114646 (591658), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Свій етногенез український народ веде від слов’ян, людей великого зросту і хорошого розвитку. Ібн Русте в своїх розповідях про русів писав, що вони «люди рослі, помітні і сміливі». Ці дані підтверджує інший арабський автор Ібн Фадлан, який говорив: « Я бачив русів, коли вони прибули із своїми товаришами і зупинилися на річці Ітиль. Я не бачив людей більш досконалих будовою тіла».
Великого значення для системи фізичного виховання стародавніх слов’ян мали юнацькі імітації, під час яких випробовувалися, в першу чергу, сила і спритність юнаків, вміння володіти зброєю.
Традиційні форми і засоби фізичного удосконалення отримали свій подальший розвиток за часів існування Київської Русі. Дітей з малих років вчили володіти зброєю, їзді верхи, розвивати їхні фізичні здібності. Легендарний Святослав Ігорович почав воювати вже малою дитиною. Володимир Мономах ходив на лови з тринадцятирічного віку. Славетний Данило Галицький з раннього дитинства володів мечем.
Дуже велике освітнє і виховне значення мають легенди і перекази про надзвичайну фізичну силу київських богатирів (наприклад Кожум’яка) яка завжди гармонійно поєднувалась з моральною довершеністю. Це поєднання було і залишається ідеалом виховання всіх наступних поколінь («сила без голови шаліє», «розум без сили мліє», «сила та розум – краса людини»).
Вершиною українського тіло виховання стали система фізичного виховання запоріжських козаків. Це система, що увібрала в себе весь багатовіковий нападний досвід, стала однією з найдосконаліших систем підготовки воїнів тодішньої Європи[].
Факт існування на Січі суворого виховання молодих воїнів не виникає ніякого сумніву і є незаперечною. Більше того, детальне вивчення і аналіз історичних матеріалів, наукових праць дозволяє констатувати, що в Запоріжській Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це твердження обґрунтовується такими основними положеннями:
– запоріжські козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей;
– свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ;
– одним із основних критеріїв переходу молодика до « істинного запорожця» була його фізична підготовленість;
– посилене фізичне виховання дітей і молоді в січових школах і школах джур;
– велика кількість легенд та переказів про надприродні можливості козаків.
Проте, необхідно зазначити, що запорожці були людьми глибоко релігійними. Гармонійне поєднання цих двох культів, тобто високої моралі і фізичної досконалості, яке традиційно для українців ще з Київських часів, створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу[].
На кожному новому історичному етапі це й ініціювало утвердження сім’ї у якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» з досліджуваної нами проблеми дозволяє стверджувати про зростання актуальності народних, зокрема родинних виховних традицій. Так 90 – ті роки характеризуються поступовими утвердженнями родинознавства в освітянську практику. Значно посилюється інтерес до досліджень у галузі родинної етнопедагогіки. Створюються сприятливі умови внаслідок зростання освітнього рівня для оволодіння ними науковою педагогікою родинного виховання, посилення плідних ідей і досвіду сімейної етнопедагогіки з педагогічною наукою. Друга половина ХХ ст. (як стверджує у дослідженні М. Стельмахович) [] повністю підтвердила, що такий суспільний феномен як родина, незамінний, і що майбутнє України за традиційно – трудовою, міцною, здоровою сім’єю, побудованою на духовних принципах народної моралі, на засадах національних традицій і знаннях народної фаміністики.
Треба відзначити, що потенційні можливості сім’ї, її життєдіяльність, ціннісні орієнтації і соціальні установки, ставлення до освіти і виховання дітей терплять в останні роки серйозні трансформації, що багато в чому пов’язано з її адапційними можливостями і пристосуванням до них соціальних умов.
З однієї сторони, насичення ринку різноманітними товарами і послугами значно змінили погребову ситуацію і зменшили суто побутові труднощі батьків в придбанні для соціального процесу речей і послуг. Це сприяє тому, що батьки можуть задовольнити різноманітні потреби дитини, більше часу приділяти спілкуванню з нею. Зниження рівня зайнятості і збільшення кількості сімей з непрацюючою матір’ю може позитивно впливати на виховний потенціал сім’ї з високим рівнем прибутків.
З іншого боку, такими можливостями володіє переважна меншість сімей. Більшість відчувають суттєві труднощі при задоволенні насушних потреб, що не може не позначатись на характерні і спрямованості виховного процесу в умовах родини. Якщо жінка вимушено стає безробітною, то відразу виникає низка проблем: де знайти достатній заробіток на обмеженому ринку (особливо для жінок) ринку праці, як забезпечити дітей найбільш необхідним для життєдіяльності та ін. Багато сімей вимушені вибирати стратегію фізичного виживання.
