і ін.) усвідомлюється не чітко (не виділяється як особливий предмет усвідомлення)”[33;154].

На це ж вказує і О.М. Гвоздєв, який твердить, що раннє розуміння дитиною слів базується не на фонемному звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. На наступних стадіях оволодіння мовленням в процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і фонетичну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується.

Позитивні фактори навколишнього мовного середовища, зокрема, такі суспільні форми мовного впливу, як телебачення, радіо, кіно у дошкільному та молодшому шкільному віці відіграють хоча й важливу, але все ж не першорядну роль. Слухаючи передачі по радіо та дивлячись по телебаченню, переглядаючи телефільми, дитина передусім фіксує свою увагу на змісті почутого й побаченого, не затримуючи її на звуковій (формальній) стороні мовлення. Тому тільки відповідна орієнтація з боку дорослих – батьків, учителів – на правильне чи неправильне звучання певного слова чи звука може загострити її мовно-слухову увагу.

Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів. Сформовані у процесі неусвідомленого наслідування, вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Крім того, як свідчать дані дослідників дитячого мовлення, у значної кількості дітей виявляються недоліки вимови навіть у віці 6-7 років.

Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами. У зв’язку з цим важливо брати до уваги твердження І.П. Павлова, який писав, що створені раніше зв’язки між окремими аналізаторами не руйнуються, не знищуються, а тільки гальмуючись, поступово пригасають. Замість них налагоджуються нові тимчасові зв’язки. Дане твердження свідчить про тривалість такої перебудови.

Складність перебудови тимчасових нервових зв’язків у мовній діяльності, що полягає в боротьбі раніше створених слухових уявлень від власного мовлення і слухових відчуттів, залежить від мовлення середовища, що О.М.Гвоздєв помітив навіть у дошкільному віці. Цілком зрозуміло, що подібна боротьба між слуховими враженнями та власними мовноруховими відчуттями відбувається також в учнів, які вперше в житті знайомляться з певною орфоепічною нормою в школі та починають її засвоювати. Через те, що такий процес завжди пов’язаний з необхідністю переучування, тобто перебудовою раніше налагоджених тимчасових зв’язків, можна робити висновок про те, яку важливу роль для учнів відіграє стійке мовне середовище. Саме завдяки йому зміцнюються нові зв’язки. Перед учителем стоїть завдання – створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед спеціально дібрати вправи для закріплення цих зв’язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок сформованих, наприклад, літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових навичок.

У системі вивчення мови значення орфоепічних навичок для усного мовлення можна прирівняти до значення орфографічних навичок для писемного мовлення. І ті і інші служать засобом здійснення комунікативних функцій в двох його формах – усній і писемній. Та відсутність системного підходу до роботи над вимовою, справедливо вважає О.О.Леонтьєв, є причиною того, що орфоепічні дії досить рідко виступають метою особливої навчальної діяльності, знання і навички учнів з орфоепії ще не стали предметом актуального усвідомлення і свідомого контролю [55; 165].

Оволодіння правильним усним мовленням – процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів та інтелектуально-емоційних зусиль. Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо:

1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення, напруження слухових органів );

Характеристики

Список файлов ВКР