Ці явища, здебільшого набувають масового характеру, зумовлюють дисфункцію сім’ї, як виховного інституту якраз в той період, коли держава різко скоротила інвестиції в дитинство, переклавши завдання соціалізації головним чином на сім’ю.
В даний час більшість дітей до трьох років виховується вдома. Здавалось би, що це повинно привести до внутрішнього поліпшення фізичного і психічного здоров'я дітей, які приходять із сім’ї в дитячі садки. Однак, як підтверджують матеріали дисертаційних досліджень (О. Дубогай, Е.Вільчковський) працівники дошкільних закладів констатують низький рівень розумового, фізичного розвитку дітей, слабку сформованість у багатьох з них доступних їхньому віку елементарних гігієнічних навиків.
Наявність такого явища науковці пояснюють фактами, які зафіксовані російським соціологом В. Переведенцем: зниження віку вступаючих у перший шлюб, зростаюче число так званих шлюбів «навздогін», при яких мотивом реєстрації є незапланована вагітність, ріст числа розлучень в першій фазі розвитку сім’ї (близько 50%, а в декотрих регіонах України – 70 – 80%), збільшення долі конфліктних сімей і, як наслідок, зниження материнської і батьківської відповідальності за дитину і її майбутнє. Стала ще більшою розбіжністю результатів сімейного виховання: сім’ї, стурбовані результатами значних успіхів в інтелектуальному і фізичному розвитку своєї дитини. Інші ж батьки викладають виховання і розвиток своєї дитини до «кращих часів».
За статистичними даними нині в Україні проживає 14 млн., сімей із яких 2,8 млн. – молоді сім’ї в яких народжується 80% дітей.
Сучасна сім’я значно відрізняється від тої, якою вона була не те, що десятки років тому, а й від сім’ї початку 90 – років. Вона стала більш не залежною, відкритою для інтеграції в неї інших культур і водночас агресивністю, підпорядковуючи зміст своєї життєдіяльності завданням виживання, триває процес переоцінки цінностей або зміщення їх акцентів в ієрархії особистісної системи цінностей сучасної молоді.
Характерною ознакою сучасних молодих сімей є брак можливостей щодо якісного виконання низки своїх функцій, зокрема господарсько – побутової, рекреативної, виховної, комунікативної. Це спричиняє суттєве зростання кількості конфліктів, нетерпимість і порушення загального позитивного мікроклімату, втрату стабільності емоційного підґрунтя.
На формування виховної функції сім’ї впливає і нуклеризація, що нині граничить з відчуженістю, послаблює можливості передачі соціального й сімейного досвіду від старших членів родини молодшим. Територіальна розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді у сфері професійних та побутових інтересів, дозвілля призводить до зниження соціального контролю й впливу батьківської родини.
Реально посилити виховний потенціал, особливо молодої сім’ї, може забезпечення педагогічно обумовленого впливу старшого покоління (бабусь, дідусів, та інших членів родини). Разом з виконанням побутових обов’язків і доглядом за дітьми вони служитимуть своєрідним транслятором соціального досвіду, який накопичувало їх покоління. У зв’язку з реаліями сьогодення їх допомога стає все більш актуальною, а запит на неї зі сторони молодих батьків все більш зростає. Хоч у відношеннях з бабусями і дідусями в сім’ї їх дітей і внуків часто виникають різні колізії, в тому числі і розбіжності поглядів з питань виховання, але значення їх допомоги важко переоцінити – це специфічна форма передачі досвіду старших поколінь молодшому в складному механізмі соціального наслідування
Не можна недооцінювати вплив початкових етапів розвитку дитини на її становлення як майбутнього батька, на формування ряду компонентів його педагогічної культури. В сім’ї дитини підсвідомо засвоює прийоми педагогічного впливу, а ставши дорослою, використовує у вихованні власних дітей. Однак, успадкована батьками і матерями від своїх батьків модель виховання не може бути повністю з реалізована в батьківській практиці нового покоління у зв’язку з умовами, яким властива динаміка що складає відповідні труднощі.
Доведено, зокрема, К. Ушинський [], В. Сухомлинський[], що відношення дорослої людини до оточуючих і особливо до дітей безпосередньо багато в чому визначається тим, наскільки «теплою» була його мати, скільки любові сам він отримав в ранньому дитинстві. Нажаль, в нашому суспільстві у 70 – 80 – ті роки помітились деякі зниження престижу батьківства, що виникало погіршення відношення до дітей. Молоді люди, що виросли в цей період зараз на порозі власного батьківства.
Освіченість і культура при деформації духовних цінностей ускладнює таке явище, як зниження престижу сім’ї, материнства, батьківства. Все більше, за даними соціологів, демографів і соціальних психологів, стає жінок, які кидають народжених ними дітей, які погоджуються на материнство, уникаючи сімейних вузів, заздалегідь прирікаючи своїх дітей на існування в неповній сім’ї. За статистичними даними, майже 12% дітей народжують матері – одиначки віком до 30 років.
Слід зазначити, що значні зміни спостерігаються і в сучасній системі батьківських цінностей: на перше місце у вихованні дитини висувається прагматичність, раціоналізм та прагнення до успіху. Часто саме батьки подають дітям приклад агресивності, вважаючи її надзвичайно важливою якістю, яка допоможе утвердитися в майбутньому самостійному житті. Водночас, такі особистісні якості, як доброта, вміння співчувати й допомагати іншим, набувають у вихованні меншого значення.
Аналіз соціально – педагогічної ситуації, що склалась характеризує життєдіяльністю сучасних молодших школярів, як «інсценізоване» дитинство, структуровану здатність дорослим, що значно обмежує можливості дітей у само визначеності й саморегуляції. Нерідко є ситуація, коли батьки самі вирішують, ким мають стати їхні діти і примушують робити те, про що самі завжди мріяли, але з різних причин не реалізували свої мрії. Наприклад, музичити, навіть, якщо дитина не має до цього хисту, чи вивчати іноземні мови тощо. Іноді бажання бачити свою дитину першою, найкращою затьмарює здоровий глузд декотрих батьків. Вони переважно не враховують природних нахилів дитини, не заважають або не знають, коли і яке навантаження допустиме за віком, не шкодить її здоров’ю, не підірве життєві сили ще не сформованого організму. Настроєні тільки на успіх, а не гармонійний розвиток, очікування цього успіху будь – якою ціною нерідко стають причинами психічних та фізичних зривів, розчарувань і зневіри або агресивності до навколишніх.
Узагальнення матеріалів діагностичного вивчення провідних педагогічних проблем дозволяє стверджувати, що до типових відносяться такі:
– батьки не мають чіткої стратегії виховання дитини;
– недооцінюють стан молодшого шкільного віку в становленні особистості;
– не завжди адекватно розуміють його самоцінності та унікальності;
– недостатньо обізнані з педагогічними засадами виконання виховної функції через обмежені знання вікової педагогіки, психології та фізіології.
Ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейного виховання недостатня орієнтація на формування здорового способу життя, завдання якого є виховання потреб в здоров’ї. Відомо, що основи здоров'я закладаються в ранньому дитинстві, а у шкільні роки дитина повинна стати міцною, сильнішою, витривалішою.
Водночас (за твердження О. Дубогай, О. Козленко) більшість показників здоров'я дітей України характеризуються негативними тенденціями. Вступаючи до школи переважна більшість дітей вже має порушення здоров'я. За даним МОЗ, у 1 -4 класах більш – менш гармонійно розвинуті (у фізичному відношенні) тільки 65% дітей. Медичне обстеження дітей і підлітків у віці 6 – 8 років показало, що 36% з них має низький рівень фізичного здоров'я, 56,5% – нижче середнього і середній тільки 7,5% – вище середнього і високий. Статистично підтверджено і загально визнано науковцями (Е.Вільченовський, О. Дубогай, С. Корнієнко), що сучасна людина випробовує величезні психоемоційні перевантаження і нестачу рухової активності ще з раннього дитинства, а в результаті суспільство має хворе покоління. Відзначимо, що ще М. Пирогов, лікар, педагог і суспільний діяч, стверджував, що вихованню треба надати більш великого життєвого значення, ніж навчанню.
Сучасна школа, змістивши акценти і розширивши навчальні завдання, в ущерб вихованню і здоров’ю, тим самим створила умови не тільки для руйнуючих але й формуючих пороків. Особливо тривожить високий рівень захворюваності дітей молодшого шкільного віку. Соціально – педагогічний досвід переконує, що немає більшої цінності для людини, ніж здоров'я, а воно починається з сім’ї. Такого висновку дійшла ВООЗ на основі численних досліджень. Досвід підтвердив, що сім’я відіграє вирішальну роль у закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу їх у стійкі переконання, вироблення навичок та вмінь. Тому збереження й укріплення здоров'я дітей розглядається як справа державної ваги, як спільне завдання суспільства, школи, родини і самої дитини, бо «Здобути і зберегти здоров'я може лише сама людина» – твердить один із засновників руху за здоровий спосіб життя в Україні М. Амосов.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